Червоний прапор
Tuesday, 30 April 2013 11:14 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
kerbasiЄ люди, які мені закидають, що я перебільшую жахи совітського життя. Що забагато в моїх спогадах чорного. Гаразд, буде вам і яскраве. Якщо дочитаєте до останнього абзацу.
30 квітня. Рік йшов 1978-й. Чи 1979-й? Здається, все ж таки 1978-й. Мені було без двох місяців 10 років.
Вечір, я - на кварталі, де стояв бабусин будинок. Дорослі відзначали чи то дев'ять, чи то сорок днів зі смерті дружини сусіда, неймовірно нудного єврея Шмуліка. Шмулік був музикою. Він грав в одному з заводських оркестрів. Пам'ятаю, як я був вражений, коли батько підвів мене у святковий день до оркестру, який готувався до демонстрації, і показав там Шмуліка у парадній формі, стилізованій під військово-морську. Я звик бачити тільки бюст Шмулика у його вікні з постійним білою собакою-пуделем на підвіконні. Коли ми йшли з батьком до бабусі, батько інколи забував обійти квартал, щоб оминути Шмулика. Тоді Шмулик завжди кликав мого батька з вікна і довго-довго "завантажував" його найнуднішими, найсумнішими, найчорнішими теревенями.
Шмулику пощастило, що його батько вивіз родину з Миколаєва ще до початку війни, до евакуації, до якої більшість не встигла. Квартальні пліткарі казали, що його батько якось дізнався, що євреїв нацисти будуть нищити попри розповсюджену думку, що німці культурна нація та мова в них близька да єврейської-їдиш. Він нікому нічого не казав та виїхав. Коли повернувся після війни на кварталі було вдвічи менше сусідів. Соплемінників не лишилося зовсім... Мабуть, це якось вплинуло на Шмулика, який народився власне напередодні мудрого від'їзду його батьків, тому він мав таку нудну вдачу.
Отже, в Шмулика померла дружина. Серце. Тоді дуже багато людей помирало у віці 45-50 саме "від серця". За рік до того без мами залишився хлопчина зі "сталінки", де я мешкав з батьками та другою бабусею. Я чув, що від серця помирають увісні, тому я неабияк лякався, коли прокидався раніше моїх рідних. Я підривався з ліжка і йшов до них дивитися, чи вони дихають.
Мені не цікаві були розмови дорослих на тих поминках. У жінок все оберталося навколо, хто в кого помер, хто у лікарні, хто отримав квартиру, по блату чи ні, що ще щезло з магазинів, і хто й де вміє те, що щезло, "діставати". Чоловіки теревеніли про неминучість атомної війни, скільки ракет випустять по Миколаєву, і по яких об'єктах. Часом переходили на те, що на Слободці зараз ходять бандити з ножами, а хтось з військових командирів, наприклад, командир танкової дивізії з Соляних, мав би взяти на себе відповідальність, вивести танки на вулиці та постріляти всіх бандитів. Його, напевно, зарештували б, але не розстріляли б, бо за нього стали б всі жителі міста, тому його б випустили, а ще й нагородили б. Зірку Героя дали б. Але не візьме на себе відповідальності. Не візьме...
Ось власне ця думка дуже мені сподобалася. Про взяти відповідальність та Зірку Героя. Я її десь повторював потім, а батько казав, щоб я не розповсюджував дурниць, і, взагалі, тримав язика за зубами поза домом. Але я все одно мріяв, що поступлю до воєнного училища, а коли стану полковником, командиром частини, тоді точно візьму на себе відповідальність. Коли я сидів на підвіконні та дивився на вулицю, я уявляв собі танки на перехрестях та озброєні патрулі на тротуарах.
У той самий рік у Миколаєві в мореходці вчився майбутній письменник Олесь Ульяненко. Він жив саме на Слобідці. Пережите тоді вилилося у книгу "Там, де Південь". Головний герой, полишаючи місто Миколаїв, каже, що йому пощастило звідти вирватися живим.
Коли старші чоловіки вишли на вулицю покурити, я відійшов від них і пройшовся кварталом. Напроти височила будівля нового НДІ. На даху НДІ був встановлений електронний годинник. Він показував не тільки час, а й температуру. Завдяки йому я міг заповнювати "Днєвнік наблюдєній над пріродой" для уроків природознавства. Дома в нас не було вуличного термометра. Вже кілька років батько казав, що в суботу ми підемо його купляти та приб'ємо на балконі. На щастя, побудували НДІ.
Я звично подивися вгору на годинника і застиг причарований. На даху майорів величезний червоний прапор, підсвічений прожекторами. Краса просто неймовірна на тлі тодішнього досить безбарвного середовища. Мине ще багато часу, мені пощастить вирости до дорослого віку і також покинути рідне місто, багато чого доведеться побачити та пережити, але те естетичне задоволення від червоного прапора у світлі прожекторів залишиться зі мною назавжди.
30 квітня. Рік йшов 1978-й. Чи 1979-й? Здається, все ж таки 1978-й. Мені було без двох місяців 10 років.
Вечір, я - на кварталі, де стояв бабусин будинок. Дорослі відзначали чи то дев'ять, чи то сорок днів зі смерті дружини сусіда, неймовірно нудного єврея Шмуліка. Шмулік був музикою. Він грав в одному з заводських оркестрів. Пам'ятаю, як я був вражений, коли батько підвів мене у святковий день до оркестру, який готувався до демонстрації, і показав там Шмуліка у парадній формі, стилізованій під військово-морську. Я звик бачити тільки бюст Шмулика у його вікні з постійним білою собакою-пуделем на підвіконні. Коли ми йшли з батьком до бабусі, батько інколи забував обійти квартал, щоб оминути Шмулика. Тоді Шмулик завжди кликав мого батька з вікна і довго-довго "завантажував" його найнуднішими, найсумнішими, найчорнішими теревенями.
Шмулику пощастило, що його батько вивіз родину з Миколаєва ще до початку війни, до евакуації, до якої більшість не встигла. Квартальні пліткарі казали, що його батько якось дізнався, що євреїв нацисти будуть нищити попри розповсюджену думку, що німці культурна нація та мова в них близька да єврейської-їдиш. Він нікому нічого не казав та виїхав. Коли повернувся після війни на кварталі було вдвічи менше сусідів. Соплемінників не лишилося зовсім... Мабуть, це якось вплинуло на Шмулика, який народився власне напередодні мудрого від'їзду його батьків, тому він мав таку нудну вдачу.
Отже, в Шмулика померла дружина. Серце. Тоді дуже багато людей помирало у віці 45-50 саме "від серця". За рік до того без мами залишився хлопчина зі "сталінки", де я мешкав з батьками та другою бабусею. Я чув, що від серця помирають увісні, тому я неабияк лякався, коли прокидався раніше моїх рідних. Я підривався з ліжка і йшов до них дивитися, чи вони дихають.
Мені не цікаві були розмови дорослих на тих поминках. У жінок все оберталося навколо, хто в кого помер, хто у лікарні, хто отримав квартиру, по блату чи ні, що ще щезло з магазинів, і хто й де вміє те, що щезло, "діставати". Чоловіки теревеніли про неминучість атомної війни, скільки ракет випустять по Миколаєву, і по яких об'єктах. Часом переходили на те, що на Слободці зараз ходять бандити з ножами, а хтось з військових командирів, наприклад, командир танкової дивізії з Соляних, мав би взяти на себе відповідальність, вивести танки на вулиці та постріляти всіх бандитів. Його, напевно, зарештували б, але не розстріляли б, бо за нього стали б всі жителі міста, тому його б випустили, а ще й нагородили б. Зірку Героя дали б. Але не візьме на себе відповідальності. Не візьме...
Ось власне ця думка дуже мені сподобалася. Про взяти відповідальність та Зірку Героя. Я її десь повторював потім, а батько казав, щоб я не розповсюджував дурниць, і, взагалі, тримав язика за зубами поза домом. Але я все одно мріяв, що поступлю до воєнного училища, а коли стану полковником, командиром частини, тоді точно візьму на себе відповідальність. Коли я сидів на підвіконні та дивився на вулицю, я уявляв собі танки на перехрестях та озброєні патрулі на тротуарах.
У той самий рік у Миколаєві в мореходці вчився майбутній письменник Олесь Ульяненко. Він жив саме на Слобідці. Пережите тоді вилилося у книгу "Там, де Південь". Головний герой, полишаючи місто Миколаїв, каже, що йому пощастило звідти вирватися живим.
Коли старші чоловіки вишли на вулицю покурити, я відійшов від них і пройшовся кварталом. Напроти височила будівля нового НДІ. На даху НДІ був встановлений електронний годинник. Він показував не тільки час, а й температуру. Завдяки йому я міг заповнювати "Днєвнік наблюдєній над пріродой" для уроків природознавства. Дома в нас не було вуличного термометра. Вже кілька років батько казав, що в суботу ми підемо його купляти та приб'ємо на балконі. На щастя, побудували НДІ.
Я звично подивися вгору на годинника і застиг причарований. На даху майорів величезний червоний прапор, підсвічений прожекторами. Краса просто неймовірна на тлі тодішнього досить безбарвного середовища. Мине ще багато часу, мені пощастить вирости до дорослого віку і також покинути рідне місто, багато чого доведеться побачити та пережити, але те естетичне задоволення від червоного прапора у світлі прожекторів залишиться зі мною назавжди.
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: Tuesday, 30 April 2013 10:53 am (UTC)А може воно сприймається за нормальне, якщо жодного іншого досвіду для порівняння нема в людей?
no subject
Date: Tuesday, 30 April 2013 11:01 am (UTC)Мене травмували заняття з цивільної оборони. Мої молодші класи співпали з останнім нападом масового мілітаризму в совітському суспільстві, і це вразило нєпадєцкі. Якось напишу на цю тему.
Ну, й звісно шкільна муштра та ідеологічне муштрування на політінформаціях, зборах, лінійках - також. У нас це було дуже серйозно, бо Миколаїв був дуже сильно мілітаризованим містом, нашпигованим сексотами та "першими відділами" так, що здавалося, що їх усіх більше за об*їктів їхнього догляду.
no subject
Date: Tuesday, 30 April 2013 11:36 am (UTC)