Як мене вчили англійської - 2

[kerbasi]

Продовження. Початок минулого вівторка.

Перед 9-м класом  батьки запропонували мені пійти на курси до Будинку вчителів. Там викладав легендарний миколаївський вчитель – Віталій Іванович Гайдуков. Це був справжній інтелектуал. Власне інтелектуал, а не совєцька інтелігєтська срань. Я пішов до нього одразу до другого курсу, і з прикрістю відкрив для себе, що наражаюся на нищівну, саркастичну критику Віталія Івановича ледве відкрию рота. Сусід по парті, хлопець зі звичайної школи вже почав бурчати: «Йшли б ви на перший курс, а то тільки назад нас тягнете. То ж мені спецшколи називається»!
 

Виявилося, що я геть не маю зеленого поняття, як розставляти «маленькі словечки» - тобто артиклі. З альвеолярними зубними та міжзубними впоралися у школі, але про вимову решти звуків – гадки не маю. Інтонація – як ведмідь на вухо наступив: коли мені кажуть підвищувати тон, я його понижую, і навпаки. Можливо, мене таки б і перевели до молодшого курсу, якби не один випадок. Якось погасло світло. Ми сиділи в абсолютній темряві, бо приміщення було десь в камяних нетрях старовинного будинку і не мало вікон. Віталій Іванович почав кожного питати, чи може хтось розповісти віршика. Дехто згадав щось примітивненьке зі звичайної шкільної програми. А я чомусь цілком пам’ятав My heart’s in the Highland Роберта Бернса. І навіть знав, що означають всі слова. Виявилося, що Роберт Бернс – улюблений поет Віталія Івановича. «Ну інтонація, фонетика, звісно, поки що шкільна. Але чудово! Чудово! Вражений!» - з задоволенням казав Віталій Іванович. Шкільний – це було найбрутальнійшою лайкою у Гайдукова. Шкільна вимова, шкільні знання – якщо він так каже, то це навіть не двійка, це абсолютний нуль. Втім, згодом він мене таки натренував.

Ми займалися, мабуть, за найменш ідеологізованим підручником тих часів триади авторів Бонк, Котій, Лук'янова. Бонк потім, вже після розпаду СРСР стала відома своїми кількома досить пристойними підручниками за сучасними методиками навчання англійської мови.

Здається, Віталій Іванович був бідним як церковна миша. Він був з тих людей про кого зневажливо жартував задорнов: «Три фотокартки у паспорті – всі три в одному строї». У Віталія Івановича були якись негаразди у приватному житті. Він часто приходив понурим, але за кілька хвилин, коли він починав урок, в очах з’являвся вогник.

Віталій Іванович ненавидів місцеву жлобню. Він не проводив бесіди на моральні теми, але жарти його були красномовними:

"Ви знаєте, що невдовзі з’явиться нова слов’янська мова? Я можу Вам навести її риси! В неї відбудеться діфтонгізація сполучень приголосних зубний плюс губний: свайба, клайбіще. А ще в неї з'являться артиклі. Ви чули, як люди з передмість ставлять «етот» чи «тот» перед кожним іменником"? А як вам такі утворення, як "с-откудава", "с-оттудава"?

А жлобня була не подалік. Щовечора, коли ми виходили з занять, ми проминали призьбочки на дворі, на котрих щільно сиділа совєцька молодь. Молодь шмаркалася і плювала собі під ноги, курила коноплю, спілкувалася якимись вигуками, роздивлялась нас принизливим поглядом, чи нема з нас чого зняти, джинсів чи «пижиковую шапку».

У нашій групі навчалися ще два хлопці з моєї школи, отже, незабаром про те, що я став одним з сильних учнів Самого метра, стало відомо у школі. Ясно, що знов опинився у групі Н.В. Раптом всі навколо мене почали з придиханням розповідати мені про мої мовні здібності. Я автоматично став переможцем конкурсів і олімпіад.

Я не дуже вірив у щирість цих шкільних похвал, але погоджувався з тим, що Віталій Іванович – Вчитель з великої літери. Сучаним людям, мабуть, важко уявити, як можна стати видатним викладачем, знавцем мови, лінгвогурманом у місті, куди було заборонено в’їзд іноземців навіть з країн совєцького блоку, де більшість населення давала підпіски, котрі забороняли спілкування з іноземцями без дозволу відповідальних осіб. Наскільки я знаю, Віталій Іванович ніколи не виїжджав за кордон за совєцьких часів.

Втім, Віталій Іванович був неабиякою дивиною і для іноземців. Коли вже місто «відкрили», підписки стали історією, а Віталій Іванович нарешті отримав можливість спілкуватися з носіями мови, англійці не могли повірити, що він вивчав мову не в Англії. Його мова була перфектна. Може присутній був якийсь акцент, але не слов’янський, а як у англійця, але не з місцевості співрозмовника, а десь з іншого регіону.    

Я був учнем пана Гайдукова протягом року. Якось я у вуличній сутичці я пропустив удар від наркоманів. Вони напали вдвох, чудово скоординувавши свої дії. Один вдало відволік увагу на себе, а другий використав невідомий мені трюк з разворотом. Я звиклий був до типової тактики вуличної шпани, але тут перетнувся з тими, хто знав прийоми бійки «по-зоновськи». Зазвичай, шпана - це були ще ті, що не встигли відсидіти, але на цей раз таки натрапив на "бувалих". Їхня тактика була мені не знайома. Удар пошкодив зуби. Я вирішив, що годі вже займатись самообороною по книжках та час від часу по підворотнях та лісосмугах, потрібний цілеспрямований вишкіл. Прийшов час повертатись до рідного спортклубу. До того ж треба було якось загартувати себе перед службою в армії, бо партія і уряд вже вирішили, що служитимуть навіть студенти. 

Але вивчення англійської мови не припинилось.

 

Comments

[anoushe.livejournal.com]

Я не знаю, де бралися і беруться такі Вчителі. Сподіваюся, що це особливі люди, які народжуються за особливих умов. Але народжуються у всі часи. Бо зараз я не бачу жодної причини, яка б спонукала людину звичайну працювати над собою так, щоб перетворитися на Вчителя. І я боюся думати про те, хто вчитиме майбутнє покоління.

[kerbasi.livejournal.com]

Мабуть, число таких людей є якоюсь константою незалежно від обставин.
Головне для мене у зустрічі з В.І.Г. не у тому, що він чудовий "предметник". Мене багато чому не довчили у школі та існтитуті, чому я потім без проблем довчився сам з книжок чи на практиці. Не боги горшики обжигають. Після таких Вчителів, як В.І.Г. залишається заряд вчитися та вдосконалюватись на все життя, і вже не так важливо, чи ти займаєшся: мовами, термодінамікою або фінансовим обліком. Дуже не пощастило тим людям, хто не зустрів свого Вчителя.

[anoushe.livejournal.com]

+++
Дуже не пощастило тим людям, хто не зустрів свого Вчителя.
+++

Це точно. Мені, як і Вам, пощастило :)

[je-suis-la-vie.livejournal.com]

А я можу згадати Тетяну Костянтинівну, мою універівську викладачку. Запосчу якось віршика, який ми з нею на першому занятті розбирали... :)