Про веселого скрипаля і понурого техніка

[kerbasi]

Вчора по справах спостерігав за суто виробничими випадками, коли нібито класний майстер своєї справи, а впадає в якийсь дивний ступор, коли стикається з елементарною проблемою. Один медитує на електричний різак, котрий не так, як треба ріже. В другого вже півроку нормально не працює верстат, і він замість однієї операції мусить виконувати кілька. А рішення ж лише тільки доповісти власнику фірми, взяти грошей під звіт та піти купити запчастину або додатковий інструмент. А то й взагалі ремонтника з фірми постачальника обладнання по гарантії викликати.

Для мене це явище – те ж саме, що понурі обличчя у наших людей у громадських місцях. Не люблять люди своєї роботи, свого міста. Зрештою, свого життя не люблять. Тому й про якусь навіть дрібну ініціативу не йдеться. Навіть покращити своє життя просто тут і цієї миті на своєму робочому місті їм не хочеться.

А з протилежного боку згадався мені далекий двотисячний рік, Україна тільки-но починає вилазити зі злиднів, але це ще ледве помітно. Принаймні, бюджетна сфера та творчі люди все ще жебракують. І от йду я «трубою», тобто переходом під Майданом Незалежності, а там кілька музик грають теми з мого улюбленого польського фільму «Ва Банк». А потім ще щось з популярного. І грають не просто як якісь лабухи з районного культпросвітвчилища, а професійно. І інструменти в них доброї якості та доглянутості, обличчя - ну, дуже-дуже рафіновано інтелігентні, вдягнені досить таки бідно, але охайно. Тобто, мабуть, шановне панство не менш, як з консерваторії вийшло назбирати собі на бутерброд з ковбасою на сніданок. І от що цікаво: стоять вони зі своїми духовими та струнними, грають – напружені такі, очі від перехожий ховають… Соромно їм, що вони у такому безгрошів’ї перебувають. Словом, ясно, що не типові вуличні музики. А один грає на скрипці, посміхається, підморгує перехожим – та взагалі прикольний дядечко років під п’ятдесят. І здається, що йому в принципі все одно, де грати: хоч на міжнародному конкурсі, хоч перед студентами консерваторії , хоч у «трубі». Він просто такий собі щасливий у музиці і серед людей. Люди радіють – і він щасливий. Він радіє – і люди щасливі.

Здогадайтеся з одного разу, які «расові» ознаки мали обличчя того гармонійного дядька та тих понурих, переляканих, затурканих музикантів. Звісно, той дядько мав типовий гебрейський профіль, а ті страждальці були бездоганними слов’янами! От у такі моменти я шкодую, що я не гебрей, і я навряд чи вмію бути таким. Нам треба багато чого вчитися в цього великого народу! (Націонал-бовдури, вбийте себе об стіну)!

Ясно, що це чергове з моїх некоректних та надмірно далекосяжних узагальнень, але з мого життєвого досвіду я значно частіше зустрічаю позитивних людей саме з неслов’янських родин. Совок, звісно, по всіх проїхався, але у слов’янських родинах, мабуть, совкові виховальні методи сприймали занадто серйозно, замість того, щоб стряхнути з вух та жити собі простіше.

Comments

[chita-i.livejournal.com]

Та я взагалі не доганяю, чого в Україні такі люди розлючені попадаються, особливо жінки. Можна подумати, країна-чемпіон по самому гіркому та жахливому у світі життю!

І так, деякі народи вміють усміхатися. Мене завжди дивували стюардеси і стюарди, французькі на першому місці, на другому - німецькі. Та і люди також, за кордоном і в їхніх країнах. Звичайно, йдеться про враження подорожнього. Вони мені так щиро усміхаються, нібито так раді бачити! Незнайомі люди. Подумала, що гадки не маю, як можна НАВЧИТИ ТАК усміхатися!

Колись пішли пити молоде вино за містом у Відні. Ось де я бачила самих підморгуючих та радісних музик! То було трио з дядечек від сорока до шестидесяти, які просто грали у стилізованій хаті, де приходили люди.

Моя приятелька з Харькова, прожила за кордоном років 18, приїхала в гості в Україну. Її молодша сестра каже в аеропорту: "чому ти всім усміхаєшся, перед всіма вибачаєшся, всім дякуєш?! У двері стукаєш? Питаєш, чи можна?" І моя приятелька каже: "я зрозуміла, що нікарагуанці набагато вихованіші люди, ніж українці". І мені так здається також. Йдеться про всі прошарки та класи.

Ось, знайшла випадково, можна продивитись "по діагналі": "Улыбка в русском общении не является сигналом вежливости" (http://bo.net.ua/lofiversion/index.php/t24571.html)

[kerbasi.livejournal.com]

При тому браку посмішок, іноземці відмічають, що тут люди часом надмірно емоційні.
Це все, НМД, є проявом тої самої "вихованої безпорадності", про котру тут написала Мері, а також депресивним станом, котрий цю безпорадність супроводжує. Коли дитина після школи приходить додому і чує замість питання, як успіхи, питання: "скільки двійок нахапав", то яке може виховатися позитивне мислення, яке відчуття успіху, впевненості у власних силах і т.д. А потім це йде через все життя: брак визнання серед близьких, постійна ніщивна критика та скептицизм (із тібя нічіво нє вийдєт!)- і це серед близького кола, а що казати про чужих... Яку ж тут усмішки та ввічливість? Тут тільки залізобетонне обличчя та захисне хамство. А якщо десь людина все ж таки розкривається, то її несе в разнос від незвичних емоцій.

[chita-i.livejournal.com]

Ну коли вже родина примушує людину змалечку зневіритись в собі, то це вже найгірший випадок браку (виробничого та нестачі) особистості. Це жахливо. На мене рідні "напали" у вже зрілому віці, коли я тоді в Україну приїхала (хоча вже їх попустило), і то я досі під незгладним враженням та травмою, і це після того, як я все життя була всіми любима дівчинка, в сім'ї та в школі та в дворі, та де завгодно. І вважалося б, що треба мати власну голову та критерій.

У тебе тут є дуже цікаві коментарі. Гарний твій журнал, і добре, що ти вже повернувся. Мені подобається, коли людина переходить на нові етапи життя, передивляється себе минулого, та стає колоритнішою та менш ортодоксальною так впевнено, у гарному сенсі.

Цікаво також помітити, що кожний коментує про щось своє. Гарний приклад того, наскілько відмінно люди читають та розуміють один і той же текст. )

[chita-i.livejournal.com]

"Тут тільки залізобетонне обличчя та захисне хамство. А якщо десь людина все ж таки розкривається, то її несе в разнос від незвичних емоцій."

Цікаве спостереження.