Все ж таки відстаємо
Monday, 9 April 2012 02:07 pmЯ вже колись писав, що вважаю, що суспільні процеси в Україні не випереджують російські, а навпаки відстають. Тобто наш Майдан (2004) – це російський 1991 рік. Російський розстріл червоно-коричневих у 1993-му це аналог альтернативній Верховній Раді в Українському домі у 2000-му, в результаті чого таки почалися якісь реформи. У нас безкровно вийшло тоді.
Зі мною завжди сперечаються, але мене це не переконує. За вікенд переслухав кілька передач по російській Радіо Свобода про громадські рухи, і ще більше переконався, що скоріш я маю рацію, ніж мої критики.
Отже, прихід до влади Путіна (2000) це в нас прихід до влади Януковича (2010). Справа навіть не у виборах і персоналіях, а у тому, коли перемагає ностальгійно-реставраційна тенденція у суспільстві. Російські протести проти монетизації пільг (2002) це наші теперішні протести соціальних паразитів за їхні пільги. Останні роки додали до російських трендів появу лідерів «нізвідки»: того ж Навального, ще якісь прізвища називають, я просто їх не запам’ятав. З’являються окремі протестні групи вже не лівого напрямку (за пільги!!!), а правого напрямку (за економічну свободу). Отже, у нас це також напевно, що попереду, якщо ми не хочемо зникнути, як нація. Оскільки наш Майдан зачепив значно більші шари суспільства, ніж спротив ГКЧП у серпні 1991-го у РФ, то цілком ймовірно, що дозрівання нашого суспільства прискориться, і поява лідерів та протестних груп не за пільги, а за працю з’являться не через 10-12 років після російських аналогів, а значно раніше.
Історичні паралелі, ясне діло, не бувають коректними, але тут йдеться власне не про них, а про певні етапи бурління-кипіння-відстоювання постсовітських суспільств.
Зі мною завжди сперечаються, але мене це не переконує. За вікенд переслухав кілька передач по російській Радіо Свобода про громадські рухи, і ще більше переконався, що скоріш я маю рацію, ніж мої критики.
Отже, прихід до влади Путіна (2000) це в нас прихід до влади Януковича (2010). Справа навіть не у виборах і персоналіях, а у тому, коли перемагає ностальгійно-реставраційна тенденція у суспільстві. Російські протести проти монетизації пільг (2002) це наші теперішні протести соціальних паразитів за їхні пільги. Останні роки додали до російських трендів появу лідерів «нізвідки»: того ж Навального, ще якісь прізвища називають, я просто їх не запам’ятав. З’являються окремі протестні групи вже не лівого напрямку (за пільги!!!), а правого напрямку (за економічну свободу). Отже, у нас це також напевно, що попереду, якщо ми не хочемо зникнути, як нація. Оскільки наш Майдан зачепив значно більші шари суспільства, ніж спротив ГКЧП у серпні 1991-го у РФ, то цілком ймовірно, що дозрівання нашого суспільства прискориться, і поява лідерів та протестних груп не за пільги, а за працю з’являться не через 10-12 років після російських аналогів, а значно раніше.
Історичні паралелі, ясне діло, не бувають коректними, але тут йдеться власне не про них, а про певні етапи бурління-кипіння-відстоювання постсовітських суспільств.