Моя сибіріада: нічне протистояння
Thursday, 17 December 2009 12:27 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
kerbasiПродовження запізнілих подорожніх нотаток з навігації по річках Сибіру 1991-го року. Попередні записи під тегом "Моя сибіріада". Обережно, ненормативна лексика (без фанатизму))) ------
Після інциденту з ліхтером ми фактично бігли від зими. Позаду нас на наступний день, як свідчили метеозведення, Лена вкривалася кригою. Навігація добігала кінця, залишилась ще зупинка для розвантаження в одному порту, а потім короткий перехід до місця постійного базування. Вмерзнути у кризі десь посеред тайги – це було б вже занадто для і без того досить проблемної навігації. Якщо судно вмерзало, то на ньому треба було чекати тиждень чи два, чи три, поки спеціалісти не вирішать, що крига достатньо міцна, щоб нею пустити автотранспорт. Взимку річки перетворювалися на автобани. Коли дійде черга «зняти» команду вмерзлого судна ( а таких бувало немало), ніхто не міг би прогнозувати. Траплялося, що люди затримувалися на місяць і більше.
Втім, природа виявилась до нас милостивою. Коротка відлига дала нам можливість спокійно розвантажитись та ще й набрати повні трюми пустих контейнерів, котрі вже наступного літа наше судно мало доставити до головного порту Лени – Осетрова, куди всі судна йшли під завантаження у перший рейс навігації. Але вже без мене.
Те, що наша спільна праця закінчується, відчувалось у взаєминах людей. Майже всі стали дратівливими, почались сварки чи не щодня, всі розмови зводились до того, чи надурить адміністрація при виплаті різних доплат за найтовку, чистку трюмів та ще якісь роботи, що виконувалися за совєцькими нормами для річкового флоту за окремі гроші. Постійна частина команди з місцевих почала триматись осторонь від тих, хто з «заходу», уникати зустрічей і розмов. Ходили чутки, що коли закривається звітність за навігацію, а це відбувається, коли вже приїжджі усі поїхали додому, то місцеві розподіляють між собою зароблені приїжджими доплати. Заради справедливості треба казати, що я таки отримав досить непогану, схожу на реальну суму, поштовим переказом. Може дійсно нікого не дурили, а то просто були плітки та байки приїжджих, а може свою роль відіграв третій помічник, перед котрим капітан зі стармехом махлювати з моїми грошима не наважились.
Ось з таким, не дуже втішним моральним кліматом на борту ми завітали до останнього порту у нашому рейсі. Це місце було особливим тим, що у той рік з усіх міст, сіл та селищ вздовж Лени тільки там інколи продавалася горілка. Горілкою ту смердючу рідину якогось дивного кольору з блакитним відтінком, розлиту по літрових банках з металевими кришками, якими звичайно закатують консервацію, можна було назвати умовно. Але ці місцеві горілчані особливості заспраглу команду не лякали. По завантаженню пустими контейнерами ми встали о борт з іншим таким самим судном, де практично в усіх були приятелі, тому гулянка намітилася на дві команди. Закінчилося все тим, що на судні залишилось лише три тверезих особи: третій помічник, повариха і я.
Третій помічник Ваня був корінним сибіряком, народився та виріс у місті Братську, закінчив річкове училище. Коли він служив в армії загинули в автокатастрофі його батьки. Рідна сердобольна тітонька не дала квартирі батьків пустувати, щось там намахініровала з папірцями, отже хлопцю повертатись з війська не було куди, а про такі юридичні тонкощі, як те, що право на житло зберігається за призовниками, поки вони служать в армії, він не знав. Тітка тицьнула його в паспорт, де було написано, що він був виписаний з цієї квартири в зв’язку з призовом, а піти за консультацією до паспортного відділу він не здогадався. Так він опинився на Лені, де ремонтно-експлуатаційна база флоту з радістю взяла його на роботу та надала прописку у гуртожитку для приїжджих річковиків та лісорубів.
Того вечора ми з Ванею домовилися, що підмінятимемо один одного на вахті. Я відчергував на містку десь до опівночі, коли мене змінив Ваня. Команда вже була геть п’яна, почалися якісь пересування з борту на борт, з теплоходу на теплохід, почали приходити гості з берега. Про всяк випадок я якнайшвидше прошмигнув до каюти, щоб ніхто мене не встиг затягти на святкування. На щастя, всі вже не помічали ані часу, ані облич навколо себе, отже був шанс, що про мене просто не згадають і до каюти не ломитимуться. Я ліг не роздягаючись, бо ніч обіцяла бути неспокійною.
Десь вже близько четвертої в коридорі почулося тупотіння, грюкання дверима, якесь вовтузіння, зойки, лайка. Я підвівся і вийшов, зробивши вигляд, що нібито дуже заспаний, не можу очей відкрити та готовий вбити будь-кого, хто заважатиме моїм мандрам у царстві Морфею. В коридорі я побачив перелякану, заплакану повариху Олю, Ваню зі скривавленою рукою та чоловіка кавказької зовнішності у чорному шкіряному пальто з ножем для хліба у руці. Ніж явно був поцуплений з кают-кампанії з шафи, де ми зберігали хліб. Чоловік сам виглядав розгубленим, тому з радикальними методами можна було позволікати. Лякати його затриманням та передачею до міліції було марно, бо я вже добре знав кавказькі штучки: почнуться розмови, що справжній чоловік ніколи не піде до ментів, це тільки баби скаржаться чи каліки, а справжній джигіт ніколи. Ваня, щойно після війська, міг легко на це повестися, а відчувши моральну перевагу, кавказець розійшовся б, і його б вже важко було вгамувати без використання брутальних прийомів і засобів.
- Шо за х…ня? Блін, спать послє вахти не дайотє. Шо, бля, х#йов пооб’єдалісь?! - попер я казарменним сленгом, потихесеньку займаючи позицію між пораненим з поварихою та гостем. Казарменний сленг нерідко діяв приголомшуючи на різну шпану, що в армії не служила, а також на «героїв» на підпитку. Це вже було багато разів перевірено практикою. Малолітка, почувши армійську феню, починав поважати «дємбєля», той, хто служив в армії, нерідко зачіплявся за армійську тему і невдовзі з конфліктної ситуації можна було розійтися ледве не друзями, всілякі «закосівшиє» та так звані «офіцери запасу» від воєнних кафедр просто не знали, що відповісти та втрачали ініціативу. Це зараз сленгом нікого не здивуєш, бо він скрізь: на ТБ, в книжках, а тоді це була мова для втаємничених.
- Да, нєт, браток, ти нє понял, - почав белькотати з вирізним кавказьким акцентом чоловік у шкірянці. – Ми тут просто нє дагаварілісь. Я, как парядачний чєлавєк прішоль…
- Нє, ну ні хєра себе порядочний! За Олькой побєжал і двері б к ней вибіл, еслі б я не вишел. Орьол, бля, - долучився Ваня.
- Да ну што, я нє магу в гості прітті, с красівій дєвушка познакоміться? Как парядачний чєлавєк. Бєс фсякава, толька паапшяцца? – гнув своє кавказець.
- Ясний-красний, братан, ти можеш. Но ти ж тут таку х@@ню спорол. Йо##ний па галавє! За такоє, сам знаєш, і огрєбстісь можна па полнай програмє. Ти ж как нє мужик, па натурє! Сказала ж тєбє дєвушка, уйді. А ти с ножом? Ти дверь вибівать? Ну, ти, бля, точно, как нє мужик… - остаточно перехопив я ініціативу у вербальному двобої, щедро додаючи вуличного просторіччя моєї малої батьківщини, змішаного з типовими висловами кавказців, з котрими разом служив в армії та навчався в інституті .
Нам вочевидь вдалося остаточно розсіяти агресивність гостя.
-Знаєш, генацвалі, давай по-людськи розійдемось без зайвого підіймання пилу та пускання бульбашок. Ножу місце там, де ти його узяв. Ніхто тебе не чіпатиме, якщо ти віддаси ножа та спокійненько полишиш судно, - продовжував я.
Чоловіка, однак, потягло на розмови, як то кажуть, за жизнь. Він віддав ніж, Оля забрала його собі до каюти про всяк випадок. Ваня перемотав руку якоюсь ганчіркою. Гість же почав зі мною ледве не брататися. Хвилин за п’ять він видав, що він вчився у медичному інституті в Одесі. Після четвертого курсу його відрахували та він поїхав до Сибіру за реальними грошима. Тут у нього повна Сибір земляків, вони всі круті і грошовиті, і він сам вже майже крутий і з грошима. Врешті-решт, мені вдалося провести грузинського гостя до трапу та перевести на судно, до котрого ми стояли пришвартованими. Тут звідкілясь узявся русскій кореш грузина і потягнув його на продовження бенкету вже на тому судні.
Наступного дня за сніданком Ваня розповідав всій команді, як його поранив ножем грузин, і тільки я один, справжній друг, бойовий, надійний товариш, вийшов з каюти та впорався з нападником. З його розповіді ніяк не виникало, що я насправді не бився, а просто «з’їхав на базарі». Всі подумали, що відбулася справжня бійка беззбройної вахти з оскаженілим джигітом з кинджалом. Я не заперечував, бо таке про себе чути завжди приємно. Мені було всього двадцять три роки. Старий для мотористів та поварихи, юнак для капітана та стармеха. Тепер вже всі прагнули бути героями: "Пацани, шо ж ви нас не пазвалі! Да ми б його"... - з гіркотою за втраченою можливістю врятувати судно і особисто повариху віж ворожої навали волали юні мотористи.
Через десять днів ми з Ванею розсталися назавжди. Просто попрощалися, потиснули руки. І все. Навігація закінчилася, у кожного тепер свій курс. Ваня був трошки розчарований, що йому як слід не «віддячила» повариха. Він вважав, що кожному герою положено по врятованій принцесі у ліжко, але Оля була закохана у третього помічника з іншого судна.
Вже коли ми роз’їжджалися, в управлінні бази у черзі за розрахунком я дізнався від моториста того судна, з яким ми стояли борт о борт, що вже десь після шостої ранку в дупель п’яний грузин, коли сходив трапом на берег зі своїм корешем, захитався та впав у простір між бортом і причальною стінкою. Температура вже була мінусовою, річка ще не замерзала, але вздовж стінки намерзала крига, котру трощили та перемішували на брудну мішанину корпуси пришвартованих суден. Кореш грузина просто собі попрямував кудись причалом, нібито нічого не трапилось. Грузин над водою більше не показався. Щоб не затримуватись у порту та встигнути до бази до того, як річка стане, капітан теплоходу вирішив міліцію не повідомляти. Погана людина була. І не знав її ніхто. Та й чи була взагалі людина? Хтось бачив? Отож…
Глосарій
Найтовка – фіксація палубного вантажу за допомогою спеціальних тросів. Досить потогінна процедура. Втім, ми впоралися і не загубили жодного контейнера, навіть коли потрапили у шторм та ще й з одним двигуном/гвинтом. Найтувати - виконувати найтовку.
Після інциденту з ліхтером ми фактично бігли від зими. Позаду нас на наступний день, як свідчили метеозведення, Лена вкривалася кригою. Навігація добігала кінця, залишилась ще зупинка для розвантаження в одному порту, а потім короткий перехід до місця постійного базування. Вмерзнути у кризі десь посеред тайги – це було б вже занадто для і без того досить проблемної навігації. Якщо судно вмерзало, то на ньому треба було чекати тиждень чи два, чи три, поки спеціалісти не вирішать, що крига достатньо міцна, щоб нею пустити автотранспорт. Взимку річки перетворювалися на автобани. Коли дійде черга «зняти» команду вмерзлого судна ( а таких бувало немало), ніхто не міг би прогнозувати. Траплялося, що люди затримувалися на місяць і більше.
Втім, природа виявилась до нас милостивою. Коротка відлига дала нам можливість спокійно розвантажитись та ще й набрати повні трюми пустих контейнерів, котрі вже наступного літа наше судно мало доставити до головного порту Лени – Осетрова, куди всі судна йшли під завантаження у перший рейс навігації. Але вже без мене.
Те, що наша спільна праця закінчується, відчувалось у взаєминах людей. Майже всі стали дратівливими, почались сварки чи не щодня, всі розмови зводились до того, чи надурить адміністрація при виплаті різних доплат за найтовку, чистку трюмів та ще якісь роботи, що виконувалися за совєцькими нормами для річкового флоту за окремі гроші. Постійна частина команди з місцевих почала триматись осторонь від тих, хто з «заходу», уникати зустрічей і розмов. Ходили чутки, що коли закривається звітність за навігацію, а це відбувається, коли вже приїжджі усі поїхали додому, то місцеві розподіляють між собою зароблені приїжджими доплати. Заради справедливості треба казати, що я таки отримав досить непогану, схожу на реальну суму, поштовим переказом. Може дійсно нікого не дурили, а то просто були плітки та байки приїжджих, а може свою роль відіграв третій помічник, перед котрим капітан зі стармехом махлювати з моїми грошима не наважились.
Ось з таким, не дуже втішним моральним кліматом на борту ми завітали до останнього порту у нашому рейсі. Це місце було особливим тим, що у той рік з усіх міст, сіл та селищ вздовж Лени тільки там інколи продавалася горілка. Горілкою ту смердючу рідину якогось дивного кольору з блакитним відтінком, розлиту по літрових банках з металевими кришками, якими звичайно закатують консервацію, можна було назвати умовно. Але ці місцеві горілчані особливості заспраглу команду не лякали. По завантаженню пустими контейнерами ми встали о борт з іншим таким самим судном, де практично в усіх були приятелі, тому гулянка намітилася на дві команди. Закінчилося все тим, що на судні залишилось лише три тверезих особи: третій помічник, повариха і я.
Третій помічник Ваня був корінним сибіряком, народився та виріс у місті Братську, закінчив річкове училище. Коли він служив в армії загинули в автокатастрофі його батьки. Рідна сердобольна тітонька не дала квартирі батьків пустувати, щось там намахініровала з папірцями, отже хлопцю повертатись з війська не було куди, а про такі юридичні тонкощі, як те, що право на житло зберігається за призовниками, поки вони служать в армії, він не знав. Тітка тицьнула його в паспорт, де було написано, що він був виписаний з цієї квартири в зв’язку з призовом, а піти за консультацією до паспортного відділу він не здогадався. Так він опинився на Лені, де ремонтно-експлуатаційна база флоту з радістю взяла його на роботу та надала прописку у гуртожитку для приїжджих річковиків та лісорубів.
Того вечора ми з Ванею домовилися, що підмінятимемо один одного на вахті. Я відчергував на містку десь до опівночі, коли мене змінив Ваня. Команда вже була геть п’яна, почалися якісь пересування з борту на борт, з теплоходу на теплохід, почали приходити гості з берега. Про всяк випадок я якнайшвидше прошмигнув до каюти, щоб ніхто мене не встиг затягти на святкування. На щастя, всі вже не помічали ані часу, ані облич навколо себе, отже був шанс, що про мене просто не згадають і до каюти не ломитимуться. Я ліг не роздягаючись, бо ніч обіцяла бути неспокійною.
Десь вже близько четвертої в коридорі почулося тупотіння, грюкання дверима, якесь вовтузіння, зойки, лайка. Я підвівся і вийшов, зробивши вигляд, що нібито дуже заспаний, не можу очей відкрити та готовий вбити будь-кого, хто заважатиме моїм мандрам у царстві Морфею. В коридорі я побачив перелякану, заплакану повариху Олю, Ваню зі скривавленою рукою та чоловіка кавказької зовнішності у чорному шкіряному пальто з ножем для хліба у руці. Ніж явно був поцуплений з кают-кампанії з шафи, де ми зберігали хліб. Чоловік сам виглядав розгубленим, тому з радикальними методами можна було позволікати. Лякати його затриманням та передачею до міліції було марно, бо я вже добре знав кавказькі штучки: почнуться розмови, що справжній чоловік ніколи не піде до ментів, це тільки баби скаржаться чи каліки, а справжній джигіт ніколи. Ваня, щойно після війська, міг легко на це повестися, а відчувши моральну перевагу, кавказець розійшовся б, і його б вже важко було вгамувати без використання брутальних прийомів і засобів.
- Шо за х…ня? Блін, спать послє вахти не дайотє. Шо, бля, х#йов пооб’єдалісь?! - попер я казарменним сленгом, потихесеньку займаючи позицію між пораненим з поварихою та гостем. Казарменний сленг нерідко діяв приголомшуючи на різну шпану, що в армії не служила, а також на «героїв» на підпитку. Це вже було багато разів перевірено практикою. Малолітка, почувши армійську феню, починав поважати «дємбєля», той, хто служив в армії, нерідко зачіплявся за армійську тему і невдовзі з конфліктної ситуації можна було розійтися ледве не друзями, всілякі «закосівшиє» та так звані «офіцери запасу» від воєнних кафедр просто не знали, що відповісти та втрачали ініціативу. Це зараз сленгом нікого не здивуєш, бо він скрізь: на ТБ, в книжках, а тоді це була мова для втаємничених.
- Да, нєт, браток, ти нє понял, - почав белькотати з вирізним кавказьким акцентом чоловік у шкірянці. – Ми тут просто нє дагаварілісь. Я, как парядачний чєлавєк прішоль…
- Нє, ну ні хєра себе порядочний! За Олькой побєжал і двері б к ней вибіл, еслі б я не вишел. Орьол, бля, - долучився Ваня.
- Да ну што, я нє магу в гості прітті, с красівій дєвушка познакоміться? Как парядачний чєлавєк. Бєс фсякава, толька паапшяцца? – гнув своє кавказець.
- Ясний-красний, братан, ти можеш. Но ти ж тут таку х@@ню спорол. Йо##ний па галавє! За такоє, сам знаєш, і огрєбстісь можна па полнай програмє. Ти ж как нє мужик, па натурє! Сказала ж тєбє дєвушка, уйді. А ти с ножом? Ти дверь вибівать? Ну, ти, бля, точно, как нє мужик… - остаточно перехопив я ініціативу у вербальному двобої, щедро додаючи вуличного просторіччя моєї малої батьківщини, змішаного з типовими висловами кавказців, з котрими разом служив в армії та навчався в інституті .
Нам вочевидь вдалося остаточно розсіяти агресивність гостя.
-Знаєш, генацвалі, давай по-людськи розійдемось без зайвого підіймання пилу та пускання бульбашок. Ножу місце там, де ти його узяв. Ніхто тебе не чіпатиме, якщо ти віддаси ножа та спокійненько полишиш судно, - продовжував я.
Чоловіка, однак, потягло на розмови, як то кажуть, за жизнь. Він віддав ніж, Оля забрала його собі до каюти про всяк випадок. Ваня перемотав руку якоюсь ганчіркою. Гість же почав зі мною ледве не брататися. Хвилин за п’ять він видав, що він вчився у медичному інституті в Одесі. Після четвертого курсу його відрахували та він поїхав до Сибіру за реальними грошима. Тут у нього повна Сибір земляків, вони всі круті і грошовиті, і він сам вже майже крутий і з грошима. Врешті-решт, мені вдалося провести грузинського гостя до трапу та перевести на судно, до котрого ми стояли пришвартованими. Тут звідкілясь узявся русскій кореш грузина і потягнув його на продовження бенкету вже на тому судні.
Наступного дня за сніданком Ваня розповідав всій команді, як його поранив ножем грузин, і тільки я один, справжній друг, бойовий, надійний товариш, вийшов з каюти та впорався з нападником. З його розповіді ніяк не виникало, що я насправді не бився, а просто «з’їхав на базарі». Всі подумали, що відбулася справжня бійка беззбройної вахти з оскаженілим джигітом з кинджалом. Я не заперечував, бо таке про себе чути завжди приємно. Мені було всього двадцять три роки. Старий для мотористів та поварихи, юнак для капітана та стармеха. Тепер вже всі прагнули бути героями: "Пацани, шо ж ви нас не пазвалі! Да ми б його"... - з гіркотою за втраченою можливістю врятувати судно і особисто повариху віж ворожої навали волали юні мотористи.
Через десять днів ми з Ванею розсталися назавжди. Просто попрощалися, потиснули руки. І все. Навігація закінчилася, у кожного тепер свій курс. Ваня був трошки розчарований, що йому як слід не «віддячила» повариха. Він вважав, що кожному герою положено по врятованій принцесі у ліжко, але Оля була закохана у третього помічника з іншого судна.
Вже коли ми роз’їжджалися, в управлінні бази у черзі за розрахунком я дізнався від моториста того судна, з яким ми стояли борт о борт, що вже десь після шостої ранку в дупель п’яний грузин, коли сходив трапом на берег зі своїм корешем, захитався та впав у простір між бортом і причальною стінкою. Температура вже була мінусовою, річка ще не замерзала, але вздовж стінки намерзала крига, котру трощили та перемішували на брудну мішанину корпуси пришвартованих суден. Кореш грузина просто собі попрямував кудись причалом, нібито нічого не трапилось. Грузин над водою більше не показався. Щоб не затримуватись у порту та встигнути до бази до того, як річка стане, капітан теплоходу вирішив міліцію не повідомляти. Погана людина була. І не знав її ніхто. Та й чи була взагалі людина? Хтось бачив? Отож…
Глосарій
Найтовка – фіксація палубного вантажу за допомогою спеціальних тросів. Досить потогінна процедура. Втім, ми впоралися і не загубили жодного контейнера, навіть коли потрапили у шторм та ще й з одним двигуном/гвинтом. Найтувати - виконувати найтовку.
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: Thursday, 17 December 2009 12:30 pm (UTC)no subject
Date: Thursday, 17 December 2009 12:57 pm (UTC)no subject
Date: Thursday, 17 December 2009 12:55 pm (UTC)no subject
Date: Thursday, 17 December 2009 12:57 pm (UTC)no subject
Date: Thursday, 17 December 2009 10:35 pm (UTC)no subject
Date: Friday, 18 December 2009 06:54 am (UTC)Хочеться писати й говорити про те, що Україна не тільки нація селян, шахтарів, сталеварів, героїв війн, а ще й нація мандрівників, моряків. На жаль, це якось за дужками у нашій культурі. Може, тільки десь по блогах, та ще є такий френд-письменник, хто на ці теми вже четверту книжку написав: http://barcaroly.livejournal.com
no subject
Date: Friday, 18 December 2009 01:10 pm (UTC)no subject
Date: Tuesday, 17 January 2012 12:14 pm (UTC)