Бити чи не бити

Цей пост навіяний гілками про державний захист моралі десь у попередніх дискусіях, а також вічними диспутами по лінії українських еквівалентів лібералів і українських еквівалентів консерваторів.

Десь у щоденниках армійського періоду Тараса Григоровича Шевченка є запис, де він зауважує, що в казармах серед солдат розмови точаться тільки навколо однієї теми: кого вже били і кого ще тільки будуть бити. Ось за цей запис Тараса Григоровича вже можна було б канонізувати, навіть якщо б він більше ані рядку не написав. У цьому записі міститься фундаментальний концепт буття і джерела вічних нещасть східнослов’янської частини світу.

З одного боку, поставити простонароддя у таке становище, що в нього думки тільки про те, коли заживе тіло після побиття і коли битимуть наступного разу, це безумовний елемент довершеної системи управління. Це значно швидше і менш витратно, ніж мотивувати, пояснювати та тиснути авторитетом. Якщо в простонароддя голова не буди зайнята цією думкою, то вона одразу ж заповниться телевізійними говношоу, футбольним бешкетуванням, попсою і блатняком, тобто аж ніяк не думками про майбутнє країни, служіння державі, засвоєння та просування високої культури. З іншого боку, сучасна організація нашого життя не можлива без залучення до доволі складних виробничих та організаційних процесів широких мас, а чим складніше процес, тим більше там потрібно розуміння поза межами бінарної логіки на зразок «за це поб’ють, а за це дозволять підгодуватися недоїдками з офіцерської кухні».

І найголовніше, навіть коли система була доволі примітивною, все одно вона давала трагічні збої: улюблений всіма націонал-консерваторами Тарас Григорович Шевченко своє життя почав і потім значну частину життя прожив у не своїй референтній групі. Він був серед тих, кого, а не серед тих, хто поза. А серед тих, хто, він і не міг бути. Отже, українським консерваторам, які пропонують силою впроваджувати моральність у суспільство, регулювати особисте життя, перерозподіляти капітали по совісті, національному походженню та моральних заслугах, слід добряче подумати, чи не опиняться вони серед тих, кого. Геї, жиди, ліберали, мігранти ж закінчаться доволі швидко, а система потребуватиме росту, нові генерації управлінців також захочуть премій та кар’єрних перспектив. Як тут не взяти батога та не повиховувати того, хто не так вже й далеко від сохи відійшов? Цілком у дусі повернення до традицій: прапрадіда та прапрабабку шмагали, чому ж теперішнього консерватора, який до того ж не так давно, як з села у більшості випадків, не відшмагати?

До дихотомії ліберал-консерватор українцям ще слід довго рости. А дещо з Доби Просвіти таки варто починати потрохи засвоювати. Вже й так запізнилися...