Про ніколи-не-бачення

[kerbasi]

МШФ навів цитату:
http://22he-travnya.livejournal.com/44596.html

Об Афгане вообще ничего не говорили до 1986 года. Мы были персоны нон грата. Словно не было нас на свете. Мы всегда возвращались и обалдевали. Мы говорили: «Мы из Афганистана», а нам: «А это где?» Когда я был в отпуске по ранению, случайно встретил свою одноклассницу. Сказал, где служу. Почему хромаю, говорить не стал. Она ответила: «А, слышала-слышала. Там, говорят, шмотками хорошо затариться можно». Я так и присел от неожиданности. Народ не знал, что идет война

От скажіть мені, будь ласка, звідки, звідки, звідки беруться такі люди, що ніколи нічого не бачать? Де ті пробірки, в яких їх виводять? Де ті інкубатори, в яких вони виростають? Де ті герметичні капсули, в яких вони живуть? Як їм вдається ходити серед нас у скафандрах, щоб нам здавалося, що вони одягнені по сезону і по моді?

Коли почалася афганьска війна, мені було одинадцять років. Ми з пацанами їздили трамваєм номер один, який проходив повз підприємство з ремонту бронетехніки, щоб з вишини трамвайної площадки зазирнути за паркан з колючим дротом та подивитися на бронетехніку з розвороченими передками та дирками у бортах. Ми знали, що тьотя Даша отримала сина у труні з Афганістану. Ми переповідали байки про ту війну, які підслуховували в розмовах дорослих. Багато з нас, зрештою,  слухали західні радіостанції. Ідеологи знали, що ми не віримо програмі "Время", що солдати в Афганістані фарбують місцевим дитячі садочки, тому посилали до нас спеціальних лекторів, які збирали нас в актових залах на так звані засідання політклубів і вдавали, що це закрита лекція тільки для нас, бо ми ідеологічно зріла молодь, нам можна довіряти правду, і парили казки, що начебто совітська армія на лічені години випередила американців, а інакше вони б нам ракетами загрожували безпосередньо з прикордоння. А ракет ми тоді дуже боялися. Бо це була нормальна тема розмов, скільки на наше місто заплановано ядерних зарядів: на три кораблебудівні заводи і все, чи ще на танкову частину в Соляних кинуть? А обкому партії буде достатньо вибуху на "Шістдесят одному Комунарі" чи він буде окремою ціллю, як орган управління? А льотна частина у Кульбакіно? А центр далекого зв'язку в Копанях?

Ну як можна було не знати про афганьску війну? Ким треба було бути? А звідки взялися ті, хто тепер регулярно коментує під моїми дописами, що нічого не бачили, ніколи не чули? Пам'ятаєте мої дописи про трупи і "благополучних"?
http://kerbasi.livejournal.com/tag/єнакієвський%20синдром
Тоді не всі зрозуміли, кого я маю на увазі. Тепер розумієте? Якщо стану диктатором, одним з перших указів накажу очистити країну від тих безпам'ятних без зору і без слуху. Не втримаюся від спокуси. Не вийде з мене демократ. Не вийде, поки серед нас ходить стільки істот у невидимих скафандрах.

Comments

[candrika.livejournal.com]

Знаєш, я тут подумала - може проблема не так в тому, хто що знав "тоді", як в тому, хто що готовий знати і визнавати зараз... А якщо не сама проблема - тоді потенційний вихід з неї.

Бо говорити проте, що хто пам'ятає, і хто що знав - це дуже пізнавально, але не дуже конструктивно з точки зору спрямування в майбутнє - ні я, ні ніхто інший не може змінити того, що знав, і що не знав, і довеликої міри те, хто що знав було наслідком обставин (батьків, школи, регіону, і т.д.), а не власного вибору. Але те, чого хтось не знав в дитинстві можна і треба надолужувати тим, що хто знає про це тепер, і наскільки адекватно відфільтровує пропаганду від історичної правди. В цьому сенсі у всіх є власний вибір і навіть до якоїсь міри обов'язок.

Я, наприклад, ніколи нічого не знала про те, що німців (протестантів) якось особливо агресивно переслідували десь на півдні України на початку 20 століття, аж поки випадково не прочитала якогось непрямого згадування в одній напів-художній англомовній книжці сучасної канадської авторки напів-українського походження - то в мене тоді такий розрив шаблону був, що ого. Тепер щось трохи знаю.

Я дуже багато чого взнаю з дописів в жж, про що навіть поняття не мала - особливо про той період коли мене ще не було, або я була надто мала, і цей ось своєрідний проект усної історії - дуже корисний мені, набагато корисніший і цікавіший мені ніж історія "письмова" - офіційна чи професійна.

Тобто я би просила об'єднавчий проект (і межі обрізання відходів) проводити не так по ліній спільного досвіду чи спільної пам'яті минулого, як по лінії спільної готовності розвиватися і компенсувати ті провали пам'яті, які в кого де є. Ти в принципі так і формулюєш, але це не завжди очевидно... :)

[kerbasi.livejournal.com]

Цікаво про німців. Вони жили неподалік мого міста. Ніколи не чув, що їх утискали. Взагалі, про них не особливо згадували. Хіба що місцеві десь пригадають німецьку довоєнну назву свого села.

Стосовно спрямованості у майбутнє - згодний. Мене просто на емоційному рівні неабияк дратує аргументація, мовляв, я такого не чув, не бачив, значить, ти брешеш. Дуже розповсюджена, причому далеко не тільки серед професійних тролів. Звідси цей нетолерантний пост.

[candrika.livejournal.com]

Книжка оця була: Myrna Kostash "The Doomed Bridegroom" (http://www.amazon.ca/The-Doomed-Bridegroom-Myrna-Kostash/dp/1896300383)

Я брала один курс з архівної справи (з метою набрати якомога більше кредитів поза своїм факультетом, щоб уникнути наших світил з прикладної етики) то і для цього курсу писала пейпер про один розділ тої книжки, який був про Стуса. Так от, в котромусь іншому розділі про когось іншого, вона описує такий епізод, що значить приходить вона додому до свого якогось бою френдів німецького походження, а там якась його не то мама, не то бабця, розпитує про її background, і коли чує, що українка, питає щось типу "за що ви нас німців так ненавиділи?", ну і відповідно Мирна, яка теж нічого не чула ні про яких скривджених німців, починає вияснити, що і ж там було. Не пригадую, чи то в книжці було, чи я сама пізніше десь інде дочитували, чи може когось із знайомих і родичів тут розпитувала (здається, що таки розпитувала), історія така, що Катерина (чи хто?) запросила німців окультурювати український степ, ну і щоб пропозиція видалася їм привабливішою, звільнили на скількись там років від податків. Їм вдома не надто солодко було - релігійні всякі утиски (я вже не пригадую, котрі саме протестанти це були - не то якісь меноніти, не то щось подібне), то вони приїхали у великих кількостях, добре зразу розрослися, розплодилися, і тд. А потім їх якісь не то махновці не то денікінці сильно погромили, не без ентузіазму і участі місцевих - типу провчити багатих німців.

Деталей я, на жаль, не пригадую - давно читала, вже забулося. При бажанні, я думаю, можна щось знайти. Книжки тої я, здається, якраз минулого тижня позбулася - хоча, може вона в батьків осіла - можна перевірити десь при нагоді.

[kerbasi.livejournal.com]

Остаточно їх Сталін скривдив.

На початку 90-х німецький уряд розглядав можливості проекту з розселення німців з Казахстану в Україні. Обіцяли побудувати оазу. Місцева влада настільки зацікавилася перспективою збагачення на німецькі гоші, що німці вчасно передумали.

[candrika.livejournal.com]

Ну, там ішлося не про скривдження владою (кому до цього не звикати), а про погроми за учасю звичайних місцевих людей - сусідів їхніх і "знайомих", тобто такий-собі міні-геноцид (чи пом'якшений якийсь варіант) на етнічно-класових підставах.

[iskra75.livejournal.com]

німецьким колоністам, дійсно, добряче дісталося у Громадянську. річ у тім, шо вони гаряче підтримували німецько-австрійську адміністрацію часів УНР та гетьманату (зі зрозумілих причин), а місцеве автохтонне населення сильно потерпало од німецьких реквізицій. і коли сталося повстаня проти Скоропадського, саме по німецьких колоніях інтервенти знаходили найбільше підтримки, а самі колоністи масово орґанізувалися у міліцію. таким чином, Махно та інші гайдамаки Таврії у перший період своєї боротьби мали їх за ворогів. ну і, звісно, заможність їхня зіграла не останню роль.

[kerbasi.livejournal.com]

Дякую!

[candrika.livejournal.com]

Дякую за цей коментар.

[iskra75.livejournal.com]

радий помогти