Про матрьошки

[kerbasi]

Коли минулого разу летів до Польщі, читав у літаку «Виборчу», і натрапив там на замітку, по жінку, яка створила систему реабілітації жінок, котрі випадали з трудового життя через якісь причини, зазвичай, через пологи, відпустку з догляду за дитиною, а потім відсутність прийнятного працевлаштування протягом тривалого часу. Йдеться, звісно, не про вищі щаблі білокомірцевого середнього класу, як то бухгалтери з міжнародною кваліфікацією, адвокати та інші подібні, котрим всі ті «декрети» хіба уповільнюють кар’єрний зріст, а не викидають з ринку праці. Йдеться про жінок значно менш кваліфікованої праці.

Реабілітаційна установа організована на кшталт мануфактури, де в її учасників перед усім намагаються розкрити творчі здібності. Мануфактура виробляє різні сувенірні вироби, часто на етно-тематику. На світлині можна було розгледіти стіл, за яким кілька жінок виготовляли… МАТРЬОШКИ! Отже, у Польщі виготовляли цю занозу в чутливому місці свідомого українського патріота! І не згінела єшче Польска. До речі, матрьошки можна легко купити у Варшаві у Старому Місті, а також в аеропорту.

Щоб там не казали, але Росія – це дуже розкручений бренд. І ця розкрутка дозволяє продавати у сувенірному вигляді маскультову проекцію Росії. Чому б на цьому не заробити соціально неадаптованим жінкам з польської глибинки або торговцям сувенірами в duty free? До того ж, це завжди можна подати, як те, що Польща є східним форпостом Європи, частиною колишньої сфери російського впливу, а тепер відповідно європейським  мостом на Схід.

До мене по роботі часто приїздять іноземці, цікавляться   сувенірами, і звісно ж, ми розповідаємо їм про писанки, обереги, пузатих козачків з фаянсу, вишиванки, глечики. З моїх спостережень, після відвідування сувенірного краму, десь відсотків сорок з них все одно купують матрьошку або шапку-вушанку. Щоб зрозуміти, чому так стається, треба трохи знати, як проводять своє дозвілля з друзями нижні верстви західного середнього класу. Під час дружніх посиденьок з друзями чи родичами ніхто не веде довгих, фундаментальних розмов про складні речі. Це не інтелігентська кухня 80-х, де «синим цветком горит газ». Якщо Франц або Мішель їхав до України, ніхто не перейматиметься вивченням складної української історії. Задовольняться тим, що це десь на околицях Росії. Так само і з сувенірами, зазвичай, ніхто не хоче головоломок, людям потрібне просто матеріальне свідчення того, що Франц або Мішель приїхали з околиць Росії, де все так не схоже, особливе, а до того ж небезпечне (хай навіть і здебільшого уявно). А ще вип’ють по сорокаграмовому наперсточку горілки-водки – і парті вдалося.

Звісно, є такі, котрім цікаві автентичні речі, але це далеко не всі з туристів чи подорожуючих ділових людей. Отже, щоб мати виторг туристичній сувенірній крамниці потрібно мати певний набір «глобальних сувенірів, котрими поряд з матрьошками вже давно стали, наприклад, голландські домики та млини, німецькі скляні кулі з композиціями зі «снігопадом»  та багато іншого, що продається геть в усіх аеропортах і на центральних площах усіх туристичних міст. Звісно, крім глобальних сувенірів в асортименті слід мати і місцеву автентику. І також треба вміти цю автентику продавати. А ще треба вміти робити так, щоб ця автентика працювала на країну, а не була просто етно-кітчем. Але про це якось іншим разом.