Про перенесення етнічного у сучасність
Friday, 14 December 2012 07:27 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
kerbasiСпробую поставити та відповісти на питання: а яка може бути правильна політика по відношенню до етнічної культури?
Спочатку поясню, що я маю на увазі під етнічною культурою. Це автентична культура конкретно взятого етносу в широкому сенсі слова, від способів виготовлення знарядь праці, землеробства та ремісництва до форм духовної культури, як то усна народна творчість, пісні, танці, музика. Звісно, сюди потрапляє і етнічний одяг, і етнічна кухня, і етнічний ландшафтний дизайн («садок вишневий коло хати») і етнічний дизайн інтер’єрів.
Зараз у західному світі набирає обертів тренд повернення до традиційних технологій. Особливо це проявляється у виноробстві та виготовленні деяких продуктів харчування. Хоча й не тільки. Згадують часто і про меблі, і про той самий ландшафтний дизайн, флористику і т.д. Там, де традиції повністю втрачені через дуже тривале, протягом кількох століть, масове виробництво, там шукають, де можна запозичити. За рецептами виноробства їдуть, наприклад, до Грузії. Як не дивно, але кажуть, що залишки традиційного виноробства зберігаються ще деінде у південній Німеччині, щоправда там клімат зовсім не такий, як у ключових виноробних країнах, тому досвід Грузії цікавіший. Традиційне виробництво сиру шукають у Швейцарії. Там ще можна знайти людей, які пам’ятають, як сири вироблялися п’ятдесят років тому, а саме півстоліття тому виробництво сирів у цій країні ще лишалося значною мірою традиційним.
Однак, головне, що мені вдалося підслухати в розумних людей, це те, що цей пошук це зовсім не консервація. Консервація часто веде або до музейного пилу та карнавального кітчу або до ідеологічної «шароварщини». Хоча в деяких сферах немає іншого засобу, ніж консервація: якщо ви знаєте, якусь бабусю, яка співає незвичних колядок, то мерщій за диктофоном, поки вона жива, бо з нею піде пласт культури, про який вже ніхто ніколи не дізнається і не відтворить.
В обговорюваних же у цьому дописі сферах головне – знайти те, що продукується традиційним способом, і перенести його у середовище з сучасними технологічними та маркетинговими можливостями. Звісно, традиційне вино чи сир ніколи не конкуруватимуть за кількістю пропозиції та ціною з масовим виробництвом (яке часто, майже завжди себе декларує «традиційним»), але свою нішу, значно більшу, ніж одне ізольоване господарство старих людей у віддаленому селі, займе.
Такій політиці сприяють і держави, впроваджуючи концепцію «контролю справжності походження». Хто не знає, що це таке, прошу звернутися до Вікіпедії:
http://en.wikipedia.org/wiki/Appellation_d'origine_contr%C3%B4l%C3%A9e
Там є і «панятними» мовами, українською немає, тому що.
Власне, в Україні кухня є прикладом дуже вдалого перенесення етнічного у сучасне. Але тільки сама кухня в сенсі набору характерних страв, а не виробництво інгредієнтів та продуктів. Українське сало, сири, ковбаси, вино, алкогольні настоянки цілком заслуговують на захист за допомогою контролю справжності походження. Це і традиції зберегло б, і якість підвищило, і дало б можливості виходу на ринки гурманів всього світу.
Невдалий приклад перенесення у сучасність – одяг. Так, вишиванки. Вони стали маркером, чого завгодно, тільки не одягом. Політично навантаженим маркером. А чому? Тому що не з низу процес пішов, а з революційної сцени та з чиновницького кабінету. Це не означає, що друга спроба не вдасться. Пробуйте!
Щоб у читачів не склалося враження, що можливості перенесення етнічного у сучасне вичерпуються тільки побутовою матеріальною культурою, наведу приклад – щоправда не український – з музики. У мене є тег «мій плейліст», а там кілька статей про грецьку музику. В деяких з них я описую жанри сучасної грецької музики, які утворені на основі етнічних (або ширше – народних) жанрів, і при цьому стали масово популярними. Від етнічної відокремився жанр «лаїкі» (буквально: народна), але це не фольклор, а популярна сучасна музика на дещо осучаснених традиційних та сучасних інструментах, рембетіко – пісні міських низів, ошляхетнені до рівня якісної масової культури, не те, що російський «шансон» і т.д. У нас, на жаль, етнічне зведене тільки до родинних посиденьок, або у шароварному вигляді – до офіціозу, у кітчевому – до різних фестів. Сучасна міська пісенна творчість – блатняк. Щойно йдеться про більш-менш прийнятні масові жанри, одразу ж все запозичене або глобалістичне, навіть якщо й українською мовою співається.
Отже, що робити? По-перше, поясніть своєму улюбленому депутату, що таке «контроль справжності походження», і нехай готовить законопроект і список продуктів /додайте, яких саме/. По-друге, скажіть вашим улюбленим поетам та композиторам, щоб не цуралися впроваджувати у маскульт етнічні пісенні форми, але не переспівами «Ти ж мене підманула», а написанням та виконанням сучасних творів на основі етнічної спадщини. Карочє, хай пару тижнів послухають грецьке музичне радіо в інтернеті – і все зрозуміють.
По-третє, поясніть вашому улюбленому підприємцю, що ви хочете, щоб у вас дома був етнічний посуд, етнічні меблі, одяг, але виготовлені з урахуванням вимог сучасності (тобто не будете ви їх на порозі та на колінах ладнати, якщо що, та й якість мусить бути гарантована, матеріали перевірені і т.д., і не будете ви якусь бабусю за 1000 км шукати а хочете будь-якої миті приїхати до супермаркету та купити). На межі 90-х і нульових, коли почалася ера гіпермаркетів, в них цілі ряди були заставлені посудом в етнічному стилі. Де це все? Скажіть, що хочете рідного.
От десь так можете додати ще пунктів.
Спочатку поясню, що я маю на увазі під етнічною культурою. Це автентична культура конкретно взятого етносу в широкому сенсі слова, від способів виготовлення знарядь праці, землеробства та ремісництва до форм духовної культури, як то усна народна творчість, пісні, танці, музика. Звісно, сюди потрапляє і етнічний одяг, і етнічна кухня, і етнічний ландшафтний дизайн («садок вишневий коло хати») і етнічний дизайн інтер’єрів.
Зараз у західному світі набирає обертів тренд повернення до традиційних технологій. Особливо це проявляється у виноробстві та виготовленні деяких продуктів харчування. Хоча й не тільки. Згадують часто і про меблі, і про той самий ландшафтний дизайн, флористику і т.д. Там, де традиції повністю втрачені через дуже тривале, протягом кількох століть, масове виробництво, там шукають, де можна запозичити. За рецептами виноробства їдуть, наприклад, до Грузії. Як не дивно, але кажуть, що залишки традиційного виноробства зберігаються ще деінде у південній Німеччині, щоправда там клімат зовсім не такий, як у ключових виноробних країнах, тому досвід Грузії цікавіший. Традиційне виробництво сиру шукають у Швейцарії. Там ще можна знайти людей, які пам’ятають, як сири вироблялися п’ятдесят років тому, а саме півстоліття тому виробництво сирів у цій країні ще лишалося значною мірою традиційним.
Однак, головне, що мені вдалося підслухати в розумних людей, це те, що цей пошук це зовсім не консервація. Консервація часто веде або до музейного пилу та карнавального кітчу або до ідеологічної «шароварщини». Хоча в деяких сферах немає іншого засобу, ніж консервація: якщо ви знаєте, якусь бабусю, яка співає незвичних колядок, то мерщій за диктофоном, поки вона жива, бо з нею піде пласт культури, про який вже ніхто ніколи не дізнається і не відтворить.
В обговорюваних же у цьому дописі сферах головне – знайти те, що продукується традиційним способом, і перенести його у середовище з сучасними технологічними та маркетинговими можливостями. Звісно, традиційне вино чи сир ніколи не конкуруватимуть за кількістю пропозиції та ціною з масовим виробництвом (яке часто, майже завжди себе декларує «традиційним»), але свою нішу, значно більшу, ніж одне ізольоване господарство старих людей у віддаленому селі, займе.
Такій політиці сприяють і держави, впроваджуючи концепцію «контролю справжності походження». Хто не знає, що це таке, прошу звернутися до Вікіпедії:
http://en.wikipedia.org/wiki/Appellation_d'origine_contr%C3%B4l%C3%A9e
Там є і «панятними» мовами, українською немає, тому що
Власне, в Україні кухня є прикладом дуже вдалого перенесення етнічного у сучасне. Але тільки сама кухня в сенсі набору характерних страв, а не виробництво інгредієнтів та продуктів. Українське сало, сири, ковбаси, вино, алкогольні настоянки цілком заслуговують на захист за допомогою контролю справжності походження. Це і традиції зберегло б, і якість підвищило, і дало б можливості виходу на ринки гурманів всього світу.
Невдалий приклад перенесення у сучасність – одяг. Так, вишиванки. Вони стали маркером, чого завгодно, тільки не одягом. Політично навантаженим маркером. А чому? Тому що не з низу процес пішов, а з революційної сцени та з чиновницького кабінету. Це не означає, що друга спроба не вдасться. Пробуйте!
Щоб у читачів не склалося враження, що можливості перенесення етнічного у сучасне вичерпуються тільки побутовою матеріальною культурою, наведу приклад – щоправда не український – з музики. У мене є тег «мій плейліст», а там кілька статей про грецьку музику. В деяких з них я описую жанри сучасної грецької музики, які утворені на основі етнічних (або ширше – народних) жанрів, і при цьому стали масово популярними. Від етнічної відокремився жанр «лаїкі» (буквально: народна), але це не фольклор, а популярна сучасна музика на дещо осучаснених традиційних та сучасних інструментах, рембетіко – пісні міських низів, ошляхетнені до рівня якісної масової культури, не те, що російський «шансон» і т.д. У нас, на жаль, етнічне зведене тільки до родинних посиденьок, або у шароварному вигляді – до офіціозу, у кітчевому – до різних фестів. Сучасна міська пісенна творчість – блатняк. Щойно йдеться про більш-менш прийнятні масові жанри, одразу ж все запозичене або глобалістичне, навіть якщо й українською мовою співається.
Отже, що робити? По-перше, поясніть своєму улюбленому депутату, що таке «контроль справжності походження», і нехай готовить законопроект і список продуктів /додайте, яких саме/. По-друге, скажіть вашим улюбленим поетам та композиторам, щоб не цуралися впроваджувати у маскульт етнічні пісенні форми, але не переспівами «Ти ж мене підманула», а написанням та виконанням сучасних творів на основі етнічної спадщини. Карочє, хай пару тижнів послухають грецьке музичне радіо в інтернеті – і все зрозуміють.
По-третє, поясніть вашому улюбленому підприємцю, що ви хочете, щоб у вас дома був етнічний посуд, етнічні меблі, одяг, але виготовлені з урахуванням вимог сучасності (тобто не будете ви їх на порозі та на колінах ладнати, якщо що, та й якість мусить бути гарантована, матеріали перевірені і т.д., і не будете ви якусь бабусю за 1000 км шукати а хочете будь-якої миті приїхати до супермаркету та купити). На межі 90-х і нульових, коли почалася ера гіпермаркетів, в них цілі ряди були заставлені посудом в етнічному стилі. Де це все? Скажіть, що хочете рідного.
От десь так можете додати ще пунктів.
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: Friday, 14 December 2012 04:38 pm (UTC)Мені здається, поки що про такі проекти можна тільки мріяти, бо виробництво дуже залежить від держави. Від Польщі до Франції, скрізь у Європі фермерське в-во домашніх лімітованої серії джемів або настоянок, чи монастирського пива пропагується і підтримується. Бо вони самі за цим їздять у місця агротуризму і туристи полюбляють регіональні особливості. У нас ті ж виробники горілки пов'язані з верхівкою влади і антимонопольним комітетом, і всі вкупі не допустять випуску домашньою сливовиці (це я про свої місцеві ідеї, бо палинка на Закарпатті смачніша за будь-який віскі і чистіша, звісно). Попри те, що об'єми такої продукції будуть крихітними, її все одно з принципу не допустять.
З приводу музики. Чула я в Афінах цього року, як вони співають щовечора в тавернах! Це фантастика! Напевно, це була лаїкі. Але ж у них це розвинулось поступово і логічно. У нас же народна потреба співати за часи совка якось присіклась - у містах некошерно співати, соромно бути схожим на селян. Ну, це окрема довга тема.
І з ближнього досвіду: друг має молочну ферму - продукти на основі козячого та коров'ячого молока. Людям цього не треба. У нас ще не час цих трендів, навіть "Волошкове поле", що продається в маркетах, не беруть, бо й досить заможні люди не бачать різниці в етикетках, їм байдуже - з сухого чи натурального молока все зроблено.
На все потрібно час. Сподіваюсь, ми цього дочекаємось! З нашою підтримкою.
no subject
Date: Friday, 14 December 2012 10:18 pm (UTC)згодна, приєднуюся до кожного слова.
no subject
Date: Monday, 17 December 2012 05:30 am (UTC)В Україна немає авторитетного органу, якому можна було б довіряти, що продукція, перевірена ним, дійсно є тим, чим себе декларує. Тому не дивно, що люди н е вірять етикеткам. Як варіант, можна почати експорт до ЄС, отримати там всі необхідні сертифікати, а потім тут просуватися, як постачальник визнаної європейської якості. Держстандарту та санітарному нагляду України ніхто не повірить, і правильно.