Виставкове
Wednesday, 11 April 2012 09:02 amМинулого тижня поїхав на Нивки до КиївЕкспоПлази на виставку з обладнання для харчової промисловості. Виставка мене абсолютно не вразила, тобто цілком підтвердилися мої прогнози та висновки попередніх виставкових сезонів про занепад виставкової справи в Україні. Маються на увазі технічні промислові виставки. Тренд, на жаль – повернення у 90-ті, коли знов актуальний імпорт готового обладнання, а складання його тут, сервіс – не актуальні. Тобто актуальні вони десь вже, коли смажений півень дзьобне. Все логічно: якщо правлять країною люди штибу Масола та Пустовойтенка (найбільші нездари з усіх українських прем’єрів та виконуючих обов’язки), то й промислові ринки відкочуються на рівень часів правління цих зразкових нездар, тобто у буремні 90-ті. Тільки у 90-ті навіть таке наповнення виставок біло кроком уперед порівняно з СРСР, а тепер це вже дегенерація.
Отже, оскільки вже приїхав так далеко, то вирішив я пройтися і по інших виставках. Виставка харчових продуктів безпосередньо мене не цікавить по роботі, але на них можна купити та скуштувати чогось нового. На цей раз нового нічого я не знайшов. Місцевий виробник майже був відсутній (а на що, якщо всі харчові ринки давно монополізовані?). Великою експозицією були представлені білоруси навіть попри торгівельну війну. Взагалі, класний маркетинговий хід для завоювання симпатій постсовітської людини, позбавленої спостережливості та критичного мислення, проте наділеної всіма можливими комплексами , фобіями та забобонами, розкрутити міф про «якісні білоруські продукти». Було також кілька наївних іноземців, що сподівалися знайти дистриб’юторів в Україні. На таких виставках завжди присутні новачки, які хоч трохи перетворюють виставки власне на виставку. І чомусь чи не півпавільйону займали постачальники кави та чаю. Особливо, чаю. Я вже кілька років спостерігаю зріст цього сегменту. Мабуть, смаки киян поступово переростають воду, «Ліптон» та сільські варива з начебто лікувальних будяків, і тепер є, за кого поборотися і виробникам гурманських напоїв.
Далі я перейшов до іншого ангару на стоматологічну виставку. Великі корпоративні стратеги давно вже закликають нас приділяти більше часу «лайф саєнс», ніж важкій індустрії. Отже, я спробував. Втім, на виставці не знайшов жодного виробника. Тільки торгівці.
Поруч зі стоматологією проходили виставки чогось пасхально-божественного та книжкова виставка. На книжковій виставці серед різного макулатурного мотлоху були представлені кілька відомих видавництв, але нічого цікавого для себе я не знайшов. Потім я трохи посидів з кавою (гіркою, мабуть, для курців з вбитими усіма смаковими рецепторами). Організатори готували якусь роздачу автографів, один з Капранових тягав стільці. Проходили ще якісь відомі (не мені) люди. Отже, попри далеку відстань, куди якщо не машиною, то слід їхати з пересадками, на виставці було доволі живо.
"Божественне" мене не цікавило, тому я просто пройшов крізь цю виставку до виходу. До речі, нічого божественного я там і не помітив. Тільки якісь фольклорні мальовидла та різний хендмейд. Вже неподалік виходу мене виловила жінка, яка пропонувала різні «здорові» мила, і навіть переконала мене витратити 90 гривень, з яких зробила знижку у десять гривень. Я купив просто тому, що хотілося щось мати у руках після виставок. Якщо це не купа техзавдань з виставки обладнання, не пакунки з екзотичними харчами з харчової, не стоси книжок з книжкової, то хай будуть три духмяних мила з "божественної" виставки.
Взагалі, мило на мене не впливає. Я за своє життя чим тільки не мився, у тому числі і найпримітивнішим армійським милом, яке смерділо чи то лайном, чи то гнилими трупами тварин, а також різною ароматизованою хімією часів кооперативів – і моя шкіра все витримувала. На мою шкіру впливає вода, а не мило. На мою думку, всі ті «екологічні» та «здорові» мила це такий самий маркетинг, як і «якісні білоруські продукти». Але ж інколи хочеться купити якусь непотрібну дрібничку.
Попри те, що ангар просто величезний, всі три виставки разом займали ледве його дві третини, стенди чомусь були розставлені настільки щільно з вузькими проходами, що виставки були схожі на барахолки та книжкову Петрівку. Харчові виставки були розміщені раціональніше. Я, взагалі, не люблю КиївЕкспоПлазу. Територія нібито велика, але постійно доводиться шукати місце паркування, продиратися через вузькі проїзди, об’їжджаючи зони, виділені для «ВІП-відвідувачів». Якщо ми беремо участь у виставці, нас цікавлять люди діла, а не ВІПи. І я хочу, щоб вони приїжджали з комфортом. ВІПи, що разом з організаторами позують перед журналістами на відкритті виставки мені не цікаві. Навіщо ж платити за їхній комфорт? Напевно, це також одна з причин, чому виставки занепадають: вони для «шляхти», а не для ремісника.
Отже, оскільки вже приїхав так далеко, то вирішив я пройтися і по інших виставках. Виставка харчових продуктів безпосередньо мене не цікавить по роботі, але на них можна купити та скуштувати чогось нового. На цей раз нового нічого я не знайшов. Місцевий виробник майже був відсутній (а на що, якщо всі харчові ринки давно монополізовані?). Великою експозицією були представлені білоруси навіть попри торгівельну війну. Взагалі, класний маркетинговий хід для завоювання симпатій постсовітської людини, позбавленої спостережливості та критичного мислення, проте наділеної всіма можливими комплексами , фобіями та забобонами, розкрутити міф про «якісні білоруські продукти». Було також кілька наївних іноземців, що сподівалися знайти дистриб’юторів в Україні. На таких виставках завжди присутні новачки, які хоч трохи перетворюють виставки власне на виставку. І чомусь чи не півпавільйону займали постачальники кави та чаю. Особливо, чаю. Я вже кілька років спостерігаю зріст цього сегменту. Мабуть, смаки киян поступово переростають воду, «Ліптон» та сільські варива з начебто лікувальних будяків, і тепер є, за кого поборотися і виробникам гурманських напоїв.
Далі я перейшов до іншого ангару на стоматологічну виставку. Великі корпоративні стратеги давно вже закликають нас приділяти більше часу «лайф саєнс», ніж важкій індустрії. Отже, я спробував. Втім, на виставці не знайшов жодного виробника. Тільки торгівці.
Поруч зі стоматологією проходили виставки чогось пасхально-божественного та книжкова виставка. На книжковій виставці серед різного макулатурного мотлоху були представлені кілька відомих видавництв, але нічого цікавого для себе я не знайшов. Потім я трохи посидів з кавою (гіркою, мабуть, для курців з вбитими усіма смаковими рецепторами). Організатори готували якусь роздачу автографів, один з Капранових тягав стільці. Проходили ще якісь відомі (не мені) люди. Отже, попри далеку відстань, куди якщо не машиною, то слід їхати з пересадками, на виставці було доволі живо.
"Божественне" мене не цікавило, тому я просто пройшов крізь цю виставку до виходу. До речі, нічого божественного я там і не помітив. Тільки якісь фольклорні мальовидла та різний хендмейд. Вже неподалік виходу мене виловила жінка, яка пропонувала різні «здорові» мила, і навіть переконала мене витратити 90 гривень, з яких зробила знижку у десять гривень. Я купив просто тому, що хотілося щось мати у руках після виставок. Якщо це не купа техзавдань з виставки обладнання, не пакунки з екзотичними харчами з харчової, не стоси книжок з книжкової, то хай будуть три духмяних мила з "божественної" виставки.
Взагалі, мило на мене не впливає. Я за своє життя чим тільки не мився, у тому числі і найпримітивнішим армійським милом, яке смерділо чи то лайном, чи то гнилими трупами тварин, а також різною ароматизованою хімією часів кооперативів – і моя шкіра все витримувала. На мою шкіру впливає вода, а не мило. На мою думку, всі ті «екологічні» та «здорові» мила це такий самий маркетинг, як і «якісні білоруські продукти». Але ж інколи хочеться купити якусь непотрібну дрібничку.
Попри те, що ангар просто величезний, всі три виставки разом займали ледве його дві третини, стенди чомусь були розставлені настільки щільно з вузькими проходами, що виставки були схожі на барахолки та книжкову Петрівку. Харчові виставки були розміщені раціональніше. Я, взагалі, не люблю КиївЕкспоПлазу. Територія нібито велика, але постійно доводиться шукати місце паркування, продиратися через вузькі проїзди, об’їжджаючи зони, виділені для «ВІП-відвідувачів». Якщо ми беремо участь у виставці, нас цікавлять люди діла, а не ВІПи. І я хочу, щоб вони приїжджали з комфортом. ВІПи, що разом з організаторами позують перед журналістами на відкритті виставки мені не цікаві. Навіщо ж платити за їхній комфорт? Напевно, це також одна з причин, чому виставки занепадають: вони для «шляхти», а не для ремісника.