Де в Україні багатіють, і що з цим робити

[kerbasi]

Kyiv Post від 17 грудня оприлюднив список 50 найзаможніших ділових людей України. Нічого несподіваного в ньому нема – знайомі обличчя та імена. Я не полінувався порахувати їх по виду діяльності. Я брав основний вид, ясно, що вони не тримають всі яйця в одному кошику, але є ж таки бізнес, з котрий їм найближчий, на який налаштована їхня свідомість.

Треба зазначити, що й тут несподіванок не виявилось. З півсотні бізнесменів шістнадцять (32%) займаються металургією, а дехто з них на додаток ще й хімією та нафтохімією. Майже всі – у чорній металургії, але є два-три, хто ще й у кольоровій та у сплавах.

Аграрним бізнесом та первинною переробкою сировини займаються десятеро (20%).

Отже, 52 відсотки українських найзаможніших бізнесменів експлуатують природні та людські ресурси України, щоб отримувати зиск з виробництв з мінімальною доданою вартістю.

Ще тринадцять обрали собі заняття, щоб навіть і найпримітивнішого нічого не виробляти: банківські послуги, торгівля, нерухомість. Названі вище 52 відсотки також цим займаються, але не як основним бізнесом.

В результаті маємо 78 відсотків величезніших капіталів - у примітивному виробництві або також у не дуже наукоємних послугах.

Ще семеро займаються більш-менш реальними речами, але також не на висоті. Подивіться самі:

Фармацевтична промисловість – 2

Молочна промисловість – 2

Алкогольна та пивна – 3

Взагалі, немає якогось чіткого визначення, що є «хай-тек», як і немає згоди серед економістів та теоретиків управління стосовно того, які галузі відносити до сфери «хай-тек», а які ні. Втім, є один простий критерій: частка витрат на науково-дослідницькі роботи має складати суттєву величину, що перевищує частки інших витрат. У фармацевтичній галузі частка науки сягає 80-90% витрат, але це не стосується виробництв примітивних ліків та ліків-«генериків». Отже, через ці причини я ставлю українських фармацевтичних олігархів в один ряд з виробниками пива, спирту та молока.

Tепер ми наближаємося до найцікавішого у списку. Принаймні, для мене найцікавішого. Четверо багатіїв вкладають гроші в машинобудування. З них двоє – типові червоні директори, що, звісно, є вірними Пapтії Регioнів та особисто Янукoвича. Ще двоє дещо іншого формату, один  – донедавна підтримував Тимoшeнко, другий  – Ющeнка. От якби ці четверо з сукупним капіталом в один мільярд шістсот п’ять мільйонів доларів США усвідомили свого часу свої інтереси саме як машинобудівних капіталістів та створили б свою партію, то ми б і мали б партію, котра реалістично могла зібрати б голоси технарського середнього класу, відстоювати права промисловців, і при тому не змішувати це все з совоностальгією та руськім шовінізмом. Але так не сталося і не може статися, бо ці люди є такими, якими є.

І наостанку повторю ще раз свою давню тезу. Вищенаведені 52 відсотки бізнесменів складають ресурсне прокляття України. Ці так звані виробництва з технологією «бери побільше, кидай подалі» тягнуть нас назад до економічної структуру промислових країн 18-19-го сторіччя. Тепер їм належить вся повнота влади в країні, чого ніколи не було за часів Kpaвчука, Kучми та Ющeнка. Будь-який альтернативний розвиток України повинен передбачати повну відмову від пріоритетності галузей, що складають наше ресурсне прокляття. Металургія, хімія, нафтохімія мають бути не тільки позбавлені податкових та інших пільг, а навпаки платити більше, до того ж до них має бути впроваджений механізм обмеження рентабельності. Це трохи меншою мірою стосується сільського господарства, принаймні, його не варто дотискати до повного демонтажу, але це окрема тема. А названі галузі, де працюють капітали 32% олігархів, у далекій перспективі повинні зникнути з економічної мапи України.

Ось звідси й виходить лакмусовий папірець для економічних програм. Якщо програма називає металургію, хімію та решту сировинних та полуфабрикатних виробництв пріоритетними – це означає, що це програма вестиме на століття назад. Звідси й політика з такою програмою можна сміливо освистувати.     

Comments

[groben.livejournal.com]

Згоден у всьому окрім одного моменту.

Названі галузі не повинні "щезати з економічної мапи України". Як, попри шахрайську пропаганду про інше, не зникли вони з економічних мап США, Франції чи Німеччини.

Базові галузі є фундаментом будь якої незалежності. Подобається це будь кому чи ні, значення не має, бо це залізобетонний та однозначний факт об'єктивної дійсності.

Інша справа, що вони конче потребують корінного реформування, яке неможливе доки вони знаходяться в тих руках в яких знаходяться.

[kerbasi.livejournal.com]

Вони потрібні тільки, якщо вироблятимуть високоякісні продукти з високою доданою вартістю. Дешеві напівфабрикати хай виробляють ті країни, котрим не шкода їхньої природи та нема куди діти трудові ресурси, або ті, в кого те виходить на високому технологічному рівні. Я не вірю в реформи у випадку України. Арселор-Міттал поводиться тут не так, як в Німеччині, а дещо інакше, чи не так? Це стосовно інших рук. Якщо вже потрапили у спокусу ресурсного прокляття, то з цього вже не вийти. Відсоток вилікуваних не більше за кількість "завязавших" героїнщіків. Спочатку ці галузі зникнуть, а потім відбудуються нові, якщо незабракне ідей та грошей. Тільки так. Хотів би бути оптимістом, але...

[alexbard.livejournal.com]

Незважаючи на те, що Арселор-Міттал поводиться тут не так, як в Німеччині, наразі це одне з найбільш укомплектованих і реформованих підприємств. І в плані нових технологій, і в плані якості товару.
Це кажу з особистого досвіду, бо лівою ногою з ними можна сказати пов'язаний саме на системах контролю.
Згоден, не все добре, але решта металургійних виробництв - просто жах.

[kerbasi.livejournal.com]

Наступного разу, як відвідуватимете Арселор-Міттал - Кривий Ріг поцікавтеся в них, які нові марки сталі вони впровадили.
Я це перед усім маю на увазі.

[alexbard.livejournal.com]

Наскільки я знаю від них, вони почали виробляти й навіть пройшли сертифікацію прутків для стійкого до землетрусів будівництва. Навіть скаржилися, що зараз вимоги підвищилися, тож їм доводиться запроваджувати нові засоби контролю, щоб влізти в ці вимоги.

[kerbasi.livejournal.com]

Див. нижче мою відповідь groben

[groben.livejournal.com]

Стандартизований та затверджений сортамент - це одна з головних проблем, яка заважала ще за радянських часів. Як тоді неможна було заказати не марку, а властивості - так неможна й досі. Причому на законодавчому рівні неможна.

[kerbasi.livejournal.com]

За совка була така система, що меткомбінати виготовляли наймасовіщі марки сталі, а для високоякісних марок, конкретні підприємства мали свої потужності. Ось HKMЗ, наприклад, має такі потужності, котрі тепер самому заводи не вигідні, а комерційні партії для широкого ринку виготовляти не можуть. В результаті Україна є експортером дешевих конструкційних сталей (особливо для будівництва), і імпортером інструментальних. От цю ситуація я б хотів бачити розвернутою на 180 градусів. І 20 років для цього було більш, ніж достатньо. Тільки заважала спокуса легких грошей в одних, і невиправне невігластво інших.

Мій досвід у машинобудуванні свідчить, що "титульні" підприємства гинуть, а щось більш-менш пристойне виробляється вже на тому, що постає наруїнах. Винятків дуже небагато. Два належать олігархам-машинобудівникам. Це великі виробники (ОЕМ) навіть за західними стандартами. Є ще кілька (менше десятка) значно менших, і ще кілька десятків, що працюють не рітмічно, а від заказу до заказу, т.е. фактично є не заводами, а великими майстернями. От останні один за одним і вмирають. Звісно, можна багато слів наговорити про можливі засоби змінити ситуацію, реформи, але для реформ потрібні люди з відповідною ментальністю і кваліфікацією, здатністю реформи сприйняти. Це модно тепер називати політичною волею. Ось цього немає і не передбачається. А без цього фізичне усунення еліти виведе нагору чергових кравчуко-ющенок. З іншого боку практика свідчить, що коли підприємство остаточно вмирає, частина персоналу нарешті ваідривається від теплої заводської труби та тещиної пенсії і починає щось робити. Хтось на барахолках, хтось за фахом. Он Харків - приклад такого міста: промисловість "титульна" майже сконала, а персонал - або на Барабашова, або в технічних фірмах, в котрих замовники переважно не у Харкові.
Одним словом, здається, українська промисловість це система, котру в принципі не можливо реформувати.

[groben.livejournal.com]

За совка була така система, що меткомбінати виготовляли наймасовіщі марки сталі, а для високоякісних марок, конкретні підприємства мали свої потужності. Ось HKMЗ, наприклад, має такі потужності, котрі тепер самому заводи не вигідні, а комерційні партії для широкого ринку виготовляти не можуть.

Так, але не зовсім. Було чотири на весь Мінчермет заводи, що виготовляли спеціальні марки сталі та специфічні види прокату. З них в Україні таким був лише один - запорізька "Дніпроспецсталь".

"Електросталь", "Сібелектросталь" - це Росія. Бекабадський комбінат - це Узбекістан.

"Днепроспецсталь" з них найстаріший та найбільш потребуючий реконструкції ще на момент розпаду СРСР. Як, власне, й вся так звана "Металургійна база Південь", залишки якої й складають зараз металургійну галузь України.

Реформування - це досить широке поняття. Знос та розбудова нового - це теж, власне, його різновид. :)

[groben.livejournal.com]

Я не суперечу. Я лише нагадую, що уподобляння герою відомого анекдоту, який замість револьверу купив золоті часи ("І шо ти такі скажешь грабітєлям, шлємазл? Пол-второго?"), теж ні разу не вихід.