Про Миколаїв, як дзеркало українського нерозривного кола

Миколаївські родичі розповіли. Восьмирічна дитина навчається у другому класі. Вчителька дає завдання написати кілька речень про рідне місто. «Тільки не пишіть нічого про Миколаїв – місто корабелів. Миколаїв ним вже давно не є».

І це правильно! Нарешті! А ще слід переписати підручник економічної географії України для 9-го класу. Переписати всі довідники, а також і Вікіпедію.

Працівники суднобудування та суміжних підприємств за СРСР складали не менше третини населення цього півмільйонного міста, а якщо брати трудові ресурси міста, то абсолютну більшість. Куди ж вони поділися?

Відповідь – перерозподілилися. Колишні дрібні, суто локальні молокозавод, радгосп «Піонер» на околиці міста, пивзавод «Янтар», відомий поза містом хіба що деяким одеським студентам тепер перетворилися на «Лакталіс» («Президент»), "Сандору" (тепер частина «Пепсіко»), «Янтар» вже як частину «Санінбеву». Власне у виробництві вони, мабуть, не набагато більше людей займають, але оскільки вони тепер виробляють на всю Україну, то багато людей займають у збуті, маркетингу, логістиці та різних інших бізнес- та технічний сервісах. Є низка й менш відомих компаній.

Другий, не менш великий сегмент – це зерноторгівля. Миколаїв був зерновим портом та центром заготівлі збіжжя ще за царату, тепер, коли не стало провідної галузі, місто повертається до свого природного економічного призначення. В умовах України заготівля збіжжя це дуже вигідний бізнес, до того ж не такий вже складний. Головне – потрапити через якісь зв’язки до ланцюжку посередників між селянином та великою експортною структурою. Ланцюжки довгі, тому доходу з них цілком вистачає щоб годувати величезну верству миколаївців, а також всіх інших, хто працює у сферах, де та верства гроші витрачає. Звичайно, ця система аномальна, вона існує допоки селянин погоджується продавати зерно за мізерні гроші, і не організувався, щоб себе захистити. Якщо це колись станеться, то перед значною часткою населення міста знов постане питання, як себе прогодувати.

На початку 90-х група громадських активістів рідкої для Миколаєва нетехнічної спеціалізації, а саме соціологи, економісти та різні гуманітарії провели власне дослідження з якого вибігало, що без суднобудування місто може прогодувати не більше 150, в крайньому разі 200 тисяч жителів. Що робити з різницею між 500 тисячами і цими цифрами пропонувалося замислитися політикам на місцевому та державному рівні. Їх не почули. Тобто почули тільки для того, щоб сформулювати гасла на місцевих виборах 1994-го року, а потім, як сіли у владні кабінети, то одразу ж забули. Як бачимо, наразі різниця зайняла себе у зерноторгівлі та у переформатованій (без якоїсь ролі влади) легкій та харчовій промисловості. Якщо навести порядок у сфері закупівель зерна, то місто чекає нова криза, не набагато менша за колапс суднобудування.

А тепер питання читачам для роздумів. Подібний аналіз, напевно, можна написати про більшість міст України. Значна частина населення заробляє у паразитичних, напівлегальних сферах або годується з грошей, зароблених цією частиною населення. Люди адаптувалися, і лікування буде дуже болючим. Це як вправлення суглобу: через деякий час після травма в людини вже біль вщух, а виправлення порушує адаптивність і викликає новий больовий напад. Отже, чи варто очікувати в Україні голосування за реформаторські програми?