kerbasi | Бузкові дні 80-х

Моя бабця мала великий приватний будинок з великим садом у центрі міста. Їй пощастило з предками. Її батько перед першою світовою війною організував якусь артель. Її згодом більшовики націоналізували, а потім якийсь їхній робоче-селянський орган вирішив, що в цій артелі учасники нікого, крім самих себе, не експлуатували, і повернув майно власникам. Збереглася реліквія – довідка про денаціоналізацію майна артелі. Власники оце денаціоналізоване нерухоме майно розділили і почали вже просто там жити вже як у власних будинках, ніякої артелі більшовики більше не дозволили, тому використовувати приміщення можна було лише як житлові. Це було задовго до НЕПу, але і під час НЕПу чомусь мій прадід і його колишні партнери більше нічим підприємницьким не займалися. На жаль, вже нема кого запитати ні про артель, ні про НЕП, ні про що...

Так ось про цей будинок... Точніше сад. Крім різної іншої флори там росли кілька кущів бузку. Бузок сірий, бузок білий, бузок рожевий, бузок – найцінніший – фіолетовий. Кущі виросли величезними, розлогими з товстенними гіляками-стовбурами. Щоб зрізати квіти, треба було ставити високу драбину, а дещо можна було з даху будинку (бабка казала – з горища) дістати, або якщо вилізти на верхівку воріт.

Бузок цінився тільки 9-го травня, коли люди масово йшли до кладовищ відвідати героїчних предків. В Миколаєві у ті роки майже всі мали таких героїчних предків. Тоді це було місто морської і не тільки морської слави. Старі мілітарні роди ще не розчинилися у натовпі зернотрейдерів та інших торгівців. Це було просто горе, родинна трагедія, якщо бузок встигав відійти до 9-го травня. А на півдні таке бувало. Втім, на мій вік прийнятної погоди вистачило, і бабусині спогади про погорілий бузок вже на 3-тє травня для мене залишилися просто страшилками, що стосуються сивої давнини, коли я пішки під стіл ходив.

Отже, моя бабця торгувала бузком. Звісно ж, вона не могла бузок з такої верхотури діставати. Мої інтелігентні батьки, звісно ж, їй не допомагали, бо це не гідно інтелігента “таргавать” і навіть до торгівлі наближатись. А кушать хочєцца всєгда... А для синочка потрібне трудове виховання... Таким чином, родинна рада прийняла рішення, а відтак мене відрядили “на панщину”, як то називала моя мама.

Квітковий риночок знаходився в трьох кварталах від бабусиного будинку. І ось я тягну величезні кошики, набиті пахучими гілочками. Мене зупиняють люди, питають “пачьом сірєнь”. Я називаю ціну, яку я чув вранці, коли в перший раз провів бабусю на її робоче місце. Люди з радістю купують. Бабусі приношу ледве третину. Виявляється, що на базарчику ціни встигли впасти, тобто я мав подвійний під’йом! Підходять старики з орденськими планками, починають буркотіти, мовляв, це за що ми кров проливали, щоб оця погана молодь торгувала, що з них виросте... Даю гілочку безкоштовно: “Це вам! Грошей не треба! Це ми вам винні!” – кажу. Я колись підгледів, що бабуся завжди ветеранам давала гілочку безкоштовно дорогою до базару. А на самому базарі між торговками були якісь складні неформальні кодекси поведінки, тому там вона, якщо й давала, то тишком-нишком, щоб інші не бачили. Настрій ветерана одразу змінюється: “Дякую, хлопчику! Ти ж бабусі допомагаєш, так? Правильно, допомагай. Скільки тої пенсії в нас, старих, та й здоров’я нема”... Тепер я вже не погана молодь, а суб’єкт трудового виховання.

Мерщій повертаюсь до саду, вилізаю на кущі за новою партією. Лізти на кущі та переносити квіти до базару доводиться кілька разів. Десь близько четвертої на Совєцькій починається парад оркестрів – апогей свята. До цього часу все має бути продано, бо після вже нікому квіти не потрібні: більшість вже повертається з цвинтарів додому, до святкових застіль. Якщо пощастить то встигаємо продати не тільки бузок, а геть зовсім непрестижні квіти бульденежу (на кварталі всі казали: бульдонешт). Трохи сперечаємося з бабусею стосовно моєї винагороди. Вона має інструкцію від батьків віддати їм якусь суму, з якої вони начебто щось мені виділять на кишенькові витрати. Бабуся пропонує “трояк”. Я починаю сипати цифрами, скільки я вторгував дорогою до неї, і все чесно віддав, я загалом продав не менше третини, та за кращою ціною та ще й різав та тягав. Вимагаю “четвертак”. Це великі гроші, просто неймовірні гроші для родини “сторубльових інженерішек”. Я й не мрію його отримати, просто пам’ятаю істину: “Багато хочеш – мало отримаєш, мало хочеш – нічого не отримаєш”. Поступово сходимося на “червонцю”. Домовляємося, що батькам не казатимемо.

Бузком починається наш сезон на панщині. Попереду черешня чорна і рожева, вишня, черешня біла, абрикоси. Коли достигнуть сливи, груші та виноград, котрі бабуся сама може знімати плодознімачем з невисокої драбини, бабуся спровокує велику родинну свару. Батьки вже не виштовхуватимуть мене на панщину. На деякий час я їй не потрібен, на що зі мною ділитися... Миритися прийде, коли залишаться груші на самій верхівці та на гілках, котрі нависають за паркан, на подвір’я сусіда та на “жилкоповський” двір. Коли туди лізе бабуся, весь квартал підіймає галас, лаються аж до задирання спідниці, демонстрації рейтузів з криком: “А пацелуй міня здєсь, кароста”! Мене не чіпають. Молодих бояться. У молодих часто бувають заточки, саморобні фінки, нунчаку та бозна що ще, мовою ментів, колючої, ріжучої, ударно-дробильної та іншої дії. Молоді не думають про наслідки. Особливо, коли накуряться коноплі. А хто там знає, що там квітне в моєму садочку? Отже, на передову посилають завжди мене.

Поставки квіткової продукції бабусі мені треба дуже ретельно розрахувати. Бо від мене ще вимагають, щоб я відвідав могилу діда разом з батьками. Це займає десь півтори години, простій бабусиної торгівлі неприпустимий. На могилі ми поприбирали, пофарбували пам’ятник та огорожу заздалегідь. На свято тільки приносимо квіти. Батьки та родина мого кузена вже тут побували. Я подумки виконую свій ритуал. Я не совєцька людина. Для мене совєти – це влада тих, хто лається з демонстрацією дупи. Мені нема діла до їхніх свят. Але я відчуваю якийсь містичний потяг до предків. Здається їхні гени бойових офіцерів передалися мені і змушують серце битися не так, як в представниках ситих люмпенських мас та в зачуханих інтелігентішків. А що це за дивні могили навколо? Якийсь поручик неповних 19 років загинув в Одесі напередодні Нового 1919-го року. Якийсь хорунжий козачого полку загинув під Молодечно. Яким дивом збереглись ці могили серед майорів, підполковників, полковників совєцької армії, капітанів третього, другого, першого рангу совєцького військово-морського флоту? Мій дідусь народився, коли ці люди загинули. І ось офіцери, що билися в різних війнах за різні ідеї лежать в одній землі на відстані кількох метрів! Земля не люди, вона всіх приймає.

Від сезону до сезону я дорослішаю. Ось вже після торгово-меморіального дня в мене призначено побачення. Увечорі ми йдемо з подружкою до кав’ярні. Купуємо п’ємо щось з массандрівських вин. Потім йдемо пішки вулицями міста, знаходимо якийсь тихий кут, сидімо на лавочці. Бузком у повітрі, “Бузком” пахне волосся дівчини. Місцевий парфюмерно-косметичний комбінат виробляє парфуми, що пахнуть бузком. Комбінат називається “Червоні вітрила”. Ми переінакшували його назву на “Червоний підрила”. Запах – чарує, він змушує свідомість розчинитися, думки уповільнюватися, втрачати свій початок і не добігати свого кінця. Все зайве і далеке. Реальні тільки близькість дівочого тіла, палкі губи, милі нісенітниці. Голова чи скоріш навіть самі тільки пальці працюють над головоломками підступних застіжок...

Згодом старші інтелігенти розкажуть мені, що бузок – це несмак. Міцне вино – це також несмак. Бузок – це квіти тільки для цвинтару та й те для бідних. Міцне вино – в усьому світі ніхто не п’є. А парфуми “Сірень” - це взагалі нижче всілякого рівня критики, це несмак у квадраті, це дешевка і провінціалізм. Інтелігенти знають про що кажуть, хоча й ніколи не були за кордоном, бо давали “підписки” про нерозголошення таємниці та уникання контактів з іноземцями. Але інтелігенти багато читають. Вони не пропускають жодного іноземного фільму, особливо французького. Вони люблять промовляти франкомовні слова-покручі. Вони тримають окуляри, як в фільмах якісь старі дворяни тримали пенсне. Вони красиво відкорковують пляшку з шампанським. Нічого, що то – насправді не шампанське, а корок вироблений з пластику. Вони вміють стандартно пожартувати після характерного хлопку і розливання напою по бокалах: “Ну вот, кажецца нікаму глаз нє вибіл”... Невдовзі почнеться ера кооперативів, і інтелігенція купуватиме “Chanel № 5” на розлив зі скляного диспенсеру у магазині “Галантерея”. Інтелігенти питимуть європейську горілку та різні “Аморетто” та “Спуманте”. А газети напишуть, що представник Chanel запевнив, що їхня компанія ніколи не продавала парфуми на розлив, а німецька поліція заарештує кілька іммігрантів, котрі виготовлятимуть біля німецько-угорського кордону нелегальні алкогольні напої на експорт до країн СНД, маючи ліцензію на виготовлення зі спирту лише сумішей технічного призначення.

Темрява охоплює місто. Над лиманом лунає фанфарна мелодія. Це в військово-морському екіпажі грають вечірню зорю. Незабаром на центральній вулиці запалять святкову ілюмінацію. Там прогулюватимуться батьки з дітьми, дівчата, що не знайшли хлопців, хлопці, що не знайшли дівчат. А нам ілюмінація не потрібна. “Темрява – друг молоді” – це про нас.

Я повертаюсь додому, коли вже на вулицях нема навіть ментів. Тільки двірники шурхотять мітлами та гучно переговорюються по різні сторони вулиці. Я не поспішаю, я відчуваю солодку втому, від якої ноги ледве пересуваються, але на душі легко та спокійно. В тіні стоять три особи: напевно батько і два дорослі сини. Всі однаково одягнені у спортивні штани з лампасами. Такі штани тепер шиють всі, кому не ліньки. В такі штани тепер одягаються слобідки. Ці люди скоріш за все дрібні крадії. Вони вийшли поцупити пісок з будмайданчику або якийсь кабель чи драбину, котру забили прибрати робочі. Все згодиться у господарстві! А може вони вийшли по бузок, хоча який вже бузок, свято ж проминуло… Вони непривітно дивляться на мене. Ніякі зустрічі не входили в їхню програму. Хто тут вештається у такий час? Мент чи просто випадковий перехожий-наркоман? Пристойні люди ж усі сплять дома в своїх ліжках. Це ж вам не столиця тут з цілодобовими гулянками!

“Братан, врємя нє падскажеш”, - питає один.
Я дивлюся на них поглядом, яким дивиться ще не зголоднілий хижак на стадо копитних біля водопою. Зі втомлених поцілунками губів злітає:
“А я часов не наблюдаю! Особєнно, когда горад в сірєні”, - і йду собі далі.
“Абкурєний”, - каже хтось з трійки, і вони йдуть далі своєю дорогою.

Навіть ця зустріч не може розсіяти післясмак бузкового дня. Думка проминає у голові: а що якщо отак... нікуди не повертатися... не зустрічатися і не повертатися... залишитись... разом... надовго... назавжди? Втім, думав я, чи бачив я колись, щоб батьки романтично проводили час? Вони навіть на моєї пам’яті у відпустку разом ніколи не їздили. Отже, разом – означає, що не буде більше бузкових вечорів. Я так не хочу, а як зробити інакше – не знаю, тому ще не раз я повертатимусь по пустих, темних вулицях...

Бузок міг би стати для нас священною рослиною, як береза для русскіх, як сакура для японців, як клен для канадців. Чому не став? Це ще одне відкрите питання до нашої недонації. Ми ходимо по символах, живемо серед символів, але нічого не можемо вигадати непересічного. Гімни наших міст – нудотні, якщо взагалі є, герби – неоригінальні, а самі ми напружуємо куцу фантазію, щоб пояснити іноземцю, чим ми відрізняємось від інших. І все, що ми називаємо, потребує довжелезних пояснень. А бузок пояснив би все за нас.

Бузок... Він не відпускає навіть там, де його не сподіваєшся зустріти. Якось у Мурманську, коли мені залишалося відслужити десь третину терміну, я сидів у сквері біля обласної бібліотеки. Раптом я відчув якийсь до болю знайомий запах. Я навіть не второпав, що так могло пахнути, все ж таки пережита полярна ніч та армійські будні у похмурому Заполяр’ї давалися взнаки: я геть позабув своє цивільне життя. Я озирнувся і з величезним подивом виявив, що я сиджу під кущем бузку! Особливо вразило мене, що це була середина липня.

Так що, бузок - несмак, чи як?