Беззбройна несила: день Д
Tuesday, 5 July 2011 01:25 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
kerbasiЧорнухи наразі немає, як власне і війська, але вже на шляху до нього.
Цікаво, але на відомому літпорталі учебку, в якій я почав службу, вже описав один автор у своєму досить розлогому творі.Наступного разу дам посилання.Тепер мені доведеться дещо скоригувати початковий задум, бо чимало вже сказано до мене. А ще про цю учебку чимало позитивних відгуків та спогадів розкидано по різних воєнно-історичних та однополчанських ресурсах. А я й не знав, що мені так пощастило! Там же, по тих ресурсах, можна знайти кілька світлин з минулого і сучасності. Сучасність якась дивна: частину не ліквідували, там десь навіть кілька солдат проходят службу, але територія захаращена, будівлі перетворюються на руїни, по них бігають зграйки псів. Дуже показово, як уся країна: поки не туди, й не сюди, країна належить бродячим псам, а час бере своє...
Про ключові події власного життя важко писати не банально. Як не крути, але все почалось з того, що ти прокинувся о котрійсь годині, на дворі стояла якась погода, ти щось робив, чув якісь звуки, хтось бовванив перед твоїми очима і так далі. От і я 2-го липня, чверть століття тому встав о пів на шосту ранку, помився, вперше у житті поголився, чимось поснідав, одягся у що не шкода було викинути -старі джинси та блакитну шкільну сорочку – зібрав якийсь скарб, для котрого вистачило однієї торбинки і вийшов на вулицю.
Ні, дещо не так. Я б хотів просто так узяти і вийти на вулицю. Але мене обов’язково мали супроводжувати родичі. Їм це було дуже важливо. Чомусь всі рідні не розуміють, що молода людина має право зіграти свою роль, наприклад, роль одинокого лицаря, а не синка з сімейства…А ще, що я можу мати бажання сам пройтися в останній раз кілька кварталів, де кожна цеглина, кожна шпарина була свідком чогось з мого життя, подумки я хочу попрощатися з юними роками, в котрих рідні займають, ну як би так коректніше казати, не найголовніше місце… Ну то таке… Я й не сподівався.
До воєнкомату треба було прийти рано, здається, на пів на восьму. Отже, йшли ми разом з робочим людом. Деінде ще махали мітлами двірники. Каркали ворони. Мені зовсім не хотілося розмовляти, хотілося вже скоріш дійти до воєнкомату, запевнити всіх, що писатиму, як тільки, так одразу , і зникнути за воротами. Але й мовчати було якось неоковирно. Я йшов і шукав теми та слова. Слова не добиралися, і я почав валяти дурня. Ворони каркали, а я закаркав у відповідь. К’а-а! К’а-а! К’а-а! – відповіла ворона. Я повторив, і вона чи він знов відповіла або відповів. «Та ну, що ти робиш!» - смикнула мене сестра. «Ще почує хтось». «А мене це вже не обходить», - відповів я. «Якщо хтось почує, то хіба два роки пам’ятатиме»?
Нарешті обов’язок перед рідними було виконано, настала черга обов’язку перед соціалістичною батьківщиною. Я пройшов крізь ворота, на плацу вже було чимало людей. Почалася перекличка. Скільки все ж таки смішних прізвищ в українців! Потім – всі до автобусу, і поїхали до обласного збірного пункту у Жовтневому районі. Щось нічого не пригадую з цього вояжу. Більшість хлопців сперечалися, який номер команди до Афганістану, який – до стройбату. Ні туди, ні туди потрапляти хлопці здебільшого не хотіли. Афганістан мене не надто бентежив – у голові було чимало різних уявлень про справжнього чоловіка, військовий обов’язок, не стільки перед соціалістичною батьківщиною, скільки перед своєю совістю. А от стройбат аж ніяк не пасував до моїх уявлень про армію: безглузда, напівцивільна служба, рабська праця, втрачений час. Потім вже дізнався, що там гроші непогані заробляли, та й з практичної точки зору корисніше на будівництві працювати, ніж сніг прибирати. Ну то таке, скільки людей, стільки опіній.
На збірному пункті зустрів двох друзів дитинства. Одного вже от-от мали відправити, «покупець», тобто представник військової частини, приїхав ще напередодні і команду йому сформували. ВМФ, отже, служити хлопцеві три роки. Другий стирчав тут вже три доби, щось ніяк його нікуди не прилаштували, а він і не поспішав: «А що, служба вже йде. І, взагалі, такі люди як я, у тилу потрібні», - жартував він. Не встигли ми як слід привітатися, як морячка вже покликали. А з другим ми ще години дві гаяли час на лавочці, рахуючи вагони товарних потягів, що проходили повз збірний пункт. От іде потяг зліва направо – усі вагони це мої очки, справа наліво – його. Не пам’ятаю, хто вигравав. Здається, я. Я тоді часто вигравав у безглуздих іграх. Потім мене покликали, точніше наказали строїтися команді за нашим воєнкоматським номером. Почали викликати прізвища. Мене та ще кількох підвели до вусатого капітана. «До учебки потрапили, хлопці. До Дніпродзержинська. Завтра поїдемо», - пояснив він. Не пам’ятаю своєї реакції. Здається, я був цілком налаштованим на «нас штовхнули - ми впали, нас підняли – ми пішли». Та й питати його було марно. На всі питання він відповідав лише загальними фразами, і, здається, дуже поспішав погуляти Миколаєвом. Єдине , що ми зрозуміли, що після трьох-чотирьох місяців навчання та бойової підготовки нас розподілять по всьому СРСР. Отже, Дніпродзержинськ це ще не кінцевий пункт нашого військового шляху.
Поки мене «продавали», вже кудись розподілили мого другого приятеля, та його команда вже встигла полишити збірний пункт. З моїх однокурсників я серед нашої команди я побачив тільки одного. Більшість отримали повістки на 30 червня та на 9 липня. Ще я впізнав кількох хлопців на рік мене старших, з другого курсу, познайомилися, трохи потеревенили. Більшість команди складали хлопці з педагогічного інституту та якісь жлоби з технікумів. Жлоби практично всі були одруженими у свої ледве прожиті вісімнадцять років.
Невдовзі нас повели до приміщення казарменного типу з кількома десятками двоповерхових ліжок без простирадл та наволочок. Я обрав собі одну та при ліг. Згодом до казарми пролізла якась підстаркувата тітка, настільки експресивна та гучноголоса, що ніяка медитація більше не була можлива . Виявилося, що це мати одного зі жлобів, медсестра, з тих, що у будь-яку дірку без мила пролізуть. Навколо мамочки зібралися майже всі жлоби, вона їх підбадьорювала різними безсоромними зауваженнями. Вся наука була з серії «тепер з тебе зроблять мужика», «ти ще не заслужив, щоб баба тебе пускала, звідки ноги ростуть, от послужи, потім пригорнеш та оціниш». Чимало було спогадів про її приїзди до її «старого», котрий тоді був молодий, служив у війську, а вона була така красива, що коли приїжджала, то весь полк перегрівався від заздрощів та кінчав на ходу, на КПП хлопці руки під стіл ховали, за щось там хапалися, караулу «балда» маршувати заважала, а її «старого» на ніч відпускали, так он там вже як з ланцюжка зривався…
Увечері переліз через паркан мій друг. Він жив у цьому районі. Запросив до себе, або пропонував дати мені гроші на таксі, якщо я хочу додому поїхати. Зі збірного пункту неофіційно відпускали за умови, що не пізніше за пів на сьому ранку повернешся. Але я відмовився. Якщо вже почалось, то почалось. Нема чого сіпатися. Вдвох ми перелізли на вулицю та трохи посиділи на лавочці на спортмайданчику, де вусаті дядьки, що вже починали нарощувати жирок, доводили собі, що вони ще круті, виконуючі різні вправи на турніках та брусах, демонструючи округлим жінкам з виводками дітлахів свої волохаті груди та пахви.
Наступного дня увечері автобус перевіз нас на вокзал. До відправлення потягу лишалося кілька годин. Я зателефонував додому. Мама вирішила приїхати на вокзал. Отже, вже десь за годину вона приїхала, та ми теревенили ні про що. Вона була у гарному настрої (ще б пак! Не жах усіх мам – Афганістан), ми легко і без надриву попрощалися.
Я так і не знаю, що то був за потяг. Він йшов через Херсон до Дніпропетровська, а потім кудись далі, відправлявся з Миколаєва десь біля дев’ятої вечора. Їхали загальним вагоном, впереміш з цивільними. Якісь жінки нам співчували, якісь чоловіки підбадьорювали. Хтось мовчав, хтось реготав, хтось пропонував скинутися грошима, щоб у Херсоні купити вина та випити «в останній раз».
Мені не хотілося брати участь у п’янках. Залізна дорога навіювала мінорно-меланхолійний настрій, підсилений враженням від прослуховування в радіопередачах Бі-Бі-Сі забороненого в СРСР романа колишнього офіцера армії Врангеля Гайто Газданова «Вечір у Клер». Як і належало хлопчикові з інтелігентної родини, літературні читання були для мене частиною моральної підготовки до служби. Тільки добірка виявилася не совєцькою: крім вчасно наданого Бі-Бі-Сі Газданова ще й Норман Мейлер з його «Голими і мертвими».
Стилістика Газданова, а саме абстрактна головна тема, стробоскопічний сюжет, рефлексивна оповідь від першої особи з найчастіше вживаною конструкцією «мені здавалося» замість жорстких совєцьких дієслів дії - все це докорінно відрізнялося від дозволеного совєцьким громадянам чтива, і справляло враження на мене, непідготовленого, перегодованого соцреалізмом читача або точніше, слухача аж до відчуття позірного паралелізму долі головного героя твору, Ніколая, і подіями мого життя. Насправді, цей паралелізм більше нагадував повторення історії у вигляді фарсу, але коли ти є вимушеним учасником цього фарсу, фарс не виглядає надто смішним.
Головний герой, Ніколай пішов добровільно на війну проти червоних. Мене прогнилі червоні потягли кудись, щоб зайняти аби чим на два роки. Так, ми обидва освічені інтелектуали, наші батьки були не останніми людьми в наших державах, але Ніколая автоматично держава зарахувала до офіцерів, мене ж моя держава вирішила спочатку використати, як рядового. Мені потім один замполіт скаже: «Ти поводишся, як офіцер. А ти лише рядовий. Вгамуй гордість». Я нічим не провокував. Йому, либонь, не сподобалися постать та погляд.
Що ще? Клер?.. Так, Клер… Ми обидва втратили наших передчасних пасій. Наші почуття з самого початку були приречені, бо були неформатом для синхронних нашій юності суспільних уявлень про стосунки. Наші обраниці швидко вийшли заміж, так само швидко запросили нас, коли чоловіка немає дома, ми так само відмовилися. «Я хотів піти за нею і не міг. Сніг все йшов і зникав на літу, і у снігу кучерявилося і зникало все, що я дотепер знав і любив. І після цього я не спав дві ночі». Все точно, навіть про пору року і сніг. Тільки не про безсоння. Я, мабуть, спав би навіть у ніч перед розстрілом. Та Клер була постійно присутня в його уяві, моя ж свідомість була вільна від мрій. Я жив на шістдесят років пізніше, я вже вмів «вимикати» фантазії. Ми, останнє покоління совєцької молоді, раніше знайомилися з цинізмом та реалізмом буденного життя охлократичного суспільства, ніж до нас приходило перше кохання. Совєцький школяр, навіть зі спеціалізованої школи «не для всіх» це не старорежимний гімназист. Втім, як би реалістично чи цинічно не оцінювати свої почуття, від цього вони нікуди не зникають, тільки замість старорежимного перетворення нереалізованої любові на манливий вогонь, вони випадають їдким, гірким осадом.
Вранці потяг прибув до Дніпропетровська. Наш «покупець» повів нас далі, наразі не строєм, а юрбою до каси, а потім до платформ, звідки відправляються електрички. Невдовзі ми їхали електричкою з подряпаними пластиковими сидіннями до станції Баглій, що у Дніпродзержинську.
Їхали недовго, вийшли на станції. Кудись нас «покупець» повів далі. На зустріч нам йшли дві пари: молоді чоловіки та жінки, не старші тридцяти. «Хлопці, пам’ятайте, ми це все вже пережили», - крикнув один з ним нам навздогін. Вони всі замахали нам руками. «Тримайтеся, хлопці!». Від цих слів мене вперше за всі останні передармійські місяці полишив самурайський спокій, я кілька разів озирався та дивився вслід цим людям. Хотілося побігти за ними, подякувати за влучне слово, котре треба було від когось почути. Я згадував цих людей, коли здавалося, що вже немає більше ніяких моральних та фізичних сил.
Далі їхали трамваєм. Вийшли на зупинці, трохи пройшли вулицею приватної забудови повз хатиночки з садами фруктових дерев. Ось і ворота військової частини. КПП. Нас пропускають, строять у дві шеренги і наказують трохи почекати. Поряд солдат порпається у клумбі з лейкою та лопаткою. «Ну, що, як тут»? – питає хтось з наших. «Ой, мужики, х.йово попали! Ой, х.йово попали, мужики», - проскрипів якимось неприродним голосом солдат. Він повторив цю фразу ще кілька разів, переставляючи слова, поки до нас не наблизилися наш «покупець» і якийсь прапорщик. І з кожним повтором, його інтонації все більше й більше походили на схлипи.
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
Газданова ще й Норман Мейлер
Date: Tuesday, 5 July 2011 11:00 am (UTC)Не знаю, щоб зі Мною було, якби Я туди потрапив з таким багажем. Але Мене врятував великий син чешського народу, за що Я чехам, Чехії та чешській мові буду завжди вдячний.
І трішечки німцям.
ТАК! пабєдіша! ггг
Re: Газданова ще й Норман Мейлер
Date: Wednesday, 6 July 2011 03:09 pm (UTC)no subject
Date: Tuesday, 5 July 2011 12:44 pm (UTC)no subject
Date: Tuesday, 5 July 2011 05:12 pm (UTC)no subject
Date: Tuesday, 5 July 2011 03:50 pm (UTC)останній абзац виглядає як три крапки перед наступною серією
no subject
Date: Tuesday, 5 July 2011 05:10 pm (UTC)no subject
Date: Tuesday, 5 July 2011 07:50 pm (UTC)Дякую.
no subject
Date: Wednesday, 6 July 2011 03:11 pm (UTC)no subject
Date: Tuesday, 5 July 2011 08:47 pm (UTC)no subject
Date: Wednesday, 6 July 2011 03:10 pm (UTC)no subject
Date: Wednesday, 6 July 2011 09:09 am (UTC)no subject
Date: Wednesday, 6 July 2011 03:10 pm (UTC)no subject
Date: Thursday, 7 July 2011 11:33 am (UTC)no subject
Date: Friday, 8 July 2011 05:44 pm (UTC)no subject
Date: Monday, 11 July 2011 12:56 am (UTC)no subject
Date: Monday, 11 July 2011 05:47 am (UTC)А ось здається ключовий момент, недарма назван аж третім пріоритетом, а не двадцятим:
"Третім пріоритетом військової реформи пропонується визначити вилучення із ЗС надлишкового або не придатного для подальшого використання рухомого та нерухомого військового майна, об’єктів інфраструктури, військових містечок тощо".
no subject
Date: Monday, 11 July 2011 04:05 pm (UTC):-) Та не кажи! До нас так швидко все доходить!
no subject
Date: Monday, 11 July 2011 07:37 pm (UTC)no subject
Date: Monday, 11 July 2011 08:11 pm (UTC)