"Маємо вже досить маргінальної, забиченої, вузьколобої України".

[kerbasi]

Двадцять років тому, у січні 1993-го український журналіст, громадський діяч, редактор львівської газети Post-Поступ Олександр Кривенко надрукував статтю "Маргінальна Україна". На жаль, Кривенка вже майже десять років немає з нами. Втім, ця стаття за своєю актуальністю пережила його і, схоже на те, що переживе ще кілька поколінь. Взагалі, покоління в деяких науках визначається як 20-річний період, тобто від написання статті Кривенка до сьогодення відстань - одне покоління. І те, що ми ще й дотепер сперечаємося навколо тих самих національних комплексів та стереотипів, дуже прикро. Суспільство нікуди не просувається.
Статтю можна прочитати тут:
http://www.istpravda.com.ua/columns/2011/04/9/35061/
Шкода, що я не прочитав її у 1993-му або принаймні перед початком цього блога. Напевно, у блозі було б на дві третини менше дописів, бо вистачило лише б передруку з невеликими зауваженнями.

Кілька фрагментів
Не люблю нинішню Україну. І не лише сьогоднішню, заматеріалізовану, тобто дану в об'єктивній реальності, державу - виплід безхребетної і тупої посткомуністичної еліти та рагульської маси.

Неможливо любити не лише клерків-хапуг, а й непідкупних патріотів, які розуміють patria як стару діву у вишиванці й незатрасканому вінку або як мікроцефала з налитими кров'ю очима при слові "москаль" або "жид".

Годі любити Україну містичну - компіляцію поганських вірувань, героїчних традицій та сентиментальних вивержень. "Заунывные песни моей Родины", влучно визначив цей стан свідомості Шевченко.

"Заунывно" бути наприкінці XX століття січовим стрільцем. Вульгарно співати, що "ми тую червону калину піднімемо", якщо кущ отої калини знаєш лише з малюнка в дитячій читанці.

Жлобно правити тризну за померлими від голоду 33-го в Оперному театрі. У театрі треба слухати оперу, бо будь-яка театральна споруда служить у першу чергу для видовищ.
**********
Не мною сказано, що в одну річку зайти двічі важкувато. Можна, звичайно, спробувати відродити кобзарську традицію, але тоді випускникам консерваторії треба виколювати очі. Воно, звичайно, нескладно, от тільки чи потрібно?

Можна згадати традиції Івана Гонти і різати ляхів (жидів, москалів) задля побудови Української держави. От тільки як бути з тим фактом, що ті ляхи (жиди, москалі) є громадянами вже існуючої держави?..

Якщо обстоювати ідею етнічної України, то треба насамперед відмовитися від колонізованих українцями Донбасу, Криму, південних степів, Слобожанщини, частини Буковини, а про Кубань і Зелений Клин взагалі слід забути.
**********
Між тим, і націоналізм - як засіб здобути національну державу - після грудня 1991 року потребує переосмислення. Сьогодні на часі не виборювання держави як такої, а її захист - політичний, військовий, економічний, культурний, соціальний, екологічний. Захист не лише від Росії, а й від Заходу. Захист як зміцнення, розвиток, збагачення.

Мало би йтися не про вимушену агресивність поневоленої нації, а про органічну агресивність державної нації. Не про націоналізм, а про щось ближче до шовінізму. Українська культура й духовність, українське інтелектуальне й матеріальне багатство мають втрутитися в усталену ієрархію світових авторитетів.

Хлопчаки, які волають "Україна для українців", нагадують мені дідусів на дискотеці. Люди з молодою кров'ю мислять інакше - "Світ для України".

"Зрівняємось з вами, хлоп'ята",- думаю я, дивлячись на американців чи німців. Маємо вже досить маргінальної, забиченої, вузьколобої України. Я люблю іншу.

Дякую МШФ o_veremchuk а наводку.

Comments

[chita-i.livejournal.com]

Напевно що не проінформована. Я можу погодитись з "українське інтелектуальне й матеріальне багатство мають втрутитися в усталену ієрархію світових авторитетів.", але не можу погодитись з "Якщо обстоювати ідею етнічної України, то треба насамперед відмовитися від колонізованих українцями Донбасу, Криму, південних степів, Слобожанщини, частини Буковини, а про Кубань і Зелений Клин взагалі слід забути." Тобто я кажу, що треба уважно дивитись, коли когось ставиш у приклад.

Я повністю згодна що українська сучасна нація мусить скинути російсько нав'язану та виховану шароварщину (тут я маю на увазі, що вже час усунути діячів вихованих у резервації спеціально для підтримки цього музейно-закостенілого совєцького осередку псевдо-української культури), та очистити український рух як від "лівізни" так і від "правизни". Он я читаю, що вийшли "ліві" десь на Героїв Дніпра у Києві а там протестують проти "неофашистів" що вбили чорношкірого хлопця, націоналізм мішається з фашизмом, і це просто каша якась.

Є ризок разом з усіма цими "нєпанятками" назавжди позбавитись української культурної спадщини, нібито атакуючи її хвору частину. Тому я хочу розібратися раніше ніж казати.

А про конкретного Олександра Кривенко я нічого не можу сказати.

Це невеличка книга на неповних 100 сторінок, яку видало івано-франківське видавництво, саме тому перша презентація проходить у цьому місті. Фактично сьогодні з’явилися перші примірники цієї книги. Книга складається з 12 різних есе, а також там є додатки і різні пояснення. Ці 12 есе - це не мемуаристика, тому що я не готовий писати мемуари. Це спроба глянути на різні сфери життя, середовища, лідером якого був Кривенко. Отже, кожне есе присвячене різній темі. Одне присвячене поняттям віри, друге – поняттям моральних принципів, третє – інтимним питанням, любові, наступне – питанням свободи. І у всіх цих есе я намагаюся подати систему цінностей у кожній з цих систем координат, відштовхуючись від того, як цю систему для нас усіх формував Кривенко. Через призму феномена, а не постаті Олександра Кривенка я намагаюсь розглядати систему цінностей в різних аспектах цього середовища, я би сказав лідером якого був Сашко.

"Синдром програної війни" є синдромом всього середовища, лідером якого був Кривенко. Середовище молодих людей, романтиків, які намагалися змінити щось в Україні, але, на жаль, вони програли, тому і "Синдром програної війни". Багато людей з цим не погоджується. У книзі я намагаюся розглянути моральні принципи середовища та самого Кривенка, але мені важко сказати, яким є образ Сашка. Напевно, не надто веселим, не дивлячись, що у книзі є багато веселих моментів, книга є, скоріше, сумною. (http://maidanua.org/static/news/1086944692.html)