Про АК-47 з трояндою, про чмо і мачо. Ґендерні роздуми

[kerbasi]

Пам’ятаю, як дуже давно, у дитинстві, навіть не знаю, чи вже пішов тоді до школи, я причепився до батька з сотнями дитячих питань у стилі “а що, якщо”. Дивуюся терплячості батька, який не проганяв мене, а терпляче відповідав на всі ті дитячі глупства. Втім, одне питання, точніше відповідь, запам’яталися на все життя.

- Тату, ось що, якщо замаскувати автомат у букеті квітів, щоб непомітно підійти до ворогів?
Знаєш, синку, - відповів батько. - Квіти не створені для війни. Квіти створені для любові.

Мій батько знав, про що казав. Під час служби у військово-морському флоті йому довелося виконувати т.з. інтернаціональний обов’язок на Кубі у розпал самісінької Карибської кризи з її провокаціями передвоєнного часу, сутичками з contras. А вже у цивільному житті, зі слів мами, він був доволі галантним кавалером.

Я одразу згадав про цю розмову майже сорокарічної давнини, коли розглядав світлини з виставки колишнього британського солдата Брена Симондсона (Bran Symondson) на сайті арт-програми Strand Всесвітньої служби Бі-Бі-Сі і лондонської Idea Generation Gallery. Цікаво також послухати коментарі самого фотохудожника у самій програмі, а також у прес-релізі виставки. Брен Симондсон виконував завдання в Афганістані з військової підготовки підрозділів поліції. В ньому поєднується вояк з мистцем. “Мене заспокоювало, коли я дивився крізь лінзи фотокамери, а не крізь приціл гвинтівки”, - каже Симодсон. Вже після служби, у 2010 року Симондсон отримав можливість повернутися до Афганістану в якості цивільного фотографа. “У вояка та фотографа є одна спільна річ: обидва ретельно шукають свою мить”.

Отже, на світлинах зображені бійці Афганської національної поліції (АНП) зі зброєю, оздобленою ... квітами, зокрема трояндами. Особливо притягує увагу світлина, на котрій видно шеренгу вояків з трояндами ... у зубах. До того ж, виявилося, що афганські поліціянти не цураються причепуритися жіночими засобами. На світлині бачимо чоловіка зі зброєю у долоні з нігтями, намащеними рожевим лаком. Автор називає це “перетином маскулінності і фемінності”. Взагалі, з його слів, певна жіночість притаманна афганським воякам, котрі за звичаями традиційного суспільства по службі та у житті поза родиною ніколи не перетинаються з жінками.

Як зазначає арт-критик зі Стренду та автори прес-релізу, світлини з виставки дивують та позбавляють стереотипних уявлень. Якщо знайомитися з країнами традиційної, патріархальної культури, скріпленої ісламом, то здається, що це культури, де чоловічий гендер отримав повну й безумовну перемогу. Здається, переможці мають просто випромінювати маскулінність. Втім, навіть простий досвід вуличних спостережень за вихідцями з мусульманський країн свідчить, що насправді все зовсім не так. Чоловік часто-густо більш походить на самовдоволеного, розпещеного панича, а не власне на мачо. Як і ті вояки зі світлин... Якщо чесно, ми у совєцькій армії з її ганчірками, швабрами та відрами для новобранців виглядали більш мілітарно, ніж ці бійці АНП.

Взагалі, нема у цьому нічого дивного. Ми можемо пересвідчитися з нашої недавньої історії та її впливу на сьогодення, як соціалістичне позбавлення конкуренції перетворює народ міцних господарів на народ-паразит, соціальний мотлох. Так само і знищення конкуренції самця за самицю перетворює самця на якусь аморфну істоту з послабленими статевими ознаками. У традиційному суспільстві, де за жінку не треба боротися, її “організують” старші родичі за домовленістю зі старшими родичами іншого роду, а потім у шлюбі її не потрібно утримувати, інакше, ніж матеріально, бо все одне нікуди не подінеться, та й ніхто більше не наважиться, бо за адюльтер - смертна кара, з чоловічою психологією відбуваються такі ж зміни, як в людини-господаря за умов соціалістичного перерозподілу.

Звільнивши своє життя у соціуму від жіноцтва, традиційні чоловіки спровокували компенсаторні механізми з розкриття жіночості в них самих. Чи не звідти їх постійні “братні” поцілунки чи обійми, “дружні” торкання?

Не обходяться традиційні мачо й без задоволень нетрадиційного плану. Кілька світлин Симондсон присвячує так званому “чайному хлопцеві”. Чайні хлопці готують чай та надають різні послуги побутового плану воякам з підрозділу, до котрого вони прибилися. Чайний хлопець зазвичай обирається з вродливих хлопців. А старші функціонери можуть розраховувати й не тільки на побутові послуги. Взагалі, чайних хлопець у чоловічому колективі поводиться так само, як молода дівчина, тобто швидко починає впливати на чоловіків та маніпулювати ними. І це у суспільстві, де офіційно гомосексуалізм карається смертю! А ще кажуть, що гомосексуалізм розповсюджує прогнила “ліберастична” Європа...

Само собою напрошується питання, чи варто було чоловікам гендерно репресувати жінок, регламентувати статеве життя, щоб почати фарбувати нігті, обвішувати себе брязкальцями й квіточками та розважатися з жінкуватими хлопчиками? Особисто мені такі жоновидні паничі з традиційних суспільств не менш огидні, ніж якийсь совково-постсовковий жалюгідний чолов’яга, зацькований своїми бабусями, матусею, жінкою, тещею.

У нас в Україні своя специфіка. Тут чоловіків розбещує не традиційне суспільство, не класичний патріархат, а патріархат померлий, гнилий, котрого щедро оздобили егалітаристськими та емансипаційними парфумами. Але ж сморід так просто не замаскуєш. Підйом консерватизму в українському суспільстві, мабуть, і пояснюється тим, що невідбуті патріархи недопатриархального суспільства, соціально та економічно імпотентні, прагнуть повернути свою владу та авторитет у родині. Але їм варто було б запам’ятати, що якщо ти чмо, то ти не станеш мачо, навіть якщо тобі жінку видати за розподільчою карткою та прикувати її титановим ланцюгом до бильця твого ліжка. Ці недопатріархи власне так люто ненавидять “голубизну”, саме тому що їм не тільки жінку не привабити, а й на увагу “чайних хлопців” не  варто розраховувати.

Comments

[smijana.livejournal.com]

"У традиційному суспільстві, де за жінку не треба боротися, її “організують” старші родичі за домовленістю зі старшими родичами іншого роду, а потім у шлюбі її не потрібно утримувати, інакше, ніж матеріально, бо все одне нікуди не подінеться, та й ніхто більше не наважиться, бо за адюльтер - смертна кара, з чоловічою психологією відбуваються такі ж зміни, як в людини-господаря за умов соціалістичного перерозподілу."
Дуже глибока думка.

..але в давнину необхідність виживання гуртом - у прямому смислі, необхідність тягти так би мовити, удвох одного воза злагоджено, щоб мати хліб щоденний, виростити дітей (яких було багато, отже не було коли і "голови підняти" особливо) - думаю, дещо згладжували ті всі зміни психології.
А от з полегшенням життя все воно мабуть починає діяти інтенсивніше.

Щодо України.. Вивчаючи давній фольклор (а найдавніші і найсталіші - це обряди весілля, поховання і т.і.) неважко помітити, що первісно центром родини була Мати, Баба, жінка - на ній тримався рід, і тільки пізніше з приходом патріархату почали вноситися різні елементи, які показували владу і першість в родині чоловіка.
Українки не такого давнього минулого йшли, звичайно, на крок позаду чоловіка - як і жінки всього світу, шанували "доброго господаря" - але тоді, коли дійсно було за що.. і в цьому, як на мене, відмінність їх від східного жіноцтва (хоч не мені судити, я про закулісне життя жінок сходу знаю мало). Скільки жартівливих пісень є про те як жінка лупцює свого чоловік, який прийшов напідпитку і сміє її чіпати, або бере на себе керівну роль якщо не бачить - за що її, власне, поважати "голову".. та і всім відомий анекдот про українку що вийшла заміж за туркмена і у відповідь на його правила (на якому вусі в нього тюбетейка і як її себе поводити) видає йому свої правила (руки складені на грудях чи руки в боки).
Тому у нас взагалі особлива ситуація.. з одного боку краща, а з іншого - через срср і інші фактори, теж свої проблеми..

Гарна метафора про квіти і зброю. Фактично, поезія. :)

Квіти самі по собі.. на мою думку, по суті, ніби символ або знак.. насправді ж мається на увазі "вияв любові/уваги/поваги/захоплення" до жінки.. а він може бути у різному вигляді, для когось - одним, для когось - зовсім з іншої площини. Символіка грішить часом формальністю.. хоч і промовиста для того, хто розуміє, сприймає саме таку мову любові (а це, певно, більшість жінок :) ).

[kerbasi.livejournal.com]

Традиційні суспільства дуже сильно різняться. Про афганські шлюбні та родинні звичаї я знаю з книжки К.А Лєбєдєва "Афганістан: язик, літєратура, етнографія" М. "Муравей" 2003, а також з різних інших джерел. Я цікавлюся мовами, а дотично щось дізнаюся й про культури. У пуштунів (а це більшість афганців) жінку таки отримують за "розподільчою карткою". Та, взагалі, жінка - це багаж кочівника. Не особливо потрібний, крім як для дітонародження та фізичної розрядки. З іншого боку, власне важким побутом пояснюють попри всі шаріантські обмеження досить значну роль жінки у гірських народів кавказу, зокрема в чеченців. Шаріати шаріатами, але додаткова голова тяглової сили зайвою не буває - десь така логіка.

А троянди... Афганці належать до перського культурного простору. Там притаманна естетика квітів самих по собі, без асоціацій з коханням. З коханням, звісно, також, але є значний шар чистого естетизму, значно ширший, ніж в європейських культурах. Тому прикрашати трояндами АК-47 для них цілком природно, і не викликає когнітивного дисонансу, як, наприклад, в мого батька. Втім, це таке моє враження, я не є авторитетом у галузі культурологічних досліджень.

[smijana.livejournal.com]

дуже цікаво, дякую!