Перша робота 2

[kerbasi]

Продовження. Початок минулого четверга.

В чому ж полягала сутність моєї роботи? У Юлі Маневич на столі завжди лежав стос РЖ. РЖ – це реферативний журнал. В ньому містилися реферати статей, що друкувалися в іноземних виданнях. Оскільки контора займалася біохімією і біотехнологією, то й РЖ вони отримували саме з цієї тематики. Юля переглядали реферати і замовляла тексти статей в якомусь підмосковному НДІ, звідки за кілька днів приходили конверти з ксерокс ними копіями статей. З сучасної точки зору це так повільно і важко, але треба згадати, що імейлів тоді не було, факсів також, тобто подібні технології були, але використовувалися більш вагомими посадовцями, ніж інженер Юля Маневич, і в більш поважних конторах, ніж «Промбіотехгідроліз». А до того ж копіювальна техніка, так звана «Ера», а деінде навіть і справжні «Ксерокси» стояли не в кожному кабінеті, а в спеціальних приміщеннях з інтригуючою назвою «Сектор размножения», і щоб там «розмножуватись» потрібно було отримати дозвіл в керівництва. Секретні служби ретельно пильнували, щоб у громадян не було можливостей розповсюджувати несанкціоновану цензурою літературу.

 

Отже, ці тексти я й перекладав. В статтях йшлося про оцукровування деревини осики, виготовлення спирту зі стічних вод, з макулатурного картону та ще з багатьох не менш дивовижних продуктів. В хімії в школі в мене успіхи були непогані, навіть ставав призером місцевих олімпіад, але органіку ми ще не вивчали, та й тематика статей явно виходила за рамки шкільного курсу, отже, переклад не був дуже легкою справою. Дещо пояснювала Юля Маневич, дещо доводилося вичитувати з довідників та знаходити в галузевих словниках. Всього за без малого два місяці роботи я переклав близько трьохсот тисяч знаків тексту. Багато це чи мало? З точки зору тодішньої шкільної норми для технічного перекладу (спеціалізована школа) – 2000 знаків за академгодину, то працювалося майже в два рази повільніше, але складність текстів все ж таки була явно не шкільна  та й витримати такий темп протягом всього робочого дня підлітку теж було нереально. Колеги і керівництво це розуміли та періодично виганяли мене провітритись на вулицю.

Треба сказати, що «Промбіотехгідроліз» знаходився в мальовничому місці, на високому березі лиману практично у центрі міста, але якщо спеціально не знати, то не знайдеш. На краю уривчастого схилу росли абрикоси, яблуні, груші, сливи. Взагалі, фруктові дерева просто на вулицях чи навіть в індустріальних зонах – ми до цього звикли – але, наприклад, для заїжджих росіян таке ставало незабутнім враженням на все життя. Якщо вийти за територію, то потрапляв до порослого кущами та деревами майданчику з перекошеною ще мабуть до мого народження каруселлю, а далі можна було спуститись проходом повз військову частину до лиману з напівзатопленими корпусами кількох старих суден. Коли мене виганяли провітритися, я йшов до найближчого гастроному, купував собі холодного лімонаду, а потім або сидів на каруселі або прогулювався берегом, вкритим хрусткими мушлями під гомін чайок. Інколи я вилізав на фруктові дерева по плоди, а потім сидів в їхній тіні і дивився на краєвид з пляжем на протилежному березі. Так, зі сторони, думав я, пляж це, мабуть, дуже дивовижне видовище для якихось інопланетян. От дивляться вони зі своїх летючих тарілок і не можуть втелепати, чого це якісь істоти розляглися на березі і періодично заходять на кілька метрів до води. Їм що, річки мало? Чого таке скупчення тут? І чому не лізуть далі, а тільки на кілька десятків кроків?

Втім, насолоджуватись краєвидом заважали різкі звуки від пилорами якогось підприємства, що знаходилося поруч. Там завжди працювали два чоловіки, один років за сорок, в окулярах, товстенький, з крилами жиру по боках, другий – кремезний, високого росту тридцятирічний чоловік. Один пиляв дошки, а інший складав їх у штабелі за допомогою виделкового навантажувача. Вони регулярно мінялися ролями. Я ніколи не розмовляв з ними, але вони чомусь віталися зі мною, коли я якось зустрів їх у місті. На той час вже минуло більше року з моєї практиці на підприємстві. Та й інші співробітники «Промбіотехнології», кого я зустрічав вже, коли минули роки, сприймали мене як колишнього колегу: розповідали мені про те, як склалася доля інших колег, керівників так, нібито ми працювали разом не вісім тижнів, а принаймні стільки ж років. Мабуть, це тому, що працюючий підліток на той час було такою екзотикою, що міцно закарбувалося в пам’яті людей.

Як закінчився червень, знов довелося отримувати дозвіл на працевлаштування неповнолітнього в райвиконкомі за місцем проживання. Процедура була нескладна: принести довідку зі школи, лист-згоду від директора та запрошення від підприємства – все це було на руках заздалегідь, але сам факт ходіння до бюрократичної контори неабияк дратував. Я тоді ще не міг знати, в якого монстра переросте ця бюрократія за десяток років вже в незалежній Україні. Зараз ця процедура виявилася б просто непомітним епізодом. А тоді я зайняв чергу з кількох матусь, що прийшли про щось просити для своїх діточок і приготувався на довге очікування. Раптом з кабінету вийшла жінка, побачила мене і казала:

-         А ти тут чого сидиш?

Я впізнав дружину мужика з нашого двору, Вовки Пиріжка. Вовка – колишній морпех. Він вже був старий в моїх очах, йому десь було під тридцять, а ще він був “жонатиком”. Втім, він постійно підходив до нашої дворової ватаги. Коли я був молодшим він полюбляв до мене пристібуватись, вигадував різні образливі, втім дуже влучні прізвиська. Хоча не все так вже й було погано. Вовка дав мені кілька важливих порад стосовно самостійного фізичного розвитку та з тактики вуличної чи дворової бійки.

А ще Пиріжок – єврей. Чомусь у ті роки євреї охоче служили в армії. Поступали до технікумів, щоб не марнувати час на останні класи школи, потім до війська, а там вже й інститут, часто вечірній. Технікуми звісно ж будівельні чи торгівельні. Жив у нас один залізничник – це ж професія, що при любій владі, в любій країні знадобиться. Дорослі казали, що євреї тут у мирні часи у війську вчаться, як вони потім в Ізраїлі битимуть палестинців. Пиріжок таки вже в Ізраїлі, але поїхав він значно пізніше, вже наприкінці 90-х. Навряд, він вже мав якусь цінність для Цахалу. Він дійсно час від'їзду став схожий на пиріжка-тошнотика зі студентської їдальні. Безформенний, з тельбухами, Пиріжком його звали либонь, тому що прізвище в нього було Пекар.

Я показав дружині Пиріжка папірці, вона подивилася, потім завела мене до кабінету без черги і казала якомусь молодому чоловіку аленделонівської зовнішності:
- Це з мого двору. Ну ж бо розглянь! На що хлопцю в коридорі паритись?

Я стояв і думав, що це ще як казати, хто з двору кого буде. Я тут бігав ще коли Вовка у війську служив, а ця дівчина, мабуть, ще до школи ходила десь в іншому районі міста.

Ален Делон роздивився мої папірці, щось на них помітив і передав машиністці. Машиністка – це не водій тепловозу, як можуть подумати молоді читачі, а людина, котра друкує на друкарській машинці. За кілька хвилин необхідний документ з підписом і печаткою був у мене в руках. Я подякував дружині Пиріжка і вийшов на вулицю.

Я повернувся до контори в обідню перерву і встиг до їдальні. Саме там я упустив цей надважливий папірець у тарілку борщу. Папірець не постраждав цілком але значна частина його стала прозорою і зеленуватого кольору. На щастя текст, підпис і печатка не постраждали. Треба було бачити вираз обличчя начальника відділу кадрів Нахімова, коли я доніс до нього цей багатостраждальний папірець! Відставний офіцер, буквоїд, педант з усіма папірцями розкладеними по течках, з усіма течками розсортованими по полицях, з усіма полицями вишикуваними паралельно і перпендикулярно, а тут така неповага до Документу! Втім, він підшив документ куди треба, цокаючи язиком, насупивши брова, всім своїм виглядом передаючи мені месідж: «Що ж ти хлопче наробив! Звідки ви такі беретеся! Ніякої поваги до Системи, котру для нас наші предки виплекали, вистраждали, а ми для вас, неуків невдячних, зберігаємо»!

 

/Закінчення в наступному випуску/

Comments

[daf-andrew.livejournal.com]

круто, дуже цікаво!

[kerbasi.livejournal.com]

Дякую!