25 років тому: повернення дембеля Кербасі

Двадцять п’ять років тому мене нарешті звільнили з армії. День, до якого рахувалися зворотнім відліком дні, нарешті настав. Армія, як до неї не ставитися, дуже значна подія в житті, тому пам’ятається все життя, хоча й має місце на самому його початку. На дембельських альбомах тоді писали: «Кто не бьіл – тот будет, кто бьіл – не забудет. 700 и 30 дней в сапогах». В мене не було дембельського альбому, бо я вважав його атрибутом дідівщини (бо все оформлення, якщо дембель не мультиталант, виконували зазвичай «молоді»). Також я їхав у цивільному, бо вже починалася нова ера – «Наутілис» вже співав «я знать не хочу ту тварь, что спалит это небо» і це транслювало Всессоюзне радіо - і я підхоплював перші віяння цієї нової ери.

В аеропорту Мурманська я дізнався, що аеропорт Миколаїв на реконструкції, і літаки літають до Херсону, а квитків ясно, що нема і не буде. Квиток коштував 56 рублів. Для совкодрочерів – як пенсія моєї бабусі, як половина «чистої» зарплати молодого інженера. Це до теми, як за совка літали кудись пива попити. Ну, може, хтось і літав…

На вокзалі також квитків не було. Перед військовою касою стояла довга черга. Без черги регулярно влізали зовсім не військового вигляду дядьки та тітки – блат, той самий совітський блат. Зрештою ми об’єдналися. Ми – кілька «дембелів», більшість у цивільному, але ми не могли не впізнати один одного, бо армія ще була в нас. Ми оточили касу, щоб перекрити доступ блатним, і черга справжніх військових почала просуватися. Блатні обурювалися, хтось погрожував, а ми просто не звертали на них уваги. На Москву квитків не військовим не продавали, бо мала відбутися історична подія – приїзд Рональда Рейгана, тому зайвих до Москви не пускали. Довелося брати до Ленінграду.

До поїзда я коротав час у кінотеатрах. Переглянув «Холодне літо 53-го» та «Фотографія с жінкою та диким кабаном». Одразу ж відчув, що не просто повертаюся до життя, а до нового життя. Перебудова!

Увечері вияснилося, що квиток у мене в 14-й вагон, а їх всього одинадцять. Вихід простий – швиденько залізти на багажну полицю, а решта хай за пасажирські місця конкурує. Зранку прокинувся під теревені двох чоловіків. Один – чисто Шурик з фільмів Гайдая, цивільний, розмовляв з молодим морським офіцером. Шурик у вікно показував офіцеру свій будинок та казав, що за годину сидітиме на лоджії та питиме каву з коньяком.

Крім цих двох ще їхало кілька солдатів та моряків. Я впізнав одного морячка, з яким брали квитки, тільки він був ще не «дембель», а їхав у відпустку. Вирішили, що будемо вибивати квитки у Ленінграді разом, як у Мурманську. Втім, вибивати не довелося. Легко купили, куди треба. Він їхав, здається, до Винниці. А мені не пофартило, бо поїзди на Миколаїв сезонні, перший рейс тільки через дві доби. Взяв до Одеси.

Потім ми поїхали до якоїсь тітоньки, яка мала передати моєму знайомому цивільний одяг для свого сина, який з ним разом служив. Вона мешкала на Василівському острові: двір за двором, проїзд за проїздом, а з вікна – вид на дахи та мури. Тітка пригостила нас яєчнею та дозволила помитися-поголитися.

Увечері на вокзалі ми розпрощалися з морячком. Одна з армійських зустрічей, коли швидко знайомляться, один одного підтримують, а потім легко розбігаються назавжди. На пероні україномовні дід з бабою подивилися на мене, і в них вихопилося: «Ой, звідки ж ти, дитинко, такий білий»! «З Півночі повертаюся, полярну ніч перезимував», - відповів я українською. Пара ще кілька разів повторювала між собою: «Ой, який білий! Це ж треба, який білий»!

Поїзд довго тягнувся Білорусією. На одній станції я купив журнал «Вожьік» і з цікавістю розбирав білоруські підписи перед карикатурами. Коли на другу ніч я почув розмову на суржику з характерними південним жлобським прононсом, я зрозумів, що це вже Україна, ба навіть десь близько Півдня.

На пероні мене зустріла мати та дядько. В нього була машина, і він погодився поїхати до Одеси. Я не просив мене зустрічати, вони зробили мені сюрприз. Мобільних телефонів ще не було, тому їм довелося бігати пероном і виглядати мене, щоб не пропустити. За дві години я вже був дома, почувався не дуже, бо здавалося, що спекотне південне повітря просто випалює мої легені. Але попри це я все одно одразу ж пішов до воєнкомату і став на облік вже як цивільний. Під цим періодом життя була поставлена крапка, але спогади спливають вже чверть століття.