Чорнобиль

[kerbasi]

Спробую згадати ці давні події.

Нічого драматичного за мною не сталося, бо жив я тоді у Миколаєві, що від Києва кілометрів 480 на південь. Втім, дещо й нас сягнуло. Пам’ятаю, що напередодні був чудовий вечір. Нарешті потеплішало, вже майже по-літньому. У мене в той вечір було тренування з дзю-до. Ось десь близько десятої йду я до дому з двома приятелями з спортклубу. Така собі навколо мила, по-міщанському затишна краса району, де стикаються совєцький жилмасив з сектором приватної забудови. Щось квітне, все зеленіє, трамваї по рейках так романтично стукають. Чогось захотілося до Яхт-клубу проїхати, а це вдвічі далі, ніж мені додому. Прокотилися. Пройшлися набережною, кімоно з містків прополоскали. Такі дрібниці пам’ятаю! А все тому, що мені тоді вже повістку воєнкомат видав, от вже два місяця залишалося, тому я старався кожну мить відчувати.

Мабуть, і у містечку енергетиків був такий самий чудовий вечір.

Наступного дня нібито нічого значущого не сталося, а у неділю пішли повідомлення по іноземних радіостанціях, що у Швеції на атомній станції зафіксували підвищення радіаційного фону. Спочатку злякалися, що в них, а потім вияснили, що з боку СРСР вітер доносить. У той час іноземне радіо у мене постійно якесь віщало, як у совєцьких людей радіоточка. А у мене – короткохвильове радіо. Увечері я послухав передачу зі Стокгольма, і підтвердилося. Втім, я до шведських новин скептично ставився, бо притаманна їм була совєтофобська параноя. Пару разів помічали їхні сили берегової оборони совєцькі підводні човни, один навіть там на мілину сів, але ці інциденти були розкручені їхніми політиками та пропагандистами аж до істерії, що чи не у кожному випуску новин згадували, що бачили щось подібне до підводного човна чи навпаки – не побачили. Хто знає, може, човни вже не достатньо збуджують, так от радіацію вигадали?

А зранку у випуску новин навіть українське радіо згадало, що на Чорнобильській атомній станції стався інцидент, ситуація повністю під контролем, нічого страшного і т.д. Дикторка промовила з наголосом на «и», на «чорнобИльській». Ну стався інцидент і стався, якось я також не зреагував.

А першою парою в нас була лабораторна з загальної фізики. Вчився я тоді на першому курсі. І яке співпадіння: лабораторна була з радіації, там треба було вимірювати фон. Так от той прилад, лічильник Гейгера-Гюйгенса якось так неприродно клацав, що лаборант сказав, що він напевно зіпсувався, отож от вам, студенти, правильні цифри, підставте до формули та й отримайте результат. Також ніхто не придав цьому значення: ну зіпсувався прилад, у нас практично все, що могло бути зіпсованим в лабораторіях, було зіпсоване, тому що все було старезне, ще моя мама на тому обладнанні вчилася.

А на перерві перед другою парою прийшли люди з КГБ і опечатали лабораторію. От тут вже всі зрозуміли, що тепер не до жартів. А тут ще студенти з Києва та області, що поспішили до залізничних кас, бо, либонь, більше за нас знали, повернулися з розповідями, що не продають квитки. Ні на потяги, ні на автобуси. Про літаки не пам’ятаю, щоб хтось згадував. Це тепер совки згадують, які дешеві були літаки, що ними нібито пива попити літали, але це, може, десь не в наших краях водилися такі мажори, не пам’ятаю, щоб хтось з однокурсників літав.

На перше травня нас, як і киян, погнали на демонстрацію. Переодягли усіх в спортивну форму, і ми мали демонструвати масовість спортивного студентського руху. У Києві то було небезпечно для людей, але український керівник Щербицький розпорядився вдавати, що все гаразд. Не знаю, чи було чисто у нас на той час. Офіційно попередили, що радіоактивні вітри дійдуть до Миколаєва 9-го травня, заборонили вуличну торгівлю, інструктували людей зачиняти вікна, пилососити одяг. Отже, мабуть, на тій демонстрації ми нічого не нахапалися. На дев’яте травня нас напрочуд вже нікуди не гнали, ми самі з приятелем пішли десь вештатися. Пам’ятаю, йдемо вулицею, і починає крапати дощик. А мій приятель починає співати: «Дощик! Дощик! Радиоактивний дощик»! Ми ржемо як придурки, а перехожі з перекошеними пиками від нас сахаються.

Було у трагічному й трохи кумедного. На заводі «61 комунара» стояли на ремонті кораблі ЧФ. Звісно, на них була служби хімічного та радіаційного захисту, служби вели вахтовий журнал, де відмічали рівень радіації, котрий завжди дорівнював природному. Ось так, за звичкою чергові зміни, коли ще не знали про катастрофу, без жодних вимірювань написали собі цифру природного рівня, і все. А тут така засада! Потім кагебешники перевірили і кілька офіцерів були звільнені з флоту.

Ось і весь мій Чорнобиль. До війська я потрапив далеко від Чорнобиля, ніякого стосунку до нього, ніяких ліквідацій наслідків, отже, можна казати, пощастило двічі: оминули мене і Афганістан, і Чорнобиль. Коли нас, новобранців привезли, офіцер хімічного захисту всіх переміряв. Про результати, щоправда, казав досить неконкретно, на зразок: «Та все гаразд, пацани. У всіх вас з України трохи більше «фоніт» за інших, але все в нормі». Цивільний одяг не знищували, хто хотів, міг відправити додому. От і все.            
 

Comments

[22he-travnya.livejournal.com]

Зрозуміло, але ж зазвичай призов в травні закінчувався і наступний в жовтні починався, чи я помиляюсь?

[22he-travnya.livejournal.com]

Я служив строкову, але в ЗСУ звісно)

Призов - системна дія, призов не може пристосовуватися до окремої людини. Так учбові підрозділи мають бути сформовані в один день і усі за одним графіком мають проходити курс молодого бійця (у ті часи, здаєця, два місяці).

В Могилянці (я там був студентом) сесія закінчуєця в останню пйатницю червня.

[22he-travnya.livejournal.com]

Тоді тебе призивають в наступний призов.

Так же багато хто косив: грошей щоб повністю відмазатись немає, зате є щоб захворіти до кінця поточного призову - а далі видно буде.

[groben.livejournal.com]

В ті часи косити було, так кажучи, "западло". Тоді служили всі. Тобто зовсім всі. Не служити в армії хлопець міг лише з чотирьох причин: був РЕАЛЬНО (виделено навмисне) хворий на хворобу з якою довго не живуть, мав дві судимості, був офіційно зареєстрованим наркоманом, мав двох дітей.

Тому, якщо виявлялося що хлопця "не взяли до армії", оточуючі одразу починали дивитися на нього підозріло та ставитися упереджено. Тому ми до армії йшли і не робили з цього великої трагедії. Хоча й, звісно, не відчували великого ентузіазму.

Зараз це здється диким, але так було.

[22he-travnya.livejournal.com]

Це ви про Донбас кажете.

А в Києві, здаєця, вже сабжевого 1986го косити вважалось морально припустимим.

[groben.livejournal.com]

Може й так. В ті часи в Київі ще не жив. :)

[kerbasi.livejournal.com]

Косили від війська, але це були одиниці. І мало кому вдавалося. Ззавичай, через різні хвороби чи сімейні обставини затягували час від призову до призову, щоб дотягнути до віку, коли більше не призивають (якщо не помиляюся, 28 років). Найчастіше це закінчувалося тим, що останнього бар"єру не долали і війська отримували "підстаркуватого" новобранця. Саме у 1986-му Горбачов жорстко розпорядився контролювати, щоб діти партноменклатури служили, тому у казармах опинилося чимало "блатних". Але це їм ніяк не допомогало - "літали" як усі. Найблатніші влаштовувалися кудись по наближених до найвищого керівництва місцях, як то штабт округів, армій, міністерство оборони, воєнно-навчальні заклади. Не знаю, чи вигравали вони щось порівняно зі звичайними військами.

Я знав одного-двох косарів, кому владося відкосити на "білий білет". М"яко кажучи, вони не користувалися якоюсь особливою повагою та довірою серед однолітків. На них просто зайвий раз не звертали увагу. Їм, мабуть, було пофіг. У кожного свій вибір.

[kerbasi.livejournal.com]

Див. я написав нижче. Косили, звісно, але одиниці. Одиниці на район. І мало кому вдавалося.

[groben.livejournal.com]

Нам, тодішнім студентам, давали закінчити курс і одразу призивали до армії. Оскільки літня сесія в більшості ВУЗ'ів закінчувался в червні то "весінній призив" був продовжений більше ніж на місяць. Наприклад, особисто я на збірний пункт прибув 1 липня. Були хлопці з групи, у кого дати призову були ще на кілька днів піздніщі - залежало від цільового формування команд.

Завдяки піздньому призову особисто я фактично "недослужив" майже 2 місяці. Був призваний 1 липня, а звільнений у запас 7-го чи 8-го травня. 9-го травня загрузився на корабель та розпочав довгий (20 денний) шлях додому. :)

[22he-travnya.livejournal.com]

Дякую, тепер прояснилося.

[kerbasi.livejournal.com]

:-) Вірна логіка!

[22he-travnya.livejournal.com]

9-го травня загрузився на корабель та розпочав довгий (20 денний) шлях додому

І цей факт доповнює те, про що написав шан. власник журналу - слаба доступність авіасполучення.

[kerbasi.livejournal.com]

Рядовим давали документи (трєбованіє) на переїзд загальним вагоном. Ну, тим, хто так далеко служив, як МШФ groben забезпечувались додаткові засоби. А для нас - загальний вагон, хочеш краще - за окремі гроші.

[groben.livejournal.com]

Я служив на Кубі. Возити в таку далечінь літаками солдат та офіцерів з сім'ями було занадто навіть для СРСР "часів розквіту". Бо багато народу треба було перевозити, а авіарейсів було один чи два на тиждень.

Тому міністерство оборони навесні та восени фрахтувало декілька пасажирських кораблів. Ними на Кубу везли поповнення, а з Куби тих, хто своє там відслужив.

Тому звільняли в запас одночасно цілими партіями. І навіть самий останній ледар та залетник знав, що більш ніж до "останньої барки" ніхто його на службі не затримає. Інша справа, що останні (завзичай, 4-ті чи 5-ті за чергою) барки прибували на острів пізднувато: у другій половині червня та в останніх числах грудня, тобто додому такі хлопці потрапляли аж у середині липня чи січня. :)

[kerbasi.livejournal.com]

Все так, друже!
Вісьмидесяті вже потребують історизації: хтось тоді ще не народився або був малим, хтось забув, в когось життя йшло в іншій площині, а цілісна картина втрачається. Так час теперішній стає історією...

[groben.livejournal.com]

Ти теж це помітив. :)

[o-teren.livejournal.com]

Теж на це звернув увагу. А може то старість підкрадається з її бажанням порозказувати молоді про минулі часи?! :)
На жаль не можу похвалитися гарною пам"ятью. По доброму заздрю людям, котрі можуть згадати якісь буденні речі, які інколи здатні розказати про той час не згірше ніж грубезний том.
На час аварії я вже був як пів-року в армії (інколи деяких особливо "везучих" студентів забирали й восени :)). Оголосили, що щось там сталося і треба перевірити рівень радіації. Звідкісь витягли здоровенний дозиметр, але ніхто не знав, що з ним робити. Мало не пів-дня провозюкалися, аж поки в ньому щось не запіпікало. :) Якоїсь паніки не було (діялося все це в Харківській області), але були якісь обмеження по пересуванню територією частини і кілька днів на пост ходили в "ОЗК". Ще те задоволення...

[kerbasi.livejournal.com]

Ми не старі, ми - свідки історії :-))

Так, в нас також восени студентів призивали. Розмови йшли, що десь на верхах вирішують, що може студентам давати повний курс закінчити, але так, здається, і не вирішили.

[o-teren.livejournal.com]

Загалом у нас студентам давали відстрочку до весни. Просто мені у вересні прийшла повістка явитися в воєнкомат, а я на той час був на Миколаївщині - збирали кавуни та помідори, то ж і не знав по неї. Батьки той папірець десь поклали та й забули. А на початку листопада прийшла ще одна - знову явитися, але вже з речами. Бюрократична машина була запущена, і навіть дзвоники з нашої військової кафедри не допомогли... :)

[groben.livejournal.com]

Гм... Дивно. В нас саме давали закінчити курс. Навіть ті одногрупники, яким виповнилося 18 років на момент середини липня 1986 року (тобто - через личені дні після завершення додаткового "студентського весіннього" призову) змогли разом зі мною закінчити другий курс.

На моїй пам'яті восени був призваний лише один хлопець. Але він поступив в інститут одразу пілся закінчення технікуму, тобто був повинен одразу по закінченню весною бути призваним, але якось відкрутився і призов йому перенесли но восени. Влітку він встиг поступити до інституту, але такий вступ вже не давав права на відстрочку і восени його призвали з 1-го курсу, тобто він встиг провчитися хіба що півтора чи два місяці.

[kerbasi.livejournal.com]

Мабуть, облвоєнкомат боровся за показники. До нас поступали хлопці майже незрячі, котрих на батьківщині оформляли на "білий білет", але у нас одразу ж йшли до війська.