Моя асиміляція-2

[kerbasi]

Я писав нещодавно про асиміляційний потенціал України, який ще діяв навіть за часів Щербицького-Брежнєва. Завдяки цьому потенціалу в деякої частини людей з російськомовних родин і навіть без очевидного українського походження раптом проростало усвідомлення себе українцями і сильний сентимент до української мови. Звісно, були й потужні зворотні тренди, і в цілому ситуація йшла у напрямку повної русифікації, але не лінійно, і не семимильними кроками.

Цікаво, що я не пригадую, щоб вчительки української мови якось сприяли асиміляції в українському напрямку. Оксана Забужко в своїх «Польових дослідженнях…» зауважує, що у спогадах багатьох людей вчителька української мови це найчастіше людина з поганим характером. Чи не через безперспективність свого заняття? Власне мої вчительки повністю чи частково відповідали цьому образу.

З другого по третій клас української мене вчила та ж сама вчителька, що і решті предметів. Від неї йшло забагато пафосу та екзальтованих інтонацій. Власне, весь цей набір калинова-солов’їна-милозвучна-мелодична. Не можу сказати, що це мене особливо дратувало, скоріш дивувало, бо на російській чи англійській такого пафосу не було. Англійську я вивчав з першого класу, це була, як тоді казали, школа з «англійських ухилом». Там все було просто: російська – мова Леніна, англійська – мова міжнародна.

Серйозно мову викладала вже наступна вчителька, з четвертого класу. Вона була людиною доволі холодною та відстороненою від учнів, і взагалі, здається, не обтяжувала себе розшифровкою кодів мислення своїх учнів та вивченням їхніх прізвищ та імен. В неї також було трохи пафосу, на цей раз у наполяганні на міфі, що українська є наймилозвучнішою мовою у світі, поруч з італійською. Суто з мовознавчної точки зори це все суцільні бздури, як про італійську, так і про українську. Я тоді ще не захопився мовознавством, але якісь зародки критичного мислення не дозволяли приймати ці високі слова. Втім, саме як вчитель-предметник вона була професіоналом. Їй я завдячую тим, що відокремив слобідський суржик від літературної мови. На жаль, вона мене недовчила, бо пішла на пенсію в середині мого сьомого класу. Якби до вчила, то мої навички з української мови були б значно кращими.

Наступна вчителька була взірцевою карикатурою. Згідно з її власними байками вона була перспективною спортсменкою, тобто вчилася номінально, вчилася на вчительку хімії, але щось сталося з її здоров’ям, і до викладання хімії її не допустила медкомісія, тому довелося їй перекваліфіковуватися. Навіть нічого особливого не можу про неї згадати. Вона спілкувалася суцільним набором штампів з підручників. Була передбачувана до нудоти. Особливо, це було відчутно на уроках літератури. Поганий окопний політрук…

Як все нелінійно розвивалося з русифікацією, так само нелінійно йшли процеси й у моїй голові. Влітку перед десятим класом (10-річна освіта) батько вивіз мене на море. Поблизу його заводської бази відпочинку знаходилася база «Трембіта» якогось ліспромгоспу з Хмельниччини, якщо не помиляюся. Одного дня ми поїхали катером на екскурсію на острів Березань. Поряд з нами сидів також батько з сином років десяти з «Трембіти». Вони розмовляли довершеною українською. Я тоді ще сказав своєму батькові, що цей хлопчик виросте позбавленим можливостей, якщо спілкуватиметься тільки українською. На що батько відповів мені, що я це я дурень, і тому матиму обмежені можливості.

Вже через рік, на початку першого семестру в інституті я зайшов до книгарні і раптом побачив посібник з української мови для абітурієнтів. Я поперегортав сторінки і раптом відчув, що це вже не потрібно. Не у сенсі, що мені не потрібно, а що більше ніколи я не складатиму іспитів з тієї мови, вона не знадобиться мені на роботі, володіння нею не даватиме ніяких переваг у робочому житті. Ця мова – це суто моя особиста справа. Мені стало одразу якось дуже сумно аж до сліз. Я купив того посібника, і за наступні кілька тижнів проковтнув начебто то був художній твір з карколомним сюжетом.

А ще через рік були два роки в армії, де мені добряче потрощили зуби за те, що я «хахол проклятий» і виправляю «всє ми русскіє – какая разніца» на «я – нє руській, я - украинец». Звідти я повернувся, мабуть, не зовсім націоналістом, але з чітким усвідомленням: я – українець, а кого це не влаштовує, хай стережуться, щоб я їм не створив підстав для їхніх прокльонів.

Comments

[toi-samyi.livejournal.com]

а вот я (мы с донецкими :-)) в армии наоборот, внезапно переходили на украинский. если нужно было.
и даже одого приколиста из россии отоварили за приколы по поводу хохлов и хохлятской мовы. после этого ни одного такого прикола не слыхал.
ну и неприятные моменты запомнились конечно.
несколько раз были вопросы: "если вы украинцы, то почему вы по-украински не говорите?" или "я ехал служить и думал - Украина, тут все на каком языке говорят? я ж не пойму ничего! а оказалось - по-русски. почему так? у вас есть свой язык?"
узбеки, армяне спрашивали... не помню кто ещё.
но были и обратные высказывания - от тех кто на селе побывал.

[kerbasi.livejournal.com]

Донечани, яких я в армії зустрічав, на українофобію не страждали. Взагалі, все було дуже сильно не однозначно. За мої раптові прояви принциповості стосовно гарфи "національність" в відомостях, розібратися зі мною підбурив офіцер. Я не пам'ятаю, хто він був за національністю. А втілили "виховання" пара москалів та особливо постарався ... сержант родом з Галичини. До того ж він вчинив подвійно ганебно, не тільки проти українця за українську свідомість руку підняв, а ще й не як "дід" на "духа", а як сержант на підлеглого. Він ще повторював, що якщо я чинитиму спротив, то це означатиме непокору начальнику. Це ще й проти казарменних принципів тої ж дідівщини. Нормальний українець, навіть покидьок так ніколи не зробив би. Якщоб боявся "борзого карася", то не чіпав би або натовп би зібрав. А цей за "лички" ховався. Це тільки носії "європейської" свідомості з австроукгорськими предками так можуть. Ми, азійці зросійщені, простіші: або закон, або понятія. А щоб і закон, і понятія - то не наше.
Що прикольно, що в нього було дуже патріотичне прізвище. Називати не буду, але не слабше, ніж якби Шухевич.

[toi-samyi.livejournal.com]

вот блин...
это как повезёт
однокурсник в забайкалье служил, так говорил, что у них в части два мощных землячества было - армяне и западэнцы
он с армянами скорешился...
ну, фенотипически - похож был. хотя сам из Шостки, типа русский

сам из Шостки, типа русский

[chita-i.livejournal.com]

Здрассссьте! Я теж з Шостки, так чого "тіпа рускій"? Так, там всюди російською мовою говорили і говорять. Просто кордон і совок близько. Це не робить нас "русскімі".

хммм

[toi-samyi.livejournal.com]

а може жидотатарин?

Re: хммм

[chita-i.livejournal.com]

Та взагалі марсианин зеленого кольору! Жахи!

[easternwestern.livejournal.com]

Підозрюю товариша з патріотичним прізвищем самого постійно доймали тим що він хохол і бандеровєц, і як наслідок йому було потрібно постійно показувати що ні-ні, він свій пацан, во він як цих хохлів не любить.

Частина вашого щодо "європейської свідомості" доволі дивує. Невже не очевидно, що раз людина галичанин - це зовсім не гарантує її відповідність ні якимось високим нормам, ні вашим стереотипам щодо галичан, ні навіть реальній статистиці по галичанах.
Навіть якщо десь покидьків суттєво менше, це ще не значить що вони відсутні взагалі.

[kerbasi.livejournal.com]

Слово "бандерівець" тоді не на слуху було, а росіяни, взагалі, не знали, що це таке. До того ж сержанти здебільшого були з окупованих - західноукраїнці, літовці, латиші. От естонців не було - мову погано знали. Ці люди були значно більш дисциплінованими і, скажемо, запопадливими, ніж слов'янська більшість тих, хто був під совком більше у поколіннях. Командири це цінували.

Це вже коли почали пропагандистську війну з незалужною Україною, тоді всіх просвітили.

Взагалі, цей коментар - це частина більш широких дискусій, в яких я брав участь на момент написання. Головна ідея, якій я опонував, що Галичина могла щось особливе дати національній ідеї. Я ж з совітського армійського досвіду знаю, що ніякої ідеї в галицьких призовників не було, і якщо хтось бився через те, що його назвали хохлом, то скоріще це був наддніпрянець чи взагалі східняк. Галичани й не дуже визнавали нас українцями, і завжди глузували з наших спроб перейти на українську. Це вже перебудова спонукала до іншого, тобто для мас це мода, а мода явище швидкоплинне. Фактично я стверджую те ж саме, що й Ви, тільки може більш конфронтаційно.

[easternwestern.livejournal.com]

>>Я ж з совітського армійського досвіду знаю, що ніякої ідеї в галицьких призовників не було і якщо хтось бився через те, що його назвали хохлом, то скоріще це був наддніпрянець чи взагалі східняк
Я суттєво молодший від вас і загалом малообізнаний щодо ситуації у якій тоді в армії були ви. Проте інформація щодо українського спротиву радянській владі, щодо політичних в'язнів по усіляких Сибірах та Казахстанах та інших моментів наводить мене на думки, що серед галичан був суттєво вищий відсоток патріотично налаштованих щодо України людей, що були готові проявити свої переконання у тому числі й на практиці. Звичайно це в жодному разі не значить, що усі галичани були зразковими патріотами України, чи що серед наддніпрянців чи східняків не було справжніх українських патріотів. Як і не значить це що галичани чимось особливо кращі за інших українців, просто так склалось що східна Україна була під російським гнітом суттєво довше й зазнала значно сильнішої та кривавішої агресії.

Суто з цікавості: допустимо, мене, незнайомого вам духа, почали поливати гівном через моє українське походження, а на вашому боці є сила, авторитет, та ви завідомо нічим не ризикуєте. При цьому до вас той же солдат відноситься з певною повагою і про хохломову торочить тільки мені, хоча йому й відомо що ви теж українець. Якою була б ваша реакція? Як би(і чи взагалі) змінилось ваше відношення до такого солдата?

[kerbasi.livejournal.com]

Мені важко судити через чверть століття після актуальних подій. Коли я став "старослужащім", ми просто припинили дідовщину. Цьому сприяло, що призивали до армії студентів, з яких бодай якась частина просто в принципі не могла дідовщину продовжувати через моральну позицію, а також, що вже почалася гласність, надрукували "100 днєй до пріказа", і відчуття, що казарма це щось таке, про ще ніхто ніколи не дізнається, зникло.

Коли ж з нас знущалися і через "молодість" свої, і через національні "тьорки" - азійські та кавказькі земляцтва, я створював союзницькі альянси з грузинами і літовцями. Зі слов'янами це ніяк не складалося.

[easternwestern.livejournal.com]

Сміло судіть сьогоденням. В жодних альянсах нема потреби, людей від яких могло б залежати ваше рішення - просто не існує. Особистих наслідків вашого рішення для вас - абсолютно жодних.