25 років тому: повернення дембеля Кербасі

[kerbasi]

Двадцять п’ять років тому мене нарешті звільнили з армії. День, до якого рахувалися зворотнім відліком дні, нарешті настав. Армія, як до неї не ставитися, дуже значна подія в житті, тому пам’ятається все життя, хоча й має місце на самому його початку. На дембельських альбомах тоді писали: «Кто не бьіл – тот будет, кто бьіл – не забудет. 700 и 30 дней в сапогах». В мене не було дембельського альбому, бо я вважав його атрибутом дідівщини (бо все оформлення, якщо дембель не мультиталант, виконували зазвичай «молоді»). Також я їхав у цивільному, бо вже починалася нова ера – «Наутілис» вже співав «я знать не хочу ту тварь, что спалит это небо» і це транслювало Всессоюзне радіо - і я підхоплював перші віяння цієї нової ери.

В аеропорту Мурманська я дізнався, що аеропорт Миколаїв на реконструкції, і літаки літають до Херсону, а квитків ясно, що нема і не буде. Квиток коштував 56 рублів. Для совкодрочерів – як пенсія моєї бабусі, як половина «чистої» зарплати молодого інженера. Це до теми, як за совка літали кудись пива попити. Ну, може, хтось і літав…

На вокзалі також квитків не було. Перед військовою касою стояла довга черга. Без черги регулярно влізали зовсім не військового вигляду дядьки та тітки – блат, той самий совітський блат. Зрештою ми об’єдналися. Ми – кілька «дембелів», більшість у цивільному, але ми не могли не впізнати один одного, бо армія ще була в нас. Ми оточили касу, щоб перекрити доступ блатним, і черга справжніх військових почала просуватися. Блатні обурювалися, хтось погрожував, а ми просто не звертали на них уваги. На Москву квитків не військовим не продавали, бо мала відбутися історична подія – приїзд Рональда Рейгана, тому зайвих до Москви не пускали. Довелося брати до Ленінграду.

До поїзда я коротав час у кінотеатрах. Переглянув «Холодне літо 53-го» та «Фотографія с жінкою та диким кабаном». Одразу ж відчув, що не просто повертаюся до життя, а до нового життя. Перебудова!

Увечері вияснилося, що квиток у мене в 14-й вагон, а їх всього одинадцять. Вихід простий – швиденько залізти на багажну полицю, а решта хай за пасажирські місця конкурує. Зранку прокинувся під теревені двох чоловіків. Один – чисто Шурик з фільмів Гайдая, цивільний, розмовляв з молодим морським офіцером. Шурик у вікно показував офіцеру свій будинок та казав, що за годину сидітиме на лоджії та питиме каву з коньяком.

Крім цих двох ще їхало кілька солдатів та моряків. Я впізнав одного морячка, з яким брали квитки, тільки він був ще не «дембель», а їхав у відпустку. Вирішили, що будемо вибивати квитки у Ленінграді разом, як у Мурманську. Втім, вибивати не довелося. Легко купили, куди треба. Він їхав, здається, до Винниці. А мені не пофартило, бо поїзди на Миколаїв сезонні, перший рейс тільки через дві доби. Взяв до Одеси.

Потім ми поїхали до якоїсь тітоньки, яка мала передати моєму знайомому цивільний одяг для свого сина, який з ним разом служив. Вона мешкала на Василівському острові: двір за двором, проїзд за проїздом, а з вікна – вид на дахи та мури. Тітка пригостила нас яєчнею та дозволила помитися-поголитися.

Увечері на вокзалі ми розпрощалися з морячком. Одна з армійських зустрічей, коли швидко знайомляться, один одного підтримують, а потім легко розбігаються назавжди. На пероні україномовні дід з бабою подивилися на мене, і в них вихопилося: «Ой, звідки ж ти, дитинко, такий білий»! «З Півночі повертаюся, полярну ніч перезимував», - відповів я українською. Пара ще кілька разів повторювала між собою: «Ой, який білий! Це ж треба, який білий»!

Поїзд довго тягнувся Білорусією. На одній станції я купив журнал «Вожьік» і з цікавістю розбирав білоруські підписи перед карикатурами. Коли на другу ніч я почув розмову на суржику з характерними південним жлобським прононсом, я зрозумів, що це вже Україна, ба навіть десь близько Півдня.

На пероні мене зустріла мати та дядько. В нього була машина, і він погодився поїхати до Одеси. Я не просив мене зустрічати, вони зробили мені сюрприз. Мобільних телефонів ще не було, тому їм довелося бігати пероном і виглядати мене, щоб не пропустити. За дві години я вже був дома, почувався не дуже, бо здавалося, що спекотне південне повітря просто випалює мої легені. Але попри це я все одно одразу ж пішов до воєнкомату і став на облік вже як цивільний. Під цим періодом життя була поставлена крапка, але спогади спливають вже чверть століття.

Comments

[fatracoon.livejournal.com]

Ну, Кербаші (отак вірніше буде) - тримай-но руку, приблизно така сама подорож була. Але у липні 87-го і з півдня.

Я повертався зі служби в ДРА взагалі з пригодами. Але - по-перше, в мене були гроші у рублях і чеках. По-друге - нам дали квитковий військовий сертифікат. але по ньому можна було їхати лише загальним вагоном , навіть за плацкарту треба було доплачувати.

Я повертався до Києва з Ташкента . На літаки на Київ,Харків,Львів або Москву квитка я взяти не зміг - черга дембелів була не приведи Боже, про Одесу годі й думати було . Поїхав на зал.вокзал. на Київ потяга не було, харківський тільки-но відійшов. і тут мені трапляються 8 курсантів чирчикського танкового училища - всі або з України, або з Воронізької області, яким теж треба їхати і які теж профукали цей потяг. На Москву їхати не хотіли - бо ж патрулі там були не приведи Боже. та й гак би вийшов огого. Вирішили на потязі Москва-Ташкент доїхати до Соль-Ілецька а там пересісти на потяг Дніпропетровськ-Барнаул. Єдине що "смущало" - що ми будемо в ілецьку о 7-й вечора, а виїхати тим потягом ми могли об 11-й наступного дня. Їхали ми у загальному вагоні,зайнявши повне купе, про пригоди в Ілецьку я змовчу 8-))), в Харкові я переночував в одного з тих курсантів з дивовижним ім"ям Тарас Арнольдович Шевченко, а потому - поїхав на Київ.

[kerbasi.livejournal.com]

ДРА! Респект і шана!

"воинское требования" називався той кольоровий сертифікат. Для солдатів на "общій вагон", здається, блакитний. Офіцерам на купе - зелений. Хоча вже можу й забути такі деталі.

Арнольдич Шевченко - це круто!))

[fatracoon.livejournal.com]

Нічого респектного не було.
Совєцька армія була конкретним збіговиськом. боєздатними було дуже мало частин й моя у тому числі. Дуже велика кількість обслуги, правило Великої Вітчизняної "ванькє за атаку - хуй в сраку, а манькє за пізду - на сиську звєзду" діяло як і тоді, страшне крадійство серед солдат і офіцерів, що там ще ? Та багато чого. Все це я бачив у чужих частинах, наша була - нормальною, після того як ми - студенти. яких загребли з першого курсу - встановили там нормальні порядки й заставили всіх придурків написати рапорти на переведення до других підрозділів. заставляли силою.

Знаєш, коли я відчув себе вільним ? У Ілецьку. Коли ми пішли гуляти надвечір містом і зайшли на танцювальну площадку - там місцева гопота билася з курсантами оренбургського авіаучилища. Кинулися вони до нас - але ми виявилися не "тими" й наперед вийшов я зі своїм "іконостасиком" - пацани нємєдлєнно прєдложилі напіцца за знакомство, "патамушто танкачі ето люді. а ти вабщє франтавік, пашлі угастім". що було потім - я до ладу не пам"ятаю, хлопці нас напоїли ДУЖЕ добре - й частину нас розібрали місцеві дівчата - я чогось злякавшися однієї місцевої красуні втік з того женихівства й ночував на місцевому вокзальчику, повісивши кітеля на пальму 8-))))) І от перед тим як заснути, я палив на ганку того малого вокзалу й відчував себе по-справжньому вільним і щасливим. бо війни вже не було, а було зоряне небо, й липень 87-го і інститут в майбутньому ..

да....8-)))) Спасибі, що нагадав.