Невичерпне джерело самохвальби
Monday, 9 May 2011 09:50 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
kerbasiПереношу сюди мій старий допис трирічної давнини з іншого ресурсу. Актуальності він за мого життя не втратить. Бо цитована стаття Добролюбова не втрачає її вже майже півтора століття.
===========================================
Літературно-історичні роздуми напередодні свята перемоги. Знов звертаємось до російської літератури. Цього разу Добролюбов.
Від великого до потішного один крок. Про це не слід забувати тим, хто звик привласнювати чужі здобутки. Багато з того, що відбувається зараз, вже мало подібні аналоги у минулому. Певним відзеркаленням життя є література. Звернемось до відомого російського критика та публіциста Ніколая Александровича Добролюбова (1836 – 1861), до його статті "Черты для характеристики русского простонародья". Наведемо цитату звідти:
Отечественная война показала нам, что мы такое есть на свете, и мы до того прониклись славою двенадцатого года, что наконец сделали-таки его смешным – и у себя и перед иностранцами. [Таким образом, в одной карикатурной истории России, изданной во Франции во время восточной войны, Олег идет на Константинополь с криком: "Не посрамим русской земли, умрем за веру и отечество! Мы те же герои, что и в 1812 году!" То же кричит и Игорь и Святослав и т. д.] Действительно, двенадцатый год сделался для нас неисчерпаемым источником самохвальства и заменою всех добродетелей. Толкуют нам о взятках, а мы вспоминаем двенадцатый год, [указывают на комиссариат – мы обращаемся к двенадцатому году,] говорят о движении идей – мы сейчас же к двенадцатому году и к Пушкину...
Незабаром, у день свята перемоги знов політики та військові почнуть рвати на себе сорочки проти фашистських загарбників, знов пойдуть марші під прапорами ганебно збанкрутілої імперії, всі політичні сили без винятку спробують притулитись до великого подвигу тих, кого вже нема. Слід нагадати цим історичним плагіаторам, що це не вони йшли в атаку та працювали день і ніч на фронт. Це не вони перемогли. Кожне покоління повинно мати свої здобутки. Якщо наступні покоління кращі за попередні, цивілізація розвивається. Якщо ні... Тоді сонце її заходить. Чи не від того, що у сучасних політиків, як наших, так і північного сусіда, значних досягнень нема, скоріше навпаки, так кортить їм узурпувати історичні надбання минулих поколінь?
Як бачимо з наведеного фрагменту статті Добролюбова історія дійсно інколи має схильність повторюватись. Але не треба забувати, що повторюється вона у вигляді фарсу.
Навіть якщо цей фарс підкріплений погрозами використати ядерну зброю.
За часів Добролюбова суспільство начебто потверезішало. Принаймні за його власними враженнями:
Так было до 1857 года, в конце которого появились первые официальные распоряжения об освобождении крестьян. Тут общество осмотрелось и, все продолжая восхищаться Пушкиным и двенадцатым годом, сделало, однако же, более точное определение своих мнений. Оно нашло, что двенадцатый год, как и Пушкин, не принадлежит всему народу без исключения, что не всякая голь перекатная способна понимать прелесть "Евгения Онегина", да не всем поголовно принадлежит и заслуга [вымораживания] французов
На жаль, цього не можна ще сказати про нашу сучасність.
===========================================
Літературно-історичні роздуми напередодні свята перемоги. Знов звертаємось до російської літератури. Цього разу Добролюбов.
Від великого до потішного один крок. Про це не слід забувати тим, хто звик привласнювати чужі здобутки. Багато з того, що відбувається зараз, вже мало подібні аналоги у минулому. Певним відзеркаленням життя є література. Звернемось до відомого російського критика та публіциста Ніколая Александровича Добролюбова (1836 – 1861), до його статті "Черты для характеристики русского простонародья". Наведемо цитату звідти:
Отечественная война показала нам, что мы такое есть на свете, и мы до того прониклись славою двенадцатого года, что наконец сделали-таки его смешным – и у себя и перед иностранцами. [Таким образом, в одной карикатурной истории России, изданной во Франции во время восточной войны, Олег идет на Константинополь с криком: "Не посрамим русской земли, умрем за веру и отечество! Мы те же герои, что и в 1812 году!" То же кричит и Игорь и Святослав и т. д.] Действительно, двенадцатый год сделался для нас неисчерпаемым источником самохвальства и заменою всех добродетелей. Толкуют нам о взятках, а мы вспоминаем двенадцатый год, [указывают на комиссариат – мы обращаемся к двенадцатому году,] говорят о движении идей – мы сейчас же к двенадцатому году и к Пушкину...
Незабаром, у день свята перемоги знов політики та військові почнуть рвати на себе сорочки проти фашистських загарбників, знов пойдуть марші під прапорами ганебно збанкрутілої імперії, всі політичні сили без винятку спробують притулитись до великого подвигу тих, кого вже нема. Слід нагадати цим історичним плагіаторам, що це не вони йшли в атаку та працювали день і ніч на фронт. Це не вони перемогли. Кожне покоління повинно мати свої здобутки. Якщо наступні покоління кращі за попередні, цивілізація розвивається. Якщо ні... Тоді сонце її заходить. Чи не від того, що у сучасних політиків, як наших, так і північного сусіда, значних досягнень нема, скоріше навпаки, так кортить їм узурпувати історичні надбання минулих поколінь?
Як бачимо з наведеного фрагменту статті Добролюбова історія дійсно інколи має схильність повторюватись. Але не треба забувати, що повторюється вона у вигляді фарсу.
Навіть якщо цей фарс підкріплений погрозами використати ядерну зброю.
За часів Добролюбова суспільство начебто потверезішало. Принаймні за його власними враженнями:
Так было до 1857 года, в конце которого появились первые официальные распоряжения об освобождении крестьян. Тут общество осмотрелось и, все продолжая восхищаться Пушкиным и двенадцатым годом, сделало, однако же, более точное определение своих мнений. Оно нашло, что двенадцатый год, как и Пушкин, не принадлежит всему народу без исключения, что не всякая голь перекатная способна понимать прелесть "Евгения Онегина", да не всем поголовно принадлежит и заслуга [вымораживания] французов
На жаль, цього не можна ще сказати про нашу сучасність.
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: Monday, 9 May 2011 08:26 am (UTC)no subject
Date: Monday, 9 May 2011 08:41 am (UTC)І дивися на цих держиморд від ПР і бачиш же, що й вони не усвідомлюють того, що їх просто використовують. Вони свято вірять в свою якусь "місію" з "покращення життя вже сьогодні". :)
no subject
Date: Monday, 9 May 2011 03:57 pm (UTC)no subject
Date: Monday, 9 May 2011 05:14 pm (UTC)Треба якось в голові систематизувати наші бесіди на роботі з одним угандійцем.
Ти знаєш, у нього розум чистіший, аніж у нашої молоді. Я йому не раз казав, що Уганда не мала совка (ледве пояснив йому що це таке, але не певен, що він зрозумів), а тому вона матиме коротший шлях реформації. В Уганді одна з найкращих систем освіти, студенти і навіть школярі із сусідніх суахілі-мовних Танзанії та Кенії їдуть вчитися до Уганди...
Є там свої і таргани, як, наприклад 45 мов :Р, що страшенно гальмує розвиток, але в них нема совка. Цього раку розуму.
Доводилося читати ось цю книгу (http://en.wikipedia.org/wiki/The_Mind_Parasites)? Рекомендую. Вона і в перекладі є (http://chtyvo.org.ua/authors/Vilson_Kolin/Parazyty_svidomosti/). Коллін Уілсон, мабуть, і сам не усвідомив, що описав совок.
no subject
Date: Monday, 9 May 2011 04:35 pm (UTC)