Про лідерство та інтелігентські комплекси - 6
Thursday, 13 June 2013 12:12 pmСьогодні наступна тема з циклу про інтелігентів – інтелігент і гроші.
Інтелігент гроші не любить. Він їх навіть ненавидить. Гроші – це як лайно, вони є частиною життя, продуктом життєдіяльності, але брудне, бридке, огидне, порядні люди навіть не повинні вголос про лайно згадувати. Глибоко в середині душі інтелігент грошей може й бажати, від браку грошей страждати, грошовитим панам заздрити, але зовні інтелігент поводиться за приписами, тобто про гроші як про лайно, тобто тільки в суто натуралістичних контекстах, якщо ніяк їх ніяк не уникнути, і бажано - пошепки.
Якщо в інтелігента позичили гроші та не поспішають повертати, інтелігент буде нервувати, але ніколи не нагадає боржнику. А як же! Я ж не жебрак! І я ж не можу іншій людині натякнути, що вона непорядна! Це стосується не тільки грошей, а позичання будь чого. Хоча б інтелігентського фетишу – книг.
З попереднім дописом пов’язаний ще такий прояв: інтелігент ніколи не піде до керівництва просити підвищення зарплати чи премії. Крім того, що начальство само мусить помітити святого інтелігента, це ж просто ницість просити про гроші!
Пригадую, як про мене пошепки казали, коли я почав заробляти перекладами: «Він сам називає ціну»! Казали з сумішшю ненависті та заздрості.
Взагалі, інтелігент часто переходить на шепіт, коли змушений назвати суму. Помічали, як в людини різко падає тон, коли слід назвати ціну продажу? Якщо на таких натрапляєте, то в анамнезі на сто відсотків інтелігентське виховання!
Коли група інтелігентів вирішує йти у ресторан, то кожний мусить виявити неабияку активність у тому, щоб перехопити рахунок і сплатити за всіх. Оскільки інтелігент бідний і боїться, що раптом його ніхто не випередить, то інтелігент просто не ходить до ресторанів. Інтелігент уникає ходити у гості, бо обов’язково потрібно запросити у відповідь та забезпечити ще більш витончені та дефіцитні делікатеси. Легше піти у відлюдники.
Інтелігент ненавидить саму концепцію продажу. Якщо в нього збираються непотрібні речі, він скоріш перетворить квартиру на сарай, ніж щось продасть. На щастя, в інтелігентів часто траплялися бабусі, які пережили війну та мали досвід торгівлі заради виживання.
Пригадую, як у сьомому класі мені потрібна була спеціальна куртка для занять самбо – самбовка. Коштувала вона 8 рублів, я назбирав, але самбовки раптом з продажу зникли. З іншого боку, мій приятель-одноліток втратив цікавість до самбо. Я запропонував купити в нього самбовку. Питання було винесенo на засідання Верховної Родинної Ради родини мого приятеля. Верховна Родинна Рада прийняла рішення: самбовка синові не потрібна, але оскільки продавати ганебно, а віддавати за так річ у доброму стані незнайомому хлопчику з незнайомої родини якось незручно, то краще не продавати.
У шкільні роки влітку я мусив працювати, як жартували батьки, «на панщині», тобто у бабусі в саду. Я збирав фрукти, які ми з бабусею тягли на базар. Зазвичай, я встигав повернутися, назбирати ще два відра і доставити бабусі нову партію для збуту. Інколи ставав за прилавок за неї. Мене все дитинство переконували батьки, яка це почесна справа виконувати «Продовольчу програму» прийняту пленумом ЦК КПСС, яка передбачала ліберальне ставлення до приватних садів та городів. Ніколи не забуду, перекривлене обличчя мами, коли вона з початком реформ втратила роботу, а я запропонував їй попрацювати за бабусю: «Я?!! Торговать»?!! Я ніколи не бачив і не чув стільки гидливості на її обличчі і в її тоні.
При всьому тому інтелігент, звісно, не духом святим годується. І гроші може десь вимутити. Але роздвоєність свідомості і життєвої практики приводить до глибокого неврозу, навіть до глибокого розщеплення особистості, яке, мабуть, невиліковне. За що ненавиджу нашу бюджетну медицину, про яку всі давно знають, що вона далеко не безкоштовна, а по її працівниках явно видно, що живуть вони не на зарплату, так це за їхню поголовну нездатність назвати ціну за їхні послуги. Починається гра у цноту в публічному домі: «Ну, не знаю, немає тарифів, медицина безкоштовна, але… дають, скільки не шкода»…
І марно з ними сперечатися, що якщо безкоштовна, тоді без «але», а якщо з «але», тоді, будь ласка, назвіть ціну. Певний пласт нейронів в їхніх мозках атрофований. І це не просто через корумпованість. Це й через інтелігентщину. Інтелігентщина і корупція не є взаємно виключними поняттями. Значною мірою корупція в нашій країні існує тому, що в нас за совка були і зараз здебільшого лишаються саме інтелігенти на місті сучасної цивілізованої інтелектуальної верстви. Але це інша велика тема.
PS: Визначення прошарку, з якого взятий матеріал для цих дописів, у самому першому дописі. Прохання наукових визначень від мене не вимагати і за академіка Сахарова на мене не ображатися.
Інтелігент гроші не любить. Він їх навіть ненавидить. Гроші – це як лайно, вони є частиною життя, продуктом життєдіяльності, але брудне, бридке, огидне, порядні люди навіть не повинні вголос про лайно згадувати. Глибоко в середині душі інтелігент грошей може й бажати, від браку грошей страждати, грошовитим панам заздрити, але зовні інтелігент поводиться за приписами, тобто про гроші як про лайно, тобто тільки в суто натуралістичних контекстах, якщо ніяк їх ніяк не уникнути, і бажано - пошепки.
Якщо в інтелігента позичили гроші та не поспішають повертати, інтелігент буде нервувати, але ніколи не нагадає боржнику. А як же! Я ж не жебрак! І я ж не можу іншій людині натякнути, що вона непорядна! Це стосується не тільки грошей, а позичання будь чого. Хоча б інтелігентського фетишу – книг.
З попереднім дописом пов’язаний ще такий прояв: інтелігент ніколи не піде до керівництва просити підвищення зарплати чи премії. Крім того, що начальство само мусить помітити святого інтелігента, це ж просто ницість просити про гроші!
Пригадую, як про мене пошепки казали, коли я почав заробляти перекладами: «Він сам називає ціну»! Казали з сумішшю ненависті та заздрості.
Взагалі, інтелігент часто переходить на шепіт, коли змушений назвати суму. Помічали, як в людини різко падає тон, коли слід назвати ціну продажу? Якщо на таких натрапляєте, то в анамнезі на сто відсотків інтелігентське виховання!
Коли група інтелігентів вирішує йти у ресторан, то кожний мусить виявити неабияку активність у тому, щоб перехопити рахунок і сплатити за всіх. Оскільки інтелігент бідний і боїться, що раптом його ніхто не випередить, то інтелігент просто не ходить до ресторанів. Інтелігент уникає ходити у гості, бо обов’язково потрібно запросити у відповідь та забезпечити ще більш витончені та дефіцитні делікатеси. Легше піти у відлюдники.
Інтелігент ненавидить саму концепцію продажу. Якщо в нього збираються непотрібні речі, він скоріш перетворить квартиру на сарай, ніж щось продасть. На щастя, в інтелігентів часто траплялися бабусі, які пережили війну та мали досвід торгівлі заради виживання.
Пригадую, як у сьомому класі мені потрібна була спеціальна куртка для занять самбо – самбовка. Коштувала вона 8 рублів, я назбирав, але самбовки раптом з продажу зникли. З іншого боку, мій приятель-одноліток втратив цікавість до самбо. Я запропонував купити в нього самбовку. Питання було винесенo на засідання Верховної Родинної Ради родини мого приятеля. Верховна Родинна Рада прийняла рішення: самбовка синові не потрібна, але оскільки продавати ганебно, а віддавати за так річ у доброму стані незнайомому хлопчику з незнайомої родини якось незручно, то краще не продавати.
У шкільні роки влітку я мусив працювати, як жартували батьки, «на панщині», тобто у бабусі в саду. Я збирав фрукти, які ми з бабусею тягли на базар. Зазвичай, я встигав повернутися, назбирати ще два відра і доставити бабусі нову партію для збуту. Інколи ставав за прилавок за неї. Мене все дитинство переконували батьки, яка це почесна справа виконувати «Продовольчу програму» прийняту пленумом ЦК КПСС, яка передбачала ліберальне ставлення до приватних садів та городів. Ніколи не забуду, перекривлене обличчя мами, коли вона з початком реформ втратила роботу, а я запропонував їй попрацювати за бабусю: «Я?!! Торговать»?!! Я ніколи не бачив і не чув стільки гидливості на її обличчі і в її тоні.
При всьому тому інтелігент, звісно, не духом святим годується. І гроші може десь вимутити. Але роздвоєність свідомості і життєвої практики приводить до глибокого неврозу, навіть до глибокого розщеплення особистості, яке, мабуть, невиліковне. За що ненавиджу нашу бюджетну медицину, про яку всі давно знають, що вона далеко не безкоштовна, а по її працівниках явно видно, що живуть вони не на зарплату, так це за їхню поголовну нездатність назвати ціну за їхні послуги. Починається гра у цноту в публічному домі: «Ну, не знаю, немає тарифів, медицина безкоштовна, але… дають, скільки не шкода»…
І марно з ними сперечатися, що якщо безкоштовна, тоді без «але», а якщо з «але», тоді, будь ласка, назвіть ціну. Певний пласт нейронів в їхніх мозках атрофований. І це не просто через корумпованість. Це й через інтелігентщину. Інтелігентщина і корупція не є взаємно виключними поняттями. Значною мірою корупція в нашій країні існує тому, що в нас за совка були і зараз здебільшого лишаються саме інтелігенти на місті сучасної цивілізованої інтелектуальної верстви. Але це інша велика тема.
PS: Визначення прошарку, з якого взятий матеріал для цих дописів, у самому першому дописі. Прохання наукових визначень від мене не вимагати і за академіка Сахарова на мене не ображатися.