На цей раз я з Забужко згідний
Friday, 26 October 2012 09:57 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
kerbasiФренд написав допис про коментар Забужко стосовно совітського мультфільму про Вінні Пуха:
http://archervarius.livejournal.com/77318.html
Оригінальний виступ Оксани Стефанівни тут:
http://bukvoid.com.ua/events/video/2012/09/19/150155.html
У кожного свої рахунки з совітським дитинством. Якщо воно було, це совітське дитинство. І якщо воно було настільки яскраво совітським, щоб провокувати на осмислення глибше, ніж «там був добрий дідусь, він мені завжди купував шоколадку». От і закиди Оксані Забужко за її ставлення до совітської версії Вінні Пуха я вважаю, принаймні, не справедливими.
Ці мультики вийшли з 1969 по 1972 рік, мені було від року до трьох. Тобто я виростав разом зі славою цих опусів. Мультики не викликали в мене захвату. Натомість, завжди псували настрій. Втім, вони дуже подобалися дорослим, тому завжди мене тягнули до телевізору, щойно там показували Пуха з П’яточком, і – що ще гірше – могли потягнути до мульт-кінотеатру, руйнуючи всі мої надії на приємний час у вихідні. У дитинстві я не міг раціонально, критично осмислити, що саме було не те у популярному мультфільмі, але відчував чуже по двох моментах.
По-перше, персонажі мені нагадували старших хлопців, точніше їхні постійні базікання про «подвиги», як то піти до Кєшки, бо він «виглядіт внушитєльно», щоб він купив пляшку «гамули» (плодово-ягідне дешеве вино), потім з цією пляшкою піти до Лєнки, в якої «прєдкі» на дачі, у Лєнкі набухатися до ригачки, обригати ванну, кухню, килим у залі. Потім ще кудись піти... В обшєм, классно пагулялі. Коли старші пацани про таке теревенять, по молодших, зазвичай, одразу ж видно, хто є хто: одні слухають уважно, з заздрістю – все ясно, виросте з них – ні, не обов’язково злочинці та алканші – вирости проста банальщина, іншим – нудно, вони просто гають час в очікуванні, коли старші натеревеняться, і почнуть грати у футбол. Згодом ці, другі, взагалі, відсортовуються з дворової ватаги. Вони й не були б у ній, якби не хибні егалітарні таргани в голові їхній батьків та вихователів. Отже, я чітко відчував, що мультфільм не для мене - він про тих, хто мені не свій.
По-друге, тодішнє життя було повне трагічних історій про невтілені мрії, або про мрії, жорстоко спотворені, вкрадені нещадною долею. Від масштабно драматичних, як якийсь дядько, що все життя працював на Півночі, копив собі на тріаду совітського добробуту, «машину-квартиру-дачу», а щойно повернувся, все придбав, так і помер просто у перший чудовий весняний вечір під квітучим деревом у своєму садочку, до менш трагічних, але не менш болючих для людей, як вийти з багатогодинної черги за тортом до свята й одразу ж випустити його з рук просто на асфальт. От історія про подарунок у вигляді зіпсованої повітряної кульки мені нагадував або такі драми, або інші випадки, коли тобі дарують якусь подряпану фігню, пошкоджену через типову для багатьох совітських людей незграбність, або через не менш типове жлобство: подарувати замість викинути.
Напевно, старші впізнавали у героях мультиків якісь ситуації та людей зі свого життя, що викликало в них радощі іронічної саморефлексії, але мені з цих мультиків віяло залізобетонною сірою безнадьогою.
Отже, досить нетипово для мене, але я у даному випадку з Забужко солідарний. Совітське мусить бути викинути на смітник. Ніякої вартості воно не несе, крім суто особистих асоціацій, які можуть бути світлими, бо життя ніколи не буває суцільно чорним або сірим. Але не варто плутати особисті враження з дитинства та юності з мистецькою та культурною цінністю.
До теми:
http://ridah.livejournal.com/176616.html
http://archervarius.livejournal.com/77318.html
Оригінальний виступ Оксани Стефанівни тут:
http://bukvoid.com.ua/events/video/2012/09/19/150155.html
У кожного свої рахунки з совітським дитинством. Якщо воно було, це совітське дитинство. І якщо воно було настільки яскраво совітським, щоб провокувати на осмислення глибше, ніж «там був добрий дідусь, він мені завжди купував шоколадку». От і закиди Оксані Забужко за її ставлення до совітської версії Вінні Пуха я вважаю, принаймні, не справедливими.
Ці мультики вийшли з 1969 по 1972 рік, мені було від року до трьох. Тобто я виростав разом зі славою цих опусів. Мультики не викликали в мене захвату. Натомість, завжди псували настрій. Втім, вони дуже подобалися дорослим, тому завжди мене тягнули до телевізору, щойно там показували Пуха з П’яточком, і – що ще гірше – могли потягнути до мульт-кінотеатру, руйнуючи всі мої надії на приємний час у вихідні. У дитинстві я не міг раціонально, критично осмислити, що саме було не те у популярному мультфільмі, але відчував чуже по двох моментах.
По-перше, персонажі мені нагадували старших хлопців, точніше їхні постійні базікання про «подвиги», як то піти до Кєшки, бо він «виглядіт внушитєльно», щоб він купив пляшку «гамули» (плодово-ягідне дешеве вино), потім з цією пляшкою піти до Лєнки, в якої «прєдкі» на дачі, у Лєнкі набухатися до ригачки, обригати ванну, кухню, килим у залі. Потім ще кудись піти... В обшєм, классно пагулялі. Коли старші пацани про таке теревенять, по молодших, зазвичай, одразу ж видно, хто є хто: одні слухають уважно, з заздрістю – все ясно, виросте з них – ні, не обов’язково злочинці та алканші – вирости проста банальщина, іншим – нудно, вони просто гають час в очікуванні, коли старші натеревеняться, і почнуть грати у футбол. Згодом ці, другі, взагалі, відсортовуються з дворової ватаги. Вони й не були б у ній, якби не хибні егалітарні таргани в голові їхній батьків та вихователів. Отже, я чітко відчував, що мультфільм не для мене - він про тих, хто мені не свій.
По-друге, тодішнє життя було повне трагічних історій про невтілені мрії, або про мрії, жорстоко спотворені, вкрадені нещадною долею. Від масштабно драматичних, як якийсь дядько, що все життя працював на Півночі, копив собі на тріаду совітського добробуту, «машину-квартиру-дачу», а щойно повернувся, все придбав, так і помер просто у перший чудовий весняний вечір під квітучим деревом у своєму садочку, до менш трагічних, але не менш болючих для людей, як вийти з багатогодинної черги за тортом до свята й одразу ж випустити його з рук просто на асфальт. От історія про подарунок у вигляді зіпсованої повітряної кульки мені нагадував або такі драми, або інші випадки, коли тобі дарують якусь подряпану фігню, пошкоджену через типову для багатьох совітських людей незграбність, або через не менш типове жлобство: подарувати замість викинути.
Напевно, старші впізнавали у героях мультиків якісь ситуації та людей зі свого життя, що викликало в них радощі іронічної саморефлексії, але мені з цих мультиків віяло залізобетонною сірою безнадьогою.
Отже, досить нетипово для мене, але я у даному випадку з Забужко солідарний. Совітське мусить бути викинути на смітник. Ніякої вартості воно не несе, крім суто особистих асоціацій, які можуть бути світлими, бо життя ніколи не буває суцільно чорним або сірим. Але не варто плутати особисті враження з дитинства та юності з мистецькою та культурною цінністю.
До теми:
http://ridah.livejournal.com/176616.html
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: Friday, 26 October 2012 09:08 am (UTC)no subject
Date: Friday, 26 October 2012 09:26 am (UTC)no subject
Date: Friday, 26 October 2012 09:32 am (UTC)no subject
Date: Friday, 26 October 2012 11:10 am (UTC)Взагалі, сперечатися стосовно совітського досвіду справа марна. Комусь 1937 рік це ледве пілся Голодомору оговтався, а вже пік Великого Терору настав, а для когось це найприємніший рік у житті, бо Мікоян в Союзі "Есекімо" впровадив.
В моєму дитинстві не було репресій та голоду, але воно не було щасливим, натомість, було дуже репресивно ідеологізованим у школі, бідним і нудним дома, і дуже криміналізованим на вулиці. Тому якісь там Вінні Пух з П'яточком не мав шансів щось мені скрасити. А Матроскін - це я вже дорослим був. Я власне все це між рядків прочитував, і оскільки я люто ненавидів своє інтелігентське оточення, то й Матроскін не міг мені додати позитивних емоцій.