Про переможні життєві стратегії (закінчення)

Отже, типовий український багатій використовує не ним побудований виробничий потенціал, не вкладає грошей в його відновлення та розвиток, він також не платить гідну зарплату своїм робітникам. Він отримує надприбутки за рахунок названих трьох чинників, а ще лобіюючи через політиків пільговий режим оподаткування, мінімальні тарифи за використання комунальних послуг та природних ресурсів.  Отримані прибутки він витрачає здебільшого за кордоном, де придбає нерухомість, коштовності, проводить дозвілля, вкладає гроші в різні активи. В Україні він зазвичай витрачає тільки на те, що задовольняє його амбіції бути визнаним, або на те, на що його переконують витрачати політики взамін за лобістські зусилля, щоб бодай щось перепадало рядовому електорату для імітації «покращення вже сьогодні».

Тепер подивимося на пересічну людину. Що вона робить за умов праці на скупого багатія? Люди здебільшого компенсують нестачу грошей за рахунок активів своєї розширеної родини. В крайніх паразитичних випадках – просто живуть за рахунок родичів, наприклад, за рахунок пенсії батьків, бо вони старі їм багато не треба. У пом’якшених випадках – використовують натуральне господарство, побудоване на основі садиб/ділянок сільських родичів. Також логіка проста – сільським багато не потрібно. Як варіант для міщан: «ущільнити» старших родичів та здавати вивільнену житлову площу.

Існують і не настільки прямолінійно паразитичні варіанти. Наприклад, влаштуватися (або проштовхнути когось з родичів) кудись до челяді депутата, від місцевого аж до національного рівня у сподіваннях, що щось колись перепаде. Зазвичай, за спиною таких людей також стоїть клан, готовий ділитися останніми крихтами, сподіваючись, що прийде час  їхній висуванець працюватиме і на клан.

Взагалі, таких стратегій можна вивести чимало. Головне спільне у них – вони не генерують нового. Вони використовують те, що було напрацьоване старшими поколіннями (ділянка, квартира, пенсія старших членів роду), або привласнюють напрацьоване іншими (матеріальна підтримка працюючої частини розширеної родини, «бонуси» від прислуговування політику або від посади на державній службі). Гроші ж витрачаються на власне споживання, часто зовсім не мінімалістичне: одяг ( треба ж мати належний вид!), харчування (не з ніг же валитися з голодухи), відпочинок (а світ подивитися?!). У тих випадках, коли все ж таки «нові» гроші заробляються, то робиться це здебільшого у тіньових сферах без оподаткування.  Отже, маємо практично те ж саме, що й поведінка багатіїв. Чому так?

Не буду заглиблюватися у причини та першопричини, бо рано чи пізно логіка приведе до дилеми «курча – яйце». Олігархи розікрали надбання світських поколінь та створили державу та економічну модель, де в людей немає інших варіантів, як адаптивне або паразитичне існування? А може це народ своєю пасивністю, небажанням відважитися на радикальні реформи, нездатністю сумлінно працювати не залишив кільком відсоткам амбітних людей інших варіантів, ніж побудувати таку систему? Обидва питання цілком правомірні. Але залишимо їх для інших дописів. Нам важливо те, що як багатії, так і бідні обирають стратегії, які працюють. Ці стратегії є переможними. Вони дозволяють забезпечити собі існування у певній зоні комфорту. Тільки для багатія зона комфорту – це нерухомість у Швейцарії, ексклюзивні речі та авто, гедоністичний спосіб життя, а у пересічної людини – непомітне для влади та криміналу існування, картопля на зиму у льосі, діти на роботі у комфортному офісі з відпусткою у Єгипті або бодай у Криму.
Не всім ці стратегії вдаються, але й невдахи не занадто ризикують. Отже, обирати такі стратегії не небезпечніше, ніж грати в офіційну лотерею, якщо без фанатизму. Може, це твердження не так очевидне для багатіїв, але насправді, чи так багато їх садять чи відстрілюють, щоб до великого бізнесу прагнули потрапити тільки відчайдушні герої? Не схожі вони на таких у переважній своїй більшості.

Якщо ж брати людей пересічних, то з мій власний досвід підтверджує все сказане вище. Я починав з дуже низького рівня доходів. Подібна ситуація була в кількох моїх приятелів. Моя стратегія – перекваліфікація, пошук адекватної роботи, постійне самовдосконалення – дала свої результати.  Якщо порівнювати мене з моїм колишнім оточенням, то я заробляю в рази більше їх, але… В них безтурботне, комфортне життя з гарантованою підтримкою їхніх кланів. Заробляють вони небагато, але завдяки ефекту синергії (див. Вікі) зводять кінці з кінцями, при чому достатньо ефективно. Закордонною відпусткою їх не здивуєш. Їхній стиль життя ніяк не порівняти з моїми роками навчання у вільний від роботи час, і витрат на це навчання, життям роками у невизначеності, з ризиками, що наступного дня після втрати роботи доведеться в буквальному сенсі йти на вулицю, з роботою по два робочих дня в одну добу, постійними відрядженнями та складними перемовинами у стилі боротьби характерів і нервів та багатьма іншими подібними чинниками.  Майже всі, хто хотів слідувати за мною, швидко повернулися до рідного середовища, і тепер роками розповідають байки про жахи київського життя, високі столичні ціни, скупчення людей  та «на шо воно таке надо». Їхня стратегія пристосування є переможною, а не моя. Саме їхня стратегія є привабливою для пересічної людини.

І насправді це все добре. Для тих людей. Добре, що вони знайшли переможну стратегію. Добре, що так влаштувалися, бо могло бути й значно гірше.  Чи було б краще для долі окремих людей, якби число стратегічних невдах було б настільки великим, що соціальне напруження привело б до того, щоб люди взялися за вили? З іншого боку, якщо сума всіх життєвих стратегій всіх людей не веде до генерації нової вартості, а спрямована тільки на використання напрацьованого попередніми поколіннями та заробітки у тіньовому секторі, тоді  у нації – великі проблеми аж до загрози її існуванню. Що ми й зараз можемо спостерігати.

Як ситуацію змінити? А ніяк. Не можна змусити людей відмовитися від переможних стратегій. Звісно, моя стратегія також переможна, але вона занадто витратна, з точки зору більшості, тому ніколи не опанує масами. Зсуви в особистому стратегічному плануванні мас відбуваються, коли для цього є зовнішні поштовхи. Таким поштовхом був розпад СРСР та спроби впровадити ринкові відносини. Тоді чимало людей кинулися  у ділову активність. Згадую навіть своє інтелігентське  коло колег по першій роботі у КБ, де всі майже без винятків кудись телефонували, щось пропонували, пробували заробляти на якихось комісіях. Я вже не кажу про «човників» та винахідників-мрійників. Втім, люди дуже швидко переконалися, що система змінилася не глибоко: реальні гроші заробляються, як і раніше, не тими, хто знає як, а тими, хто знає, з ким потрібно встановити зв’язки, та як їх використовувати. І люди повернулися до простіших, адаптивних стратегій. Згідно з моїми спостереженнями помаранчева революція на життєві стратегії людей мас ніяк не вплинула, бо насправді нічого в соціо-економічній моделі не змінила. Отже, Україна буде прозябати до наступного поштовху. Коли він буде і який – з цим питанням хіба що до астрологів йти…

Наостанку знов згадаємо Хосе Ортега-і-Гассета. Він описав людину маси та масу людей. Він пояснив причини їхнього колективного браку будівничої сили. Він, хоча й залишався переконаним лібералом,  сам вважав, що суспільству потрібна верства своєрідної аристократії, тобто людей, які здатні діяти не відповідно адаптивним стратегіям, спрямованим на здобуття і підтримання зони комфорту у короткотерміновій перспективі, а здатні діяти відповідно до свого креативного поштовху, будівничої сили, які він називав терміном «життєва причина». Втім, Ортега-і-Гассет так і не вказав, як і хто цих людей мусить обирати, як вони відтворюватимуться у наступних генераціях, щоб не вироджуватися, як колишня аристократія. І нікому ніколи не вдавалося знайти такий спосіб. Отже, доведеться чекати синхронності зовнішніх поштовхів і кипіння мас.



Про переможні життєві стратегії (відступ на крок у бік)

Про переможні життєві стратегії (початок)