Ідейна порожнеча України або антисемітизм без семітів

Я майже весь минулий тиждень провів у Львові серед людей, котрі ніколи не чули про Aндруховича. А моя розповідь про суперечки, чи відокремлювати Донбaс та Крим, викликала неабиякий подив: "Та ми ж до Криму щороку їздимо, а Сергій з Донецька щотижня в нас купує товар Х і у вересні до нас приїздив. Нам ніхто нічого не розповідав". Фaріон вони насилу згадали, тільки коли я описав, що вона білява жінка приблизно мого віку, заступниця Tягнибoка. Tягнибока знають. Він за справедливість. Проти жидів-торгашів. Звісно, про дитячий садочок не чули. Одна жінка казала: "Та ці виховательки кого завгодно дурнем виставлять". Це - на відповідний кліп на "Ют'юбі". 

І ці люди не з якогось там простонароддя, просто їхні заняття настільки далекі від дискурсу Aндрухoвича, як проблеми верстатобудування від його ж творчості. Та й політика для них це більше якась говоряча голова на телеекрані, котра каже або більш-менш актуальні речі, або якісь дуже далекі від життя.  Тут би й  різним кандидатам у совісті нації б замислитися, чи варто виступати з доленосними заявами, коли ти не відомий навіть на своїй вулиці. Заїжджене порівняння, але поет Євтушенко колись стадіони збирав...

Втім, темою цього допису є антисемітизм. Взагалі, захід України, зокрема Галичина дивують розпосюдженням там атисемітських висловлювань. Навіть для мого вуха, вихідця з міста, де в центрі слов"янські обличча складали жалюгідну меншину до масової репатріації наприкінці 80-х, і до толерантних відносин було далеко, на заході цього забагато. Втім, відверто ксенофобські рухи не мають на заході ніякої популярності, що нам кожні вибори та соцопитування доводять. А щоб зібрати всіх радикалів-антисемітів навіть стадіону буде забагато. Так, одного сектору вистачить. 

Ось і почав я, щоб прояснити картину, ставити різні деталізуючі запитання своїм співбесідникам. Жиди такі-сякі, але ж пан Н., котрий нас консультує, хто? "Так ми ж не про пана Н.", - слідувала відповідь. І так з усіма практичними прикладами. Зрештою, я з'ясував, що насправді під жидами розуміються не стільки жиди-національність, скільки символ капіталізму з нелюдською пикою. Отже, якби ті люди щось чули про антикапіталістичні  ліві рухи, то, мабуть, мали б інші словесні штампи. 

Якщо розвинути цю думку далі, то в мене виходить, що й націоналізм (Tягнибок та інші) більш сприймається не як ідеологія розбудови нації, а як форма захисту культурної ідентичності та особистих здобутків, тобто щось таке наближене до антиімперіалізму, антиглобалізму. Це також пояснює насправді на диво малу популярність націоналістичних партій на заході України. Я б там очікував на 99%, а насправді чимало людей голосує за якогось там східняка-бджоляра чи ще гірше - за Гpiгян-Kaпітельман.
    
Отже, я знов приходжу до висновку, що в Україні бракує пропозиції на ринку політконцепцій. Є запит суспільства на ліву ідеологію, але ліву не Cимоненка-Moроза-Biтренко, є запит на антиглобалізм, антикапіталізм, але не у виконанні різних гормональних "юнашей" та цицькастих "цьолок". А оскільки пропозиції нема, нема й артикуляції (проговорення), отже, звідки людині негуманітарного складу мислення дізнатись про вірні назви своїм поглядам? От і доводиться задовольнятися симулякрами.  Ідейний спектр в Україні представлений більш-менш у блоґах, але з реалом не складається щось. Дійсно таки ми живемо в якійсь культурній глушині...