Про перенесення етнічного у сучасність
Friday, 14 December 2012 07:27 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
kerbasiСпробую поставити та відповісти на питання: а яка може бути правильна політика по відношенню до етнічної культури?
Спочатку поясню, що я маю на увазі під етнічною культурою. Це автентична культура конкретно взятого етносу в широкому сенсі слова, від способів виготовлення знарядь праці, землеробства та ремісництва до форм духовної культури, як то усна народна творчість, пісні, танці, музика. Звісно, сюди потрапляє і етнічний одяг, і етнічна кухня, і етнічний ландшафтний дизайн («садок вишневий коло хати») і етнічний дизайн інтер’єрів.
Зараз у західному світі набирає обертів тренд повернення до традиційних технологій. Особливо це проявляється у виноробстві та виготовленні деяких продуктів харчування. Хоча й не тільки. Згадують часто і про меблі, і про той самий ландшафтний дизайн, флористику і т.д. Там, де традиції повністю втрачені через дуже тривале, протягом кількох століть, масове виробництво, там шукають, де можна запозичити. За рецептами виноробства їдуть, наприклад, до Грузії. Як не дивно, але кажуть, що залишки традиційного виноробства зберігаються ще деінде у південній Німеччині, щоправда там клімат зовсім не такий, як у ключових виноробних країнах, тому досвід Грузії цікавіший. Традиційне виробництво сиру шукають у Швейцарії. Там ще можна знайти людей, які пам’ятають, як сири вироблялися п’ятдесят років тому, а саме півстоліття тому виробництво сирів у цій країні ще лишалося значною мірою традиційним.
Однак, головне, що мені вдалося підслухати в розумних людей, це те, що цей пошук це зовсім не консервація. Консервація часто веде або до музейного пилу та карнавального кітчу або до ідеологічної «шароварщини». Хоча в деяких сферах немає іншого засобу, ніж консервація: якщо ви знаєте, якусь бабусю, яка співає незвичних колядок, то мерщій за диктофоном, поки вона жива, бо з нею піде пласт культури, про який вже ніхто ніколи не дізнається і не відтворить.
В обговорюваних же у цьому дописі сферах головне – знайти те, що продукується традиційним способом, і перенести його у середовище з сучасними технологічними та маркетинговими можливостями. Звісно, традиційне вино чи сир ніколи не конкуруватимуть за кількістю пропозиції та ціною з масовим виробництвом (яке часто, майже завжди себе декларує «традиційним»), але свою нішу, значно більшу, ніж одне ізольоване господарство старих людей у віддаленому селі, займе.
Такій політиці сприяють і держави, впроваджуючи концепцію «контролю справжності походження». Хто не знає, що це таке, прошу звернутися до Вікіпедії:
http://en.wikipedia.org/wiki/Appellation_d'origine_contr%C3%B4l%C3%A9e
Там є і «панятними» мовами, українською немає, тому що.
Власне, в Україні кухня є прикладом дуже вдалого перенесення етнічного у сучасне. Але тільки сама кухня в сенсі набору характерних страв, а не виробництво інгредієнтів та продуктів. Українське сало, сири, ковбаси, вино, алкогольні настоянки цілком заслуговують на захист за допомогою контролю справжності походження. Це і традиції зберегло б, і якість підвищило, і дало б можливості виходу на ринки гурманів всього світу.
Невдалий приклад перенесення у сучасність – одяг. Так, вишиванки. Вони стали маркером, чого завгодно, тільки не одягом. Політично навантаженим маркером. А чому? Тому що не з низу процес пішов, а з революційної сцени та з чиновницького кабінету. Це не означає, що друга спроба не вдасться. Пробуйте!
Щоб у читачів не склалося враження, що можливості перенесення етнічного у сучасне вичерпуються тільки побутовою матеріальною культурою, наведу приклад – щоправда не український – з музики. У мене є тег «мій плейліст», а там кілька статей про грецьку музику. В деяких з них я описую жанри сучасної грецької музики, які утворені на основі етнічних (або ширше – народних) жанрів, і при цьому стали масово популярними. Від етнічної відокремився жанр «лаїкі» (буквально: народна), але це не фольклор, а популярна сучасна музика на дещо осучаснених традиційних та сучасних інструментах, рембетіко – пісні міських низів, ошляхетнені до рівня якісної масової культури, не те, що російський «шансон» і т.д. У нас, на жаль, етнічне зведене тільки до родинних посиденьок, або у шароварному вигляді – до офіціозу, у кітчевому – до різних фестів. Сучасна міська пісенна творчість – блатняк. Щойно йдеться про більш-менш прийнятні масові жанри, одразу ж все запозичене або глобалістичне, навіть якщо й українською мовою співається.
Отже, що робити? По-перше, поясніть своєму улюбленому депутату, що таке «контроль справжності походження», і нехай готовить законопроект і список продуктів /додайте, яких саме/. По-друге, скажіть вашим улюбленим поетам та композиторам, щоб не цуралися впроваджувати у маскульт етнічні пісенні форми, але не переспівами «Ти ж мене підманула», а написанням та виконанням сучасних творів на основі етнічної спадщини. Карочє, хай пару тижнів послухають грецьке музичне радіо в інтернеті – і все зрозуміють.
По-третє, поясніть вашому улюбленому підприємцю, що ви хочете, щоб у вас дома був етнічний посуд, етнічні меблі, одяг, але виготовлені з урахуванням вимог сучасності (тобто не будете ви їх на порозі та на колінах ладнати, якщо що, та й якість мусить бути гарантована, матеріали перевірені і т.д., і не будете ви якусь бабусю за 1000 км шукати а хочете будь-якої миті приїхати до супермаркету та купити). На межі 90-х і нульових, коли почалася ера гіпермаркетів, в них цілі ряди були заставлені посудом в етнічному стилі. Де це все? Скажіть, що хочете рідного.
От десь так можете додати ще пунктів.
Спочатку поясню, що я маю на увазі під етнічною культурою. Це автентична культура конкретно взятого етносу в широкому сенсі слова, від способів виготовлення знарядь праці, землеробства та ремісництва до форм духовної культури, як то усна народна творчість, пісні, танці, музика. Звісно, сюди потрапляє і етнічний одяг, і етнічна кухня, і етнічний ландшафтний дизайн («садок вишневий коло хати») і етнічний дизайн інтер’єрів.
Зараз у західному світі набирає обертів тренд повернення до традиційних технологій. Особливо це проявляється у виноробстві та виготовленні деяких продуктів харчування. Хоча й не тільки. Згадують часто і про меблі, і про той самий ландшафтний дизайн, флористику і т.д. Там, де традиції повністю втрачені через дуже тривале, протягом кількох століть, масове виробництво, там шукають, де можна запозичити. За рецептами виноробства їдуть, наприклад, до Грузії. Як не дивно, але кажуть, що залишки традиційного виноробства зберігаються ще деінде у південній Німеччині, щоправда там клімат зовсім не такий, як у ключових виноробних країнах, тому досвід Грузії цікавіший. Традиційне виробництво сиру шукають у Швейцарії. Там ще можна знайти людей, які пам’ятають, як сири вироблялися п’ятдесят років тому, а саме півстоліття тому виробництво сирів у цій країні ще лишалося значною мірою традиційним.
Однак, головне, що мені вдалося підслухати в розумних людей, це те, що цей пошук це зовсім не консервація. Консервація часто веде або до музейного пилу та карнавального кітчу або до ідеологічної «шароварщини». Хоча в деяких сферах немає іншого засобу, ніж консервація: якщо ви знаєте, якусь бабусю, яка співає незвичних колядок, то мерщій за диктофоном, поки вона жива, бо з нею піде пласт культури, про який вже ніхто ніколи не дізнається і не відтворить.
В обговорюваних же у цьому дописі сферах головне – знайти те, що продукується традиційним способом, і перенести його у середовище з сучасними технологічними та маркетинговими можливостями. Звісно, традиційне вино чи сир ніколи не конкуруватимуть за кількістю пропозиції та ціною з масовим виробництвом (яке часто, майже завжди себе декларує «традиційним»), але свою нішу, значно більшу, ніж одне ізольоване господарство старих людей у віддаленому селі, займе.
Такій політиці сприяють і держави, впроваджуючи концепцію «контролю справжності походження». Хто не знає, що це таке, прошу звернутися до Вікіпедії:
http://en.wikipedia.org/wiki/Appellation_d'origine_contr%C3%B4l%C3%A9e
Там є і «панятними» мовами, українською немає, тому що
Власне, в Україні кухня є прикладом дуже вдалого перенесення етнічного у сучасне. Але тільки сама кухня в сенсі набору характерних страв, а не виробництво інгредієнтів та продуктів. Українське сало, сири, ковбаси, вино, алкогольні настоянки цілком заслуговують на захист за допомогою контролю справжності походження. Це і традиції зберегло б, і якість підвищило, і дало б можливості виходу на ринки гурманів всього світу.
Невдалий приклад перенесення у сучасність – одяг. Так, вишиванки. Вони стали маркером, чого завгодно, тільки не одягом. Політично навантаженим маркером. А чому? Тому що не з низу процес пішов, а з революційної сцени та з чиновницького кабінету. Це не означає, що друга спроба не вдасться. Пробуйте!
Щоб у читачів не склалося враження, що можливості перенесення етнічного у сучасне вичерпуються тільки побутовою матеріальною культурою, наведу приклад – щоправда не український – з музики. У мене є тег «мій плейліст», а там кілька статей про грецьку музику. В деяких з них я описую жанри сучасної грецької музики, які утворені на основі етнічних (або ширше – народних) жанрів, і при цьому стали масово популярними. Від етнічної відокремився жанр «лаїкі» (буквально: народна), але це не фольклор, а популярна сучасна музика на дещо осучаснених традиційних та сучасних інструментах, рембетіко – пісні міських низів, ошляхетнені до рівня якісної масової культури, не те, що російський «шансон» і т.д. У нас, на жаль, етнічне зведене тільки до родинних посиденьок, або у шароварному вигляді – до офіціозу, у кітчевому – до різних фестів. Сучасна міська пісенна творчість – блатняк. Щойно йдеться про більш-менш прийнятні масові жанри, одразу ж все запозичене або глобалістичне, навіть якщо й українською мовою співається.
Отже, що робити? По-перше, поясніть своєму улюбленому депутату, що таке «контроль справжності походження», і нехай готовить законопроект і список продуктів /додайте, яких саме/. По-друге, скажіть вашим улюбленим поетам та композиторам, щоб не цуралися впроваджувати у маскульт етнічні пісенні форми, але не переспівами «Ти ж мене підманула», а написанням та виконанням сучасних творів на основі етнічної спадщини. Карочє, хай пару тижнів послухають грецьке музичне радіо в інтернеті – і все зрозуміють.
По-третє, поясніть вашому улюбленому підприємцю, що ви хочете, щоб у вас дома був етнічний посуд, етнічні меблі, одяг, але виготовлені з урахуванням вимог сучасності (тобто не будете ви їх на порозі та на колінах ладнати, якщо що, та й якість мусить бути гарантована, матеріали перевірені і т.д., і не будете ви якусь бабусю за 1000 км шукати а хочете будь-якої миті приїхати до супермаркету та купити). На межі 90-х і нульових, коли почалася ера гіпермаркетів, в них цілі ряди були заставлені посудом в етнічному стилі. Де це все? Скажіть, що хочете рідного.
От десь так можете додати ще пунктів.
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: Friday, 14 December 2012 10:12 pm (UTC)дякую за коментар!
Бо я такої самої думки.
І ще думаю що нікуди нічого примусово не треба переносити (у Греції ж теж ніхто декрети про вдосконалення грецької музики не видавав і не придумував способи.. так сталося само собою).
Єдине що треба створити шанобливе ставлення до родинних традицій і мови в країні, культури (що, до речі, нам і дала доба Ющенко, я вважаю), сприяти збереженню зв'язку поколінь, без оцінок і спецпредметів, а просто коротенько і цікаво дітям розповісти у школі про народне свято чи пісню (для тих у кого в родині вже не святкують, просто для інформації що таке було і є) перед цим святом, чи принагідно. Треба щоб створилося українське середовище, справжнє, живе - і все. Решта станеться само собою. Бо саме у такому с е р е д о в и щ і здатна виформуватися та музика, яка у нас не встигла - через втручання революцій, колективізацій, ідеологізації пісень і танців, і всього..
Фактично у нас музика пішла в сторону естради типу Білозір, Поповича,Зінкевича і т.і., Мареничів, Тризубого Стаса (авторські пісні)
А, можливо, могла колись піти також і по шляху романсів, і може б виникли інші течії у іншому середовищі українського міста.. але міста у нас не були українськими і нерадянськими, можливо, в тому і причина.. і досі немає у нас українського природного середовища у містах, щоб у ньому природно виникло музичне "продовження" етно-музики.
А там де є - виникає Океан Ельзи, ВВ, Компаніченко і інші виникнуть, я вірю що поступово - якщо хоча б на тому ж рівні втриматися - виникатиме у пошуках той "стиль".
Вибачаюсь що повторююся, вже писала..
Зачатки, як я вважаю, українського романсу на межі народно-літературній:
http://youtu.be/58o20N3XeC8 (моя бабуся 1915р.н.)
http://youtu.be/SeCI-MDaCdI (кобза, Компаніченко, він знайшов інший варіант, а чи я не зовсім так поклала бабусин наспів на гітару)
no subject
Date: Friday, 14 December 2012 11:39 pm (UTC)Компаніченко - чудо! Я його ще з літа полюбила, коли на "Країні мрій" почула.
Але сльоза потекла від вашої...
no subject
Date: Saturday, 15 December 2012 01:41 pm (UTC)А Компаніченко - то наше багатство, щастя що він є і викопує ноти середньовічних українських піснеспівів, оте наше барокко, і народні романси, і інші речі.. побільше б такої шляхетності і такої планки як у нього, таких як він.
Це дуже пам'ятна мені пісня.. мені тоді було 17 років і я тільки рік як зрозуміла що бабуся була свідком таких історичних епох, стільки пережила.. розпитала її про наш рід (вона знала до ого якого коліна і свій, і чоловіка), про колективізацію, голод, війну, трошки про танці, ткацтво, пісні.. Тоді, у 1993, вона останню (як виявилося) зиму свого життя зимувала в нас вдома. І ту пісню, яку вона мені влітку наспівала, я поклала на гітару (так, як мені здавалося вона звучить), і записала нас на радянський магнітофон "Весна". А у червні її не стало..
Той запис пролежав у мене на касеті МК 10 років - і почав скрипіти.. видно плівка почала старіти і "сипатися" чи як. Я знайшла студію звукозапису в училищі Глієра і за 40грн. (на той час немалі гроші) мені там витягли все що можна в цифровий формат із тих моїх записів (ще там були застільні записи співу двох бабусь, і нас всіх, і бабусина купальська).
Оце тепер у мене такий скарб.
І від нього почалася лихоманка за "записами від носіїв" - необробленим дорогоцінним камінням. Без аранжувань, переспівів, прикрашань, осучаснення. Ну бо є "колекціонери ювелірних виробів", а є "колекціонери необроблених самородків". :)