![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Чудна полонофонія
Tuesday, 20 December 2011 12:46 pmМШФ Дубчак питає, навіщо вчать польську ті, хто вчать або вчили. Моя ж відповідь потребує задужо літер.
Уявіть собі східноукраїнське промислове місто, виставкова зала у колишньому інститутському спортзалі, технічна виставка. На такій виставці років сім тому стався зі мною такий епізод. Мені потрібно було проштампувати стос документів в організаторів, я наблизився до стенду організаторів і побачив там трьох жінок, які настільки захопилися розмовою, що не помічали нікого. Розмовляли жінко польською мовою. Дуже швидко з акценту я зрозумів, що наймолодша з них, років сорока, таки полячка, а дві, старші років на 10, скоріш за все, наші. Врешті-решт мені набридло чекати кінця розмови, і я обережно втрутився з запитанням, також польською мовою, чи можу я знайти десь представника організаторів для улагодження формальностей. Виявилося, що одна з жінок і є керівничкою виставки, і вже з наступної миті я відповідав на питання, звідки пан так добже муві по-польску.
Ця сюрреалістична картина явила собою кошмарний сон українського націонал-бовдура, як і руського фофудьєносця: у східноукраїнському депресивному, індустріальному місті випадково зустрілися вихідці з українського індустріального сходу, українського індустріально-торгівельного півдня, Санкт-Петербургу (звідти, виявилося, приїхала одна з наших співбесідниць), які мали можливість спілкуватися польською! Як таке могло статися?
От саме така можливість – це те, що неабияк дивує, як самих поляків, так і наших вихідців з західної України та й теперішніх більш молодих українців з інших місцевостей. Так, відносна популярність польської мови серед тодішньої російськомовної інтелігенції колишнього СРСР була реальність у 80-ті роки минулого століття. Товстенний самовчитель польської мови Данути Василевської та Станіслава Каролака у книгарнях не залежувався. Як і численні польські журнали у кіосках Союздруку: Przyjaźń, Gospodyni, Kobieta i życie, Uroda. Часописи здебільшого жіночі, але у них можна було прочитати цікаві речі й для чоловіків. Про СНІД я дізнався з передач Бі-Бі-Сі, а правду про нього, що це не тільки хвороба тих, хто злягається з іноземцями, і що це значно більша проблема, ніж подавалося у СРСР, можна було дізнатися саме у польських журналах.
Читали й художню літературу. Польські або перекладені польською книжки можна було купувати у совітських книгарнях. У Миколаєві була спеціальна книгарня, де продавалися книги з соціалістичних країн. Власне у цій книгарні я й зробив остаточний вибір (1982), коли вирішив, що для мого лінгвістичного обрію потрібна іноземна слов’янська мова. Я поперегортав сторінки книжок різними мовами, польська мені здалася більш зрозумілою. Мабуть, в інших також відносна простота мови для україно- та російськомовної людини була вирішальним чинником.
На чорноморських пляжах нормальним явищем стала молода жінка або чоловік (жінки все ж таки частіше, совітський чоловік – це була, зазвичай, істота позбавлена фантазії) з транзистором з румунським радіо «Ваканца» та польською книгою у руках. Румунську ж не вчили – бо складна, та з преси продавалася тільки нудна комуністична «Скинтея», спортивний журнал на туалетному папері, навіть не чорно-білий, а з двох відтінків коричневого, та «Урзіка» (еквівалент «Перця» та «Крокодила») з несмішними політичними карикатурами – з розмаїттям та якістю польської пропозиції не порівняти.
Існував і ще один аспект тодішньої полонофілії серед російськомовних українців. Оскільки здавалося, що українська мова вже приречена залишитися мовою базару та жлобських передмість, польська відчувалася як «майже те ж саме», не російське, але близьке і цілком придатне для збереження своєї відмінності від "новай істарічєскай общнасті - совєтскава народа". На відміну від галичан ми не мали історичних рахунків з поляками, навіть про них не здогадувалися, і, якщо чесно, я й зараз їх не поділяю і навіть не хочу про них чути.
Наша полонофонія була вичитана, вигадана і не мала нічого спільного з реальною Польщею та поляками. Саме тому мабуть я практично нікого не знаю з тодішніх полонофонів, хто б скористався зі своїх мовних навичок у добу встановлення бізнесових зв`язків з поляками.
Продовження польської та полонофільської теми:
Що дратує в "полонофілах":
http://kerbasi.livejournal.com/123102.html
Про "наших" поляків:
http://kerbasi.livejournal.com/123938.html
Забута версія слідча:
http://kerbasi.livejournal.com/124242.html
Колоніальні пригоди гуманістів:
http://kerbasi.livejournal.com/124663.html
Запрашам панє на спацерек, а панув до пханя возу:
http://kerbasi.livejournal.com/124860.html
І про ту славну книгарню у Миколаєві:
http://kerbasi.livejournal.com/125016.html
Уявіть собі східноукраїнське промислове місто, виставкова зала у колишньому інститутському спортзалі, технічна виставка. На такій виставці років сім тому стався зі мною такий епізод. Мені потрібно було проштампувати стос документів в організаторів, я наблизився до стенду організаторів і побачив там трьох жінок, які настільки захопилися розмовою, що не помічали нікого. Розмовляли жінко польською мовою. Дуже швидко з акценту я зрозумів, що наймолодша з них, років сорока, таки полячка, а дві, старші років на 10, скоріш за все, наші. Врешті-решт мені набридло чекати кінця розмови, і я обережно втрутився з запитанням, також польською мовою, чи можу я знайти десь представника організаторів для улагодження формальностей. Виявилося, що одна з жінок і є керівничкою виставки, і вже з наступної миті я відповідав на питання, звідки пан так добже муві по-польску.
Ця сюрреалістична картина явила собою кошмарний сон українського націонал-бовдура, як і руського фофудьєносця: у східноукраїнському депресивному, індустріальному місті випадково зустрілися вихідці з українського індустріального сходу, українського індустріально-торгівельного півдня, Санкт-Петербургу (звідти, виявилося, приїхала одна з наших співбесідниць), які мали можливість спілкуватися польською! Як таке могло статися?
От саме така можливість – це те, що неабияк дивує, як самих поляків, так і наших вихідців з західної України та й теперішніх більш молодих українців з інших місцевостей. Так, відносна популярність польської мови серед тодішньої російськомовної інтелігенції колишнього СРСР була реальність у 80-ті роки минулого століття. Товстенний самовчитель польської мови Данути Василевської та Станіслава Каролака у книгарнях не залежувався. Як і численні польські журнали у кіосках Союздруку: Przyjaźń, Gospodyni, Kobieta i życie, Uroda. Часописи здебільшого жіночі, але у них можна було прочитати цікаві речі й для чоловіків. Про СНІД я дізнався з передач Бі-Бі-Сі, а правду про нього, що це не тільки хвороба тих, хто злягається з іноземцями, і що це значно більша проблема, ніж подавалося у СРСР, можна було дізнатися саме у польських журналах.
Читали й художню літературу. Польські або перекладені польською книжки можна було купувати у совітських книгарнях. У Миколаєві була спеціальна книгарня, де продавалися книги з соціалістичних країн. Власне у цій книгарні я й зробив остаточний вибір (1982), коли вирішив, що для мого лінгвістичного обрію потрібна іноземна слов’янська мова. Я поперегортав сторінки книжок різними мовами, польська мені здалася більш зрозумілою. Мабуть, в інших також відносна простота мови для україно- та російськомовної людини була вирішальним чинником.
На чорноморських пляжах нормальним явищем стала молода жінка або чоловік (жінки все ж таки частіше, совітський чоловік – це була, зазвичай, істота позбавлена фантазії) з транзистором з румунським радіо «Ваканца» та польською книгою у руках. Румунську ж не вчили – бо складна, та з преси продавалася тільки нудна комуністична «Скинтея», спортивний журнал на туалетному папері, навіть не чорно-білий, а з двох відтінків коричневого, та «Урзіка» (еквівалент «Перця» та «Крокодила») з несмішними політичними карикатурами – з розмаїттям та якістю польської пропозиції не порівняти.
Існував і ще один аспект тодішньої полонофілії серед російськомовних українців. Оскільки здавалося, що українська мова вже приречена залишитися мовою базару та жлобських передмість, польська відчувалася як «майже те ж саме», не російське, але близьке і цілком придатне для збереження своєї відмінності від "новай істарічєскай общнасті - совєтскава народа". На відміну від галичан ми не мали історичних рахунків з поляками, навіть про них не здогадувалися, і, якщо чесно, я й зараз їх не поділяю і навіть не хочу про них чути.
Наша полонофонія була вичитана, вигадана і не мала нічого спільного з реальною Польщею та поляками. Саме тому мабуть я практично нікого не знаю з тодішніх полонофонів, хто б скористався зі своїх мовних навичок у добу встановлення бізнесових зв`язків з поляками.
Продовження польської та полонофільської теми:
Що дратує в "полонофілах":
http://kerbasi.livejournal.com/123102.html
Про "наших" поляків:
http://kerbasi.livejournal.com/123938.html
Забута версія слідча:
http://kerbasi.livejournal.com/124242.html
Колоніальні пригоди гуманістів:
http://kerbasi.livejournal.com/124663.html
Запрашам панє на спацерек, а панув до пханя возу:
http://kerbasi.livejournal.com/124860.html
І про ту славну книгарню у Миколаєві:
http://kerbasi.livejournal.com/125016.html
