Нє пріхаді больше. Нам нужни нє тюфякі, а чємпіони

[kerbasi]

Часто навіть ті люди, хто до СРСР ставляться критично, зауважують, що там все ж таки дещо було добре. Один з найчастіших прикладів – дитячий спорт. Цікаво, що це ще одне таке ретроспективне додумування минулого. Одна з перших тем вільної преси часів «гласнасті» власне була критика системи фізичного виховання, за якої абсолютній більшості дітей шлях до спортивних секцій був закритий. Їх просто відсіювали тренери, як неперспективних для великого спорту, а оскільки кожен тренер мріє вирастити чемпіона, то навіть в удаленому селищі тренер сортує дітей на «пріході в чєтвєрг на то же врємя» і «ета нє твайо, нє пріхаді больше»

Дішло до того, що навіть з високої трибуни якогось з’їзду КПРС про цю проблему згадували і вирішили, що в країні повинна розвиватись мережа спортивних клубів на госпрозрахункових засадах, тобто за гроші. Але насправді ця мережа почала розвиватись вже під час «пєрєстройкі», коли дозволили раніше заборонені види спорту (бойові мистецтва, культуризм). А коли я був школярем, вибір був аж з двох варіантів: самбо/дзю-до і штанга (а фактично «качалка», де під вивіскою штанги качали м’язи по іноземних, контрабандних журналах та книжках з буржуазного культуризму). Для дівчат ще була аеробіка, чи як її ще там - ритмічна гімнастика. І це не у маленькому містечку, а у півмільйонному місті, обласному центрі.

о таке бути неперпективним, я відчув на собі. У шостому класі ми з однокласником записались до секції   з футболу. Тренер, немолодий чоловік зі слідами від проколу на обидвох щоках, заніс нас до якогось гросбуху, вивів на майданчик, і ми почали займатися з рештою підлітків. Тривало це протягом трьо-чотирьох тренувань. На останньому тренуванні я помітив, що тренер постійно на мене дивиться. А мені тоді здавалося, що нарешті в мене виходить правильно бити по м’ячу, точно перепасовувати, «набивати» велику кількість повторень м’ячем о коліно. Останнє – це така вправа на тренуванні у футболістів, жонглювання м’ячем ступнями та колінами, доки він не впаде на землю. У моє дитинство це стало модною забавою підлітків. І на дворі, і у школі ми «набивали», хто більше. Я був фізично дуже погано розвиненим, незграбним, тому в мене ледве два-три рази виходило, а всі інші хлопці  – поки лічити не задовбувались. І ось на цих тренуваннях – прорив! Я «набиваю» десятки разів! Взагалі, я десь після пятого класу почав швидко наздоганяти однолітків, але на той час ще було багато, де працювати над собою. Після тренування тренер зайшов до роздягальні, тицьнув пальцем в мене і в мого однокласника і казав: «А ви оба больше нє пріхадіті. Ви мнє будєтє мєшать работать с пєрспєктівними рєбятамі, которим я нє могу із-зі такіх как ви удєлять должноє вніманіє»

І якби це був просто один такий епізод… Втім, у мене  не все було так мінорно. Тренер з шахмат з будинку піонерів телефонував кілька місяців, просив, щоб батьки переконали мене ходити на шахи, куди я чогось подався після провалу з футболом. Але шаху, то було не те. Я прагнув стати справжнім чоловіком, захисником, а не «шуріком», як тоді у нашому вуличному колі  називали «ботанів» після популярного фільму «Пригоди Шурика». Шурик мав бути позитивним героєм, але ми, пацани вулиць нашого напівприблатньоного міста, з нього просто глузували. Можливо, у моїй відмові від шахів була частка малодушності, бо я у шахмати постійно програвав, що не сприяло мотивації. Хоча потім на єдиноборствах я також нерідко програвав, але звідти ж не пішов, бо була мотивація готуватись стати героєм. Я не був недоумком і розумів, що головні перемоги дістаються розумом, а не кулаками, але це розуміння було теоретичним, а відчував я у тому віці все ж таки інакше. Тренер з шахів вбачав у мене якесь особливе мислення, але для мене це було пустим звуком, а ніхто пояснити, що це значить, не спромігся.  Отже, з шахів я дезертував

На самбо мене легко прийняли, бо то був перший у місті госпрозрахунковий клуб під назвою «Мужество». У цьому клубі за три рублі в місяць могли займатись хоч перспективні, хоч неперспективні. До того ж перспективним потрібно багато-багато мішків для відпрацювання прийомів, тому й неперспективні згодяться.  Клуб організував, «пробив» через бюрократію ззовні абсолютно неспортивний чоловік на прізвище Кривицький, за що йому велика подяка. Коли він з’являвся у клубі, юні самбісти та дзюдоїсти зневажливо шепотіли: «І етат доход  - дірєктор»? Доход – це від доходяга, ще один синонім «шурика». Але я ніколи такого не казав, бо вже на той час розумів, чого це вартувало за суцільних обмежень і заборон, тріумфу психології «каби чєво нє вишло» створити такий клуб, де нерідко хтось ламає руку, ногу або ключицю.

Отже, для «Мужества» я згодився, а відтак у сфері різних прикладних систем самозахисту я застряг надовго, перейшов навіть поріг, що в українській демографії вважається кінцем молодості,  і може ще повернусь до чогось найменш обтяжливого, найліпше пристосованого для пенсіонерів. Чи маю я ща щось дякувати совєцькій системі фізичного виховання? Ні! І ще раз ні!  Тільки пану Кривицькому, моїм штатним і неформальним тренерам, а також тим, хто з ризиком для себе провозив через кордони заборонену літературу з бойових мистецтв, і тим, хто її потім розмножував на апаратах "Ера" або перефотографовував сторінка за сторінкою.

Comments

[seems-to-be.livejournal.com]

мене так відсіяв тренер з баскетболу в херсонській ДЮСШ. Сказав що для мен вже пізно починати цим займатися і зріст у мене недостатній.
Можна сказати що я помстився красиво, обігравши з командою де я був капітаном його вихованців у фіналі на першість міста серед школярів ггг

Мені просто повезло з викладачами фізвиховання, і старшими друзями, які займалися в ДЮСШ а потім вчили мене.

У вік всеінформованості насправді у спорті єдине що потрібно від держави це не заважати. Люди зорганізуються самі якщо їм захочеться.

[kerbasi.livejournal.com]

У мене не було такої яскравої сатисфакції. Втім, життя все розставило по місцях. В Миколаєві футбол практично геть зник. Навіть з "Суднобудівника" після усіх його змін назв та хозяїв нічого путного не вийшло. А мене "не оцінили" в клубі якогось заводу на сраному стадіоні "Піонер", котрий більше на велику калюжу походив, ніж на стадіон. Не виростив той старий йолоп з проколотими щоками (йог, мабуть, чи фокусник) чемпіона.

[barcaroly.livejournal.com]

А все тому, хлопці, що вас понесло в олімпійські види спорту :) Було куча секцій з неолімпійських, чи олімпійських, але не телевізійних, видів, де тренери не переймалися чемпіонством, на мою думку. Я займався і академічним веслуванням, і морським багатоборством. Усі симпатії на користь останнього. Там ціль була оморячити підлітків, а не кубок черговий звоювати :)

[kerbasi.livejournal.com]

У Миколаєві веслування - олімпійський вид. Навіть так і називається центр підготовки: Школа олімпійського резерву. Це наша була спеціалізаія: веслування, кінний спорт, фехтування та ще щось. Ще й дотепер по цих дисциплінах в олімпійській збірній мої земляки.
А морські, прикладні види починались з трохи старшого віку, там треба було на пароплаві "Георгій Сєдов" кудись виходити на кілька діб, а мої панікери-батьки були радикально проти. Вони ж не знали, які в мене на вулицях пригоди бувають...

[barcaroly.livejournal.com]

Ну так, академічне - олімпійський, на ялах - прикладний вид. Я саме про це. А ваш КЮМ був найбагатший в Союзі, мав власний пароплав :)

[kerbasi.livejournal.com]

Цікаво, де зараз "Георгій Сєдов". Чи не по мандарини ходить?

[crema-catalana.livejournal.com]

чоловік зі слідами від проколу на обидвох щоках — він був маорі? :))

[kerbasi.livejournal.com]

Я тоді був чемним хлопчиком, тому зайвих питань дорослим не ставив. Я так гадаю, що він по молодості наспір проколов, бо розмови ходили, що є якісь точки на щоках, де не боляче, і різні факіри трюки роблять зі шпажками. У нього, мабуть, невдало вийшло, бо отримав два симетрічно розташовані шрами.

[crema-catalana.livejournal.com]

Я свого першого футбольного тренера запам'ятав надовго. Це був Володимир Байсерович. Ось тілько що знайшов про нього тут (http://www.fc.volyn.net/hist_1966.php) і тут (http://www.ua-football.com/ukrainian/news/488171fe.html?page=0). Він нікого не виганяв, але створював умови, за яких подальші тренування втрачали сенс. Може це й на краще? Той, хто зміг пересилити, як наприклад Тимощук, став зіркою.

[kerbasi.livejournal.com]

Може й на краще. Я не знаюся на великому спорті. Я все своє дитинство чув, що в армію нема кого брати, бо всі хворі і неспортивні. Я спробував стати здоровим і спортивним. Вдалося це не завдяки хваленій системі, а прктично в супереч, або через випадковий збіг обставин (як то "Мужество", що трималося на завзятті однієї людини). Взагалі, про совкові спогади класно написав Лембіт Короєдов:
http://lembitkoroedov.livejournal.com/747740.html
http://lembitkoroedov.livejournal.com/747911.html

[crema-catalana.livejournal.com]

Поза сумнівами, що здоровими та спортивними більшість ставала без спорту. Завдяки різним формам самодіяльності у фізичній культурі. Тут я згоден, тут я анархіст в правильному сенсі. Читаючи вилазки Короєдова у минуле не можу без стійкої відрази пригадати не тільки мандарини, але й професійний спорт. То ще те каліцтво. Та й взагалі не поділяю "васторгов моладасті". Гумозна була країна, хай їй край! Але не будемо про печалі, треба отримувати радість від буття та м'язових вправ :))

[kerbasi.livejournal.com]

Ви напевно пам"ятаєте той старий прикол про відмінності між спортсменом і фізкультурником?. Фізкультурник не хворіє.

[crema-catalana.livejournal.com]

:))

[chile-l.livejournal.com]

А мене так відсіяли у дитячому танцювальному гурті "Кияночка". Мама привела мене туди, нас поставили у коло, якась жіночка всілась за піаніно, а дядько іудейської зовнішності звелів усім танцювати. І допоки діти танцювали, до них періодично підходив той дадько і якась тітонька, й одного за іншим вилучали діток з кола. А я так старалася, так стрибала,...І ось у колі залишилась я, та ще двійко дівчат. Ми виявились самими непридатними до танців. Досі пам'ятаю цю образу, яку нанесла 5-річній дівчинці радянська влада.

[kerbasi.livejournal.com]

С почуттям такту у цих "педагогів" не склалося. Тварин на "пташиному ринку" так не відбирають.