Де в Україні багатіють, і що з цим робити

[kerbasi]

Kyiv Post від 17 грудня оприлюднив список 50 найзаможніших ділових людей України. Нічого несподіваного в ньому нема – знайомі обличчя та імена. Я не полінувався порахувати їх по виду діяльності. Я брав основний вид, ясно, що вони не тримають всі яйця в одному кошику, але є ж таки бізнес, з котрий їм найближчий, на який налаштована їхня свідомість.

Треба зазначити, що й тут несподіванок не виявилось. З півсотні бізнесменів шістнадцять (32%) займаються металургією, а дехто з них на додаток ще й хімією та нафтохімією. Майже всі – у чорній металургії, але є два-три, хто ще й у кольоровій та у сплавах.

Аграрним бізнесом та первинною переробкою сировини займаються десятеро (20%).

Отже, 52 відсотки українських найзаможніших бізнесменів експлуатують природні та людські ресурси України, щоб отримувати зиск з виробництв з мінімальною доданою вартістю.

Ще тринадцять обрали собі заняття, щоб навіть і найпримітивнішого нічого не виробляти: банківські послуги, торгівля, нерухомість. Названі вище 52 відсотки також цим займаються, але не як основним бізнесом.

В результаті маємо 78 відсотків величезніших капіталів - у примітивному виробництві або також у не дуже наукоємних послугах.

Ще семеро займаються більш-менш реальними речами, але також не на висоті. Подивіться самі:

Фармацевтична промисловість – 2

Молочна промисловість – 2

Алкогольна та пивна – 3

Взагалі, немає якогось чіткого визначення, що є «хай-тек», як і немає згоди серед економістів та теоретиків управління стосовно того, які галузі відносити до сфери «хай-тек», а які ні. Втім, є один простий критерій: частка витрат на науково-дослідницькі роботи має складати суттєву величину, що перевищує частки інших витрат. У фармацевтичній галузі частка науки сягає 80-90% витрат, але це не стосується виробництв примітивних ліків та ліків-«генериків». Отже, через ці причини я ставлю українських фармацевтичних олігархів в один ряд з виробниками пива, спирту та молока.

Tепер ми наближаємося до найцікавішого у списку. Принаймні, для мене найцікавішого. Четверо багатіїв вкладають гроші в машинобудування. З них двоє – типові червоні директори, що, звісно, є вірними Пapтії Регioнів та особисто Янукoвича. Ще двоє дещо іншого формату, один  – донедавна підтримував Тимoшeнко, другий  – Ющeнка. От якби ці четверо з сукупним капіталом в один мільярд шістсот п’ять мільйонів доларів США усвідомили свого часу свої інтереси саме як машинобудівних капіталістів та створили б свою партію, то ми б і мали б партію, котра реалістично могла зібрати б голоси технарського середнього класу, відстоювати права промисловців, і при тому не змішувати це все з совоностальгією та руськім шовінізмом. Але так не сталося і не може статися, бо ці люди є такими, якими є.

І наостанку повторю ще раз свою давню тезу. Вищенаведені 52 відсотки бізнесменів складають ресурсне прокляття України. Ці так звані виробництва з технологією «бери побільше, кидай подалі» тягнуть нас назад до економічної структуру промислових країн 18-19-го сторіччя. Тепер їм належить вся повнота влади в країні, чого ніколи не було за часів Kpaвчука, Kучми та Ющeнка. Будь-який альтернативний розвиток України повинен передбачати повну відмову від пріоритетності галузей, що складають наше ресурсне прокляття. Металургія, хімія, нафтохімія мають бути не тільки позбавлені податкових та інших пільг, а навпаки платити більше, до того ж до них має бути впроваджений механізм обмеження рентабельності. Це трохи меншою мірою стосується сільського господарства, принаймні, його не варто дотискати до повного демонтажу, але це окрема тема. А названі галузі, де працюють капітали 32% олігархів, у далекій перспективі повинні зникнути з економічної мапи України.

Ось звідси й виходить лакмусовий папірець для економічних програм. Якщо програма називає металургію, хімію та решту сировинних та полуфабрикатних виробництв пріоритетними – це означає, що це програма вестиме на століття назад. Звідси й політика з такою програмою можна сміливо освистувати.     

Comments

[kerbasi.livejournal.com]

За совка була така система, що меткомбінати виготовляли наймасовіщі марки сталі, а для високоякісних марок, конкретні підприємства мали свої потужності. Ось HKMЗ, наприклад, має такі потужності, котрі тепер самому заводи не вигідні, а комерційні партії для широкого ринку виготовляти не можуть. В результаті Україна є експортером дешевих конструкційних сталей (особливо для будівництва), і імпортером інструментальних. От цю ситуація я б хотів бачити розвернутою на 180 градусів. І 20 років для цього було більш, ніж достатньо. Тільки заважала спокуса легких грошей в одних, і невиправне невігластво інших.

Мій досвід у машинобудуванні свідчить, що "титульні" підприємства гинуть, а щось більш-менш пристойне виробляється вже на тому, що постає наруїнах. Винятків дуже небагато. Два належать олігархам-машинобудівникам. Це великі виробники (ОЕМ) навіть за західними стандартами. Є ще кілька (менше десятка) значно менших, і ще кілька десятків, що працюють не рітмічно, а від заказу до заказу, т.е. фактично є не заводами, а великими майстернями. От останні один за одним і вмирають. Звісно, можна багато слів наговорити про можливі засоби змінити ситуацію, реформи, але для реформ потрібні люди з відповідною ментальністю і кваліфікацією, здатністю реформи сприйняти. Це модно тепер називати політичною волею. Ось цього немає і не передбачається. А без цього фізичне усунення еліти виведе нагору чергових кравчуко-ющенок. З іншого боку практика свідчить, що коли підприємство остаточно вмирає, частина персоналу нарешті ваідривається від теплої заводської труби та тещиної пенсії і починає щось робити. Хтось на барахолках, хтось за фахом. Он Харків - приклад такого міста: промисловість "титульна" майже сконала, а персонал - або на Барабашова, або в технічних фірмах, в котрих замовники переважно не у Харкові.
Одним словом, здається, українська промисловість це система, котру в принципі не можливо реформувати.

[groben.livejournal.com]

За совка була така система, що меткомбінати виготовляли наймасовіщі марки сталі, а для високоякісних марок, конкретні підприємства мали свої потужності. Ось HKMЗ, наприклад, має такі потужності, котрі тепер самому заводи не вигідні, а комерційні партії для широкого ринку виготовляти не можуть.

Так, але не зовсім. Було чотири на весь Мінчермет заводи, що виготовляли спеціальні марки сталі та специфічні види прокату. З них в Україні таким був лише один - запорізька "Дніпроспецсталь".

"Електросталь", "Сібелектросталь" - це Росія. Бекабадський комбінат - це Узбекістан.

"Днепроспецсталь" з них найстаріший та найбільш потребуючий реконструкції ще на момент розпаду СРСР. Як, власне, й вся так звана "Металургійна база Південь", залишки якої й складають зараз металургійну галузь України.

Реформування - це досить широке поняття. Знос та розбудова нового - це теж, власне, його різновид. :)