Про Олега Куваєва: людину і буксир

[kerbasi]

Френд barcaroly вважає, що по Олегу Куваєву проходить кордон між останнім совєцьким і першим постсовєцьким поколінням:

“Для одних Олег Куваєв - то автор роману "Територія" й сценарист фільму "Ті, що йдуть за горизонт", зйомки в якому український актор Іван Гаврилюк назвав головною роллю свого життя, а для інших - то автор Масяні”.

Важко казати, кого частіше згадують випадкові перехожі на набережних Неви, коли бачать портовий буксир “Олег Куваєв”.

Олег Михайлович Куваєв у совєцькі часи був фактично культовим письменником. Найбільше він прославився своїм романом “Територія”. Мене цей роман оминув у ті часи. Напевно, якби я його прочитав тоді, то “Територія” стала б однією з моїх нечислених настільних книжок, своєрідною біблією моєї молодості. Але зараз все бачиться іншими очима. Щоб оцінити цей соцреалістичний, виробничий роман треба згадати духовну та інтелектуальну атмосферу останніх 15 років СРСР. 

Тоді атмосфера була такою задушливою, що молодій людині чоловічої статі практично не було можливостей виплекати свою маскулінність.

Для життя потрібні були не стандартні чоловічі риси, як то сила, принциповість, мужність, а прямо протилежні – аморфність, непомітність, пристосуванство. Кар’єру робили не небагатослівні, суворі чоловіки, а пустодзвони зі хтивими очима. З тої епохи йдуть розхожі серед старших поколінь кліше типу шлюбу як кінця життя, бо заїдять побут та теща, або постійні скиглення жінок на те, що нема чоловіків, а тільки 3Т (тахта, тапочки, телевізор). Найкращим з чоловіків хотілося від такого бігти. Бігти кудись подалі. До Сибіру, Далекого Сходу, Далекої Півночі. Ті місця романтизували, про них складали пісні. Тих, хто там побував, згадували з неменшою пошаною, ніж тих, хто брав участь у бойових діях. На них хотіли бути схожими. Навіть хирляві, сутулі інтелігенти натягували на себе товстої в’язки светри-водолазки та палили цигарки без фільтру.

У 1986-му я потрапив до війська. То були часи, коли призивали студентів. Мене тоді здивувало, скільки там було синів партійно-господарської номенклатури, вихідців з середовища “завмагів” та інших прошарків, котрим, здавалось би, нема проблем “відмазатись”. Чого ж вони туди йшли? Можливо, їх також нудило від прогнозованого, жлобсько-міщанського буття, хотілося відчути чогось справжнього. Справжнього у війську не було. Але про це дізнаєшся тільки, коли там побуваєш. 

У суворих, непривітних місцях Півночі все виглядало не таким, як у міщанській решті СРСР. Навіть дівчата, що прагнули владнати своє життя за рахунок чоловіка, у шлюбних оголошеннях в мурманській газеті писали не “познайомлюся з чоловіком без матеріальних і житлових проблем”, а “познайомлюся з чоловіком мужньої професії”. Тобто не завмаг, не снабженець, не інструктор райкому комсомолу потрібен, а моряк, рибалка, полярник, льотчик. Зрозуміло, що до тих професій додається висока зарплата, надбавки за високі широти, доступ до дефіцитних товарів зі спец крамниць, але у ті часи сам той факт, що можна бути Чоловіком, а не пацюком, щоб бути за совєцькими стандартами заможним, мав неабиякий вплив на рішення молодих людей стосовно свого майбутнього.  

Звісно ж, перетин Полярного Кола не означав, що там якась інша культура. Якщо придивитись, то й там було достатньо ницості, того ж самого міщанства, подвійних стандартів. Але все це не так було видно на тлі чарівної дикої природи, під спалахами полярного сяйва, на сорокоградусному морозі. До того ж є ілюзії, котрі дуже хочеться плекати.

Отже, роман “Територія”, написаний письменником, котрий сам мерз у тундрі та годував тамтейших ненажерливих комарів своєю кров’ю, не міг не зірвати бурхливих оплесків від зголоднілих за справжнім життям людей. Навіть типова совєцкість роману йшла йому на користь. Характерні для виробничого роману образи безкомпромісних керівників та виконавців, для котрих богом є Робота, а особистого життя або вони просто не мали, або автор на ньому не акцентував уваги, виглядали справжніми героями, вартими наслідування. Треба уявити собі всю нудотну тягомотину тодішнього совєцького життя, щоб це зрозуміти.   

Як і положено у виробничому романі, у “Території” нема позитивного образу інтелектуалу. Позитивні образи там – це людино-робот, залізний керівник, для котрого нема недосяжних цілей, і інженер родом з села російської глибинки, для котрого нема нездоланних перешкод, як природних так і рукотворних. Інтелігенція лише залишає сліди у вигляді прізвиська Будда, яким охрестили залізного керівника. Є ще інтелектуал Гурін, котрий п’є коньяк і читає книжки іноземними мовами. А ще він піжон, бо він завжди миється та переодягається у чисте навіть у тайзі і тундрі. За законами жанру він має зрадити або Батьківщину, або справу. Інший вихід – загинути. Куваєву вдається утриматися від всіх цих варіантів. І хоча у фіналі Гурін ламає обидві ноги, можливо, в нього розів’ється гангрена, і він втратить ноги – але трупа його ми у романі не бачимо. Хоча напевно для колектива полярних геологів він таки дійсно помирає як колега.

Роману притаманний типовий для жанру своєрідний мистецький гомосексуалізм. В романі нема жодного більш-менш цілісного образу жінки. Взагалі на кілька десятків чоловіків автор подає ескізні замальовки лише трьох жінок. У одної з них все у минулому (чоловік, син, надії), і вона виступає просто живим прототипом сучасних електронних органайзерів для свого шефа. Друга, вродлива, їй дали призвисько Голівуд, нічим особливим не видається, а наприкінці роману непомітно виходить заміж за закоренілого холостяка, і таким чином вони обидва звільняють автора від необхідності вимальовувати їхнє майбутнє: шлюб – це ж зникнення зі справжнього життя, ми ж знаємо… Ну а третя – журналістка, котрій не пощастила бути засланою у північну глухомань. Нічим помітним та незвичпйним вона не відрізняється, як не може відрізнятись жінка, коли вона одна серед сотень чоловіків у радіусі тисячі кілометрів. За таких обставин, на будь-яку дивитимуться, але бачитимуть свої фантазії, а не реальну особу. Взагалі, жінка – це ворог совєцького колективізму. Через ненажерливу жагу до міщанського комфорту дружини один з героїв потрапляє до в’язниці, і духовне прозріння здобуває лише у чоловічому колективі старателів. Через журналістку один колега заряджує по пиці іншому, з яким потім доведеться робити спільну справу у тундрі.

Серед нетипового для соціалістичного реалізму у романі вражає те, що якимось дивним чином Куваєву вдається також уникнути вимальовування образу партійного керівника, котрий має розставити всі крапки над “і“ у конфліктах твору- також необхідної принади соцреалістичного виробничого роману.

Не менш дивує і те, що пошук золота ведеться не стільки по наукових теоріях, скільки інтуїцією. Це вже просто буржуазний ідеалізм! Неймовірно, як таке, разом з постійними проявами релігійності більшості з героїв твору могла пропустити цензура. Можливо, тут зіграла свою роль особистість автора. Справжній чоловік, полярник, колишній геологорозвідник Куваєв міг причарувати будь-кого, навіть цензора. До того ж цензор також колись мріяв стати Справжнім Чоловіком. А якщо це жінка – то жити зі Справжнім Чоловіком.

Навряд зараз існують якісь причини, щоб цей роман зацікавив сучасну публіку. Але для мене, як представнику останньої радянської генерації, на котру ще впливав холодний шарм високих широт, це було приємне, ностальгійне читання. Ностальгійне не за совком, а за м’яким моховинням тундри, найсвіжішим у світі повітрям, найчистішою водою і тим станом душі, коли, як у російській пісні, юна кров на морозі кипить, і все здається навколо Справжнім і ти почуваєшся Чоловіком.  

 “Територія” в електронному форматі:

http://lib.meta.ua/?book_id=14236

Comments

[barcaroly.livejournal.com]

Гарний аналіз. Про дещо навіть не замислювався. А з дечим не погоджуюся. Ну от Гемінгвей у светрі-водолазці пригадується, і думається, що це була не специфічно-радянська, а всесвітня туга за отими "справжніми чоловіками", яких витіснили з побуту усілякі метросексуали :)

Якщо ще під таким кутом зору розглянути, може й не доведеться однозначно до архіву "Територію" записувати :)

[kerbasi.livejournal.com]

Слушне зауваження! На маю думку, брак маскулінності на Заході також пов"язан з лівими, якщо не ідеологічно, то за духом ідеями, як і у СРСР.

Зараз демонстрація маскулінності виглядає не як светр-водолазка, а як камуфляжка. Це деградація. А ті, що не камуфлюються, маскулінність не плекають, а її інколи вживають, як тонік у вигляді спрогнозованого та імітованого "екстриму" на корпоративних "тім-білдінгах". Ну є ще різні "реальні" екстремали, але вони на чоловіків не дуже схожі. Скоріш на "юнісекс", котрому випадково видалили крім статевих ознак ще й мозковий центр, що відповідає за інстинкт самозбереження.

Отже, я не вірю у перспективи Куваєва у сучасності.

[barcaroly.livejournal.com]

А я вірю в світлі перспективи навіть Віля Ліпатова. :) Бо писати таки вміли.

[kerbasi.livejournal.com]

Ну ми з Вами як на одній кухні чай пили! Як читав "Територію", постійно згадував "І ето всьо о ньом".