kerbasi | Моя асиміляція-2

Я писав нещодавно про асиміляційний потенціал України, який ще діяв навіть за часів Щербицького-Брежнєва. Завдяки цьому потенціалу в деякої частини людей з російськомовних родин і навіть без очевидного українського походження раптом проростало усвідомлення себе українцями і сильний сентимент до української мови. Звісно, були й потужні зворотні тренди, і в цілому ситуація йшла у напрямку повної русифікації, але не лінійно, і не семимильними кроками.

Цікаво, що я не пригадую, щоб вчительки української мови якось сприяли асиміляції в українському напрямку. Оксана Забужко в своїх «Польових дослідженнях…» зауважує, що у спогадах багатьох людей вчителька української мови це найчастіше людина з поганим характером. Чи не через безперспективність свого заняття? Власне мої вчительки повністю чи частково відповідали цьому образу.

З другого по третій клас української мене вчила та ж сама вчителька, що і решті предметів. Від неї йшло забагато пафосу та екзальтованих інтонацій. Власне, весь цей набір калинова-солов’їна-милозвучна-мелодична. Не можу сказати, що це мене особливо дратувало, скоріш дивувало, бо на російській чи англійській такого пафосу не було. Англійську я вивчав з першого класу, це була, як тоді казали, школа з «англійських ухилом». Там все було просто: російська – мова Леніна, англійська – мова міжнародна.

Серйозно мову викладала вже наступна вчителька, з четвертого класу. Вона була людиною доволі холодною та відстороненою від учнів, і взагалі, здається, не обтяжувала себе розшифровкою кодів мислення своїх учнів та вивченням їхніх прізвищ та імен. В неї також було трохи пафосу, на цей раз у наполяганні на міфі, що українська є наймилозвучнішою мовою у світі, поруч з італійською. Суто з мовознавчної точки зори це все суцільні бздури, як про італійську, так і про українську. Я тоді ще не захопився мовознавством, але якісь зародки критичного мислення не дозволяли приймати ці високі слова. Втім, саме як вчитель-предметник вона була професіоналом. Їй я завдячую тим, що відокремив слобідський суржик від літературної мови. На жаль, вона мене недовчила, бо пішла на пенсію в середині мого сьомого класу. Якби до вчила, то мої навички з української мови були б значно кращими.

Наступна вчителька була взірцевою карикатурою. Згідно з її власними байками вона була перспективною спортсменкою, тобто вчилася номінально, вчилася на вчительку хімії, але щось сталося з її здоров’ям, і до викладання хімії її не допустила медкомісія, тому довелося їй перекваліфіковуватися. Навіть нічого особливого не можу про неї згадати. Вона спілкувалася суцільним набором штампів з підручників. Була передбачувана до нудоти. Особливо, це було відчутно на уроках літератури. Поганий окопний політрук…

Як все нелінійно розвивалося з русифікацією, так само нелінійно йшли процеси й у моїй голові. Влітку перед десятим класом (10-річна освіта) батько вивіз мене на море. Поблизу його заводської бази відпочинку знаходилася база «Трембіта» якогось ліспромгоспу з Хмельниччини, якщо не помиляюся. Одного дня ми поїхали катером на екскурсію на острів Березань. Поряд з нами сидів також батько з сином років десяти з «Трембіти». Вони розмовляли довершеною українською. Я тоді ще сказав своєму батькові, що цей хлопчик виросте позбавленим можливостей, якщо спілкуватиметься тільки українською. На що батько відповів мені, що я це я дурень, і тому матиму обмежені можливості.

Вже через рік, на початку першого семестру в інституті я зайшов до книгарні і раптом побачив посібник з української мови для абітурієнтів. Я поперегортав сторінки і раптом відчув, що це вже не потрібно. Не у сенсі, що мені не потрібно, а що більше ніколи я не складатиму іспитів з тієї мови, вона не знадобиться мені на роботі, володіння нею не даватиме ніяких переваг у робочому житті. Ця мова – це суто моя особиста справа. Мені стало одразу якось дуже сумно аж до сліз. Я купив того посібника, і за наступні кілька тижнів проковтнув начебто то був художній твір з карколомним сюжетом.

А ще через рік були два роки в армії, де мені добряче потрощили зуби за те, що я «хахол проклятий» і виправляю «всє ми русскіє – какая разніца» на «я – нє руській, я - украинец». Звідти я повернувся, мабуть, не зовсім націоналістом, але з чітким усвідомленням: я – українець, а кого це не влаштовує, хай стережуться, щоб я їм не створив підстав для їхніх прокльонів.