Не за вили, а за рейки та шпали

Мій діловий партнер з Харкова має філію у Дніпропетровську. Функція філії – передова авіабаза (один з рідкісних випадків, коли російською це звучить експресивніше: аэродром подскока).Тобто філія наближена до місць розташування основних клієнтів. В принципі, дорога, якаю можна безпечно швидко дістатися з головного офісу до філії – одна з головних причин, мабуть, навіть найголовніша , чому не у Донецьку, Маріуполі, Нікополі, Дніпродзержинську чи Запоріжжі. Уявіть собі, скільки робочих місць в Україні не створюється, скільки свіжої інтелектуальної крові через такі філії не вливається до депресивних територій з виробництвами на кшталт «бери більше, кидай дальше» саме через те, що важко, довго, незручно їздити.

А якби були поєднані всі обласні центри зі столицею та між собою автошляхами, щоб хоча б по дві смуги в одному напрямку? Мрія…

«Укрзалізниця» нам обіцяє покращення вже протягом десятиліття. На сьогодні досягнення – це організовані ще Кірпою столичні експреси до Харкова, Дніпропетровська та Львова. А потрібні ще принаймні до Одеси та Донецька. Крім переваги, що це 6 годин замість 15 у дорозі ще й розклад під сучасні потреби. Совітські розклади руху були орієнтовані на те, щоб працівники у відрядженнях не витрачалися на готелі: вранці приїхав, вдень зробив справи, увечері виїхав. Сучасна ділова людина не може дозволити собі піти на важливу зустріч, вмитою у поїзному вмивальнику, з запахами смердючого вагону. І немає ніякого сенсу приїжджати до міста о 6-й ранку, якщо до готелю поселять у кращому разі об 11-й. Столичні експреси – це перша, запізніла спроба відійти від мислення про свій народ виключно у термінах раціоналізму бідної людини. Але спроба обмежена, недовершена і незакінчена.

Кумедно, але розклад столичного експресу до Львова складений таким чином, що практично не можливо приїхати та виїхати через день, якщо це не вихідний. Тобто Львів чиновники залізниці бачать тільки як туристичний напрямок. Вдвічі кумедно, що до Львову мені довелося їхати російським потягом «Тиса» Москва-Ужгород-Братислава-Будапешт. З моїх спостережень у потязі практично не було пасажирів з Росії. Можливо, більшість з них вийшла у Києві. А далі потяг обслуговував українців, що подорожували між Хмельницьким, Тернополем, Львовом, Ужгородом. Нам потрібні російські поїзди, щоб подорожувати західною Україною за зручним розкладом. Чуєте, патріоти?

Укрзалізниця обіцяє курсування експресів трикутником Харків-Донецьк-Дніпропетровськ. Це буде дуже корисно для ділової та гуманітарної взаємодії цих трьох міст. Якби ще поєднали й інші міста між собою зручніше, ніж легендарні за рівнем бридкості потяги типу Херсон-Львів, Луганськ-Львів.

Авіаперевезення – це, взагалі, просто казка! Рейсів мало, практично тільки з/до столиці, вони часто нерегулярні, відкладаються, запізнюються, скасовуються. Але коштують!.. Торік я з Києва до Дніпропетровська злітав десь на 100 доларів дорожче, ніж наступного тижня до Праги.

Гадаю, що зрозуміло, що така комунікація на рівні 50-х років минулого століття фактично затримує економічний і гуманітарний розвиток країни. Через такий недорозвинений транспорт наші спеціалісти часто недоотримують помочі від іноземних колег. Відвідини кількох об’єктів, розташованих в різних регіонах країни, практично не можливо організувати без перебування тут на вихідні. А для цього в свою чергу практично не можливо отримати згоду від іноземних керівників, бо це зайві кошти на готель, добові за 48 годин, які не використовуються на робочі питання .

І всі ці складнощі можна екстраполювати на туризм.

Я ще у далекі 1992-1995 сміявся з місцевих, тоді миколаївських та міністерських столичних «стратегів» з їхніми прожектами транспортних коридорів, надсучасних портів світового значення. Чомусь всі витрачені на консалтинг гроші втілювалися у красиві малюнки ультрасучасних пакгаузів, кранів та інших портових споруд. А що робити з вантажем далі, якщо більшість портів – транспортні тупики зі сполученням з великим світом через роздовбану дорогу з однією смугою в одному напрямку, ніхто ніколи не думав. Абсолютно таке ж відбувається з марами про туризм. Церква? Гора? Замок? Дніпро і кручі? Та ще доїдь туди без зайвого героїзму та не витрачаючи на переїзд півдоби!

Ця проблема наочно демонструє зв'язок між державою, економікою та культурою. Інфраструктура – відповідальність держави. Немає грошей – немає інфраструктури. Гроші беруться з економіки, але вона не розвивається без інфраструктури. Бідні люди мислять категоріями бідних людей. Навіть якщо вони потрапляють до уряду та парламенту вони все одно мислять категоріями бідних людей: нажиратися, втілювати мрію голодної людини про гедоністичне життя та умлівати від міражів ультрасучасних пакгаузів у вільних зонах порто-франко.

Я вже неодноразово переконувався, що навіть з розумними, цікавими у політиці особами марно обговорювати такі інфраструктурні питання, якщо вони не мають власної машини і не їздять далі свого міста та батьківського села за кілька кілометрів. Ось про багато речей можна говорити: обдерті трамваї, здану Росії авіабудівну галузь, базування ЧФ у Криму, російські імперіалістичні фільми на українському ТБ. Але от про дороги якось не виходить. Хіба що щоб мер посипав ковбані на головних проспектах. Тобто говорити, звіcно, можна, і навіть отримати згоду. От тільки коли людина сама десь складатисе список вимог до влади, вона про це забуде, але згадає на останньому місці та й наплутає у формулюванні. Отже, рішення, що нам робити, напрошується само собою: ставати заможними, переходити до середнього класу попри всі потуги держави нас знищити як клас. Тоді вдасться мислити не як бідна людина, а з більш широких перспектив. Тоді й з'явиться конкретика вимог і пропозицій. "За вили, на вили" не допоможе.