На завершення вчорашньої дискусії з ЗНО

Френди переконали мене, що фальсифікація результатів ЗНО є настільки важкою справою, що якщо дані факти й мають місце, то на рівні одиниць, котрі ніяк не можуть вплинути на загальний рівень абітурієнтів. Втім, я все ж таки вірю і викладачам, котрі запевняють, що абітурієнти з балами 200 невдовзі перетворюються на навіть менш ніж посередніх студентів. Причини цьому можуть бути такими ж самими, як зі шкільними медалістами, котрі дуже часто далі у навчанні виявляють посередні здібності.

По-перше, засвоєння шкільної програми на відмінно або на 200 балів ЗНО далеко не означає, що людина навчилася мислити, як фахівець з предмету. Високий бал з фізики або з української мови та літератури не означає, що людина мислить як фізик, мовознавець або літературознавець. І це власне не є завданням середньої школи. Надбання професійного мислення це завдання для вищої школи, а тут вже різні люди демонструють різні результати, і колишні успіхи нічого не гарантують.

По-друге, коли результати ЗНО стали головним і єдиним критерієм зарахування до вишу, до престижних вишів на спеціальності, котрі обиватель вважає перспективними, почали подавати заяви абітурієнти, котрі раніше б цього зробити не наважилися. Але престижність та позірна перспективність спеціальності не означають, що ними може оволодіти людина, котра знехтувала зі своїх природних здібностей і повелася на спокусу престижності у сфері, до котрої особливого хисту не має.

Мабуть, до ЗНО треба було б додати також контрольовані незалежними органами тести, розроблені кожним конкретним вишем, але аж ніяк не відроджувати середній бал атестату, котрий було скасовано навіть у СРСР ще коли я був школярем. У 1985-му, коли я поступав до вишу, середній бал вже не мав значення. Не повинно бути також ніким не контрольованих співбесід та іспитів, бо це однозначно є лазівкою для корупції.

Те, що «регіональна» влада пішла шлях не вдосконалення системи прийому до вишів, а шляхом повернення до милого їхнім душам минулого, цілком прогнозовано і природно. Іншого просто не може бути в партії, що має дві головні стратегії: дати заробити своїм пацанам, і повернути все навколишнє середовище до вигляду, котре воно мало у милі, добрі, приємні часи піонерського дитинства.

Кілька френдів зауважили, що існує проблема пільговиків, значною мірою фіктивних пільговиків. Я вважаю, що краще б пільговиків не було б взагалі. Бідним або хворим краще б держава помагала грошима, лікуванням та подібними послугами, а вже в кого голова є, той отримає вищу освіту на загальних умовах, в кого нема - хай шукає інше заняття. Втім, пільговики є скрізь у світі. Писано-переписано про квоти для меншин у вишах США і т.д. Але важливішим є  не те, що квотовані пільговики потрапляють до вишів або потім на першу хорошу роботу після навчання, а те, яка в них подальша кар'єра, скільки вони заробляють, чого доясгають. Доросле життя не питає довідок. Як у реальному житті серед серйозних фахівців я практично не зустрічаю колишніх медалістів і червонодипломників, так само, я впевнений, і колишні пільговики, особливо фіктивні десь зникають на роздоріжжях ринку праці.

Disclaimer: Я вдаюся до узагальнень, виключно спираючись на свій досвід і свою професійну сферу. Ніякого статистичного аналізу, нічого, крім суб'єктивних вражень мої узагальнення в своїй основі не мають. Навіть якщо я маю якісь об'єктивні дані, вони стосуються виключно окремих галузей господарства та сфер життя, в котрих я маю досвід. Вони не обов'язково стосуються сфери занять вашої, ваших родичів або знайомих.  Якщо ваші родичі, або знайомі, або ви самі є визнаними фахівцями, а у минулому медалістами, червонодипломниками, то я дуже радий за вас, ваших родичів або знайомих  і за те підприємство чи установу, що створили для вас, ваших родичів або знайомих можливості реалізувати свій потенціал.

Мій перший урок антикомунізму

Прочитав пост під замком, тому не посилаюся, про те, як на першовересневих лінійках чимало дітей непритомніли від стояння.

У нас у школі учні непритомніли десь наприкінці другої години читання якихось партійних матеріалів на загальношкільній лінійці. І таких слабких було зазвичай небагато, один-два не більше. Наша школа була засланням для жінок з педагогічною освітою, котрих через якісь причини прибирали з партійних та комсомольських органів,звідти й такий екстрім з лінійками та компартійною пропагандою. При тому в народі школа мала непогану репутацію і вважалася однією з найкращих, хоча насправді все, чому я навчився, я навчився сам і поза школою. Хоча до армії підготували непогано: мене там ніяке самодурство, ніякий довбоє#ізм після такої школи не дивували. 

Якось проводили лінійку на площі Леніна. Не памятаю, з якої нагоди. А я був у класі 8-му чи 9-му. Десь вже на другій годині впала дівчина з класу на рік мене молодше. Завучка доручила мені і кільком іншим хлопцям дівчинку відтягли до проходної обкому партії, і попросити викликати швидку. Мєнт на вході до обкому нас спочатку, взагалі, слухати не хотів, а потім, коли на нього наїхала піонервожата з нашої школи, котра пішла за нами слідом,  дозволив з сонця занести постраждалу до вестибюлю. А тут якийсь хрін у костюмі спускався східцями та як почав кричати: "Це що таке! Сюди не можна"! - і на мєнта: "Як ти посмів допутити сюди етіх"! Вожата на цей раз промовчала, але ми почали голосно матюкатися та обурюватись "білодомівцями" (так тоді в народі називали різних начальників від "білий дім" - будинок владного органу або управління заводу). Чоловік не став нагнітати та просто пішов собі. Дівчина тим часом прийшла до тями і залишилась напівлежати на стільцях, що стояли вздовж стін вестибюлю, поки не приїхала швидка. А нас мєнт виштовхав на вулицю.  Ось це був мій перший урок антикомунізму.

Для тих, хто не в курсі: обком - обласний комітет комуністичної партії, найвищий орган обласної влади у СРСР, облвиконком (по-сучасному обладміністрація) жодного рішення не міг прийняти без узгодження з обкомом партії.