Про конфронтаційну "культуру"

В 1996 мене найняла шведська компанія, щоб я займався продажем її обладнання на судна/кораблі та в енергосектор. Справи мені мав передати менеджер з офісу в Санкт-Ленінграді. Відбувалася ця знаменна подія на нашому стенді на виставці Судоходство-96 в Одесі. То був мій перший день роботи.

Все йшло прекрасно, поки не прийшла делегація з миколаївського Чорноморсудопроекту. Коли мене їм представили, їхній старший на прізвище Клячкін почав ледве не тупотіти ніжками з криками, мовляв, нам не треба, ми не хочемо, залиште як є... Три шведи та дунчик, один з яких був мій шеф, інші - продакт-менеджери, були дуже здивовані. Звісно, компанія свого рішення про територіальну реорганізацію не змінила.

Через три місяці під час організованого мною семінару з фуршетом ми з Клячкіним та його командою пили на брудершафт та в південній манері обмінювалися дружними кпинами на кшталт (з мого боку): Райкін мав якусь видатну Райку в родоводі, Хайкін - Хайку, а Клячкін -... І він багато разів вибачився за "непорозуміння напочатку". Але цього не бачили й не чули шефи. І до моїх останніх дней в компанії на будь-який мій звіт чи презентацію чи просто розповідь, як справи, я чув: "У тебе там проблеми були, ну що, прийняли тебе"? Ніхто не пам'ятав десятки моїх пояснень, пам'ятали тільки експресію Клячкіна на стенді. Зрештою я й пішов з компанії, тому що зрозумів, що боротися з цими упередженнями немає сенсу.