Про веселого скрипаля і понурого техніка

[kerbasi]

Вчора по справах спостерігав за суто виробничими випадками, коли нібито класний майстер своєї справи, а впадає в якийсь дивний ступор, коли стикається з елементарною проблемою. Один медитує на електричний різак, котрий не так, як треба ріже. В другого вже півроку нормально не працює верстат, і він замість однієї операції мусить виконувати кілька. А рішення ж лише тільки доповісти власнику фірми, взяти грошей під звіт та піти купити запчастину або додатковий інструмент. А то й взагалі ремонтника з фірми постачальника обладнання по гарантії викликати.

Для мене це явище – те ж саме, що понурі обличчя у наших людей у громадських місцях. Не люблять люди своєї роботи, свого міста. Зрештою, свого життя не люблять. Тому й про якусь навіть дрібну ініціативу не йдеться. Навіть покращити своє життя просто тут і цієї миті на своєму робочому місті їм не хочеться.

А з протилежного боку згадався мені далекий двотисячний рік, Україна тільки-но починає вилазити зі злиднів, але це ще ледве помітно. Принаймні, бюджетна сфера та творчі люди все ще жебракують. І от йду я «трубою», тобто переходом під Майданом Незалежності, а там кілька музик грають теми з мого улюбленого польського фільму «Ва Банк». А потім ще щось з популярного. І грають не просто як якісь лабухи з районного культпросвітвчилища, а професійно. І інструменти в них доброї якості та доглянутості, обличчя - ну, дуже-дуже рафіновано інтелігентні, вдягнені досить таки бідно, але охайно. Тобто, мабуть, шановне панство не менш, як з консерваторії вийшло назбирати собі на бутерброд з ковбасою на сніданок. І от що цікаво: стоять вони зі своїми духовими та струнними, грають – напружені такі, очі від перехожий ховають… Соромно їм, що вони у такому безгрошів’ї перебувають. Словом, ясно, що не типові вуличні музики. А один грає на скрипці, посміхається, підморгує перехожим – та взагалі прикольний дядечко років під п’ятдесят. І здається, що йому в принципі все одно, де грати: хоч на міжнародному конкурсі, хоч перед студентами консерваторії , хоч у «трубі». Він просто такий собі щасливий у музиці і серед людей. Люди радіють – і він щасливий. Він радіє – і люди щасливі.

Здогадайтеся з одного разу, які «расові» ознаки мали обличчя того гармонійного дядька та тих понурих, переляканих, затурканих музикантів. Звісно, той дядько мав типовий гебрейський профіль, а ті страждальці були бездоганними слов’янами! От у такі моменти я шкодую, що я не гебрей, і я навряд чи вмію бути таким. Нам треба багато чого вчитися в цього великого народу! (Націонал-бовдури, вбийте себе об стіну)!

Ясно, що це чергове з моїх некоректних та надмірно далекосяжних узагальнень, але з мого життєвого досвіду я значно частіше зустрічаю позитивних людей саме з неслов’янських родин. Совок, звісно, по всіх проїхався, але у слов’янських родинах, мабуть, совкові виховальні методи сприймали занадто серйозно, замість того, щоб стряхнути з вух та жити собі простіше.

Comments

[kerbasi.livejournal.com]

При тому браку посмішок, іноземці відмічають, що тут люди часом надмірно емоційні.
Це все, НМД, є проявом тої самої "вихованої безпорадності", про котру тут написала Мері, а також депресивним станом, котрий цю безпорадність супроводжує. Коли дитина після школи приходить додому і чує замість питання, як успіхи, питання: "скільки двійок нахапав", то яке може виховатися позитивне мислення, яке відчуття успіху, впевненості у власних силах і т.д. А потім це йде через все життя: брак визнання серед близьких, постійна ніщивна критика та скептицизм (із тібя нічіво нє вийдєт!)- і це серед близького кола, а що казати про чужих... Яку ж тут усмішки та ввічливість? Тут тільки залізобетонне обличчя та захисне хамство. А якщо десь людина все ж таки розкривається, то її несе в разнос від незвичних емоцій.

[chita-i.livejournal.com]

Ну коли вже родина примушує людину змалечку зневіритись в собі, то це вже найгірший випадок браку (виробничого та нестачі) особистості. Це жахливо. На мене рідні "напали" у вже зрілому віці, коли я тоді в Україну приїхала (хоча вже їх попустило), і то я досі під незгладним враженням та травмою, і це після того, як я все життя була всіми любима дівчинка, в сім'ї та в школі та в дворі, та де завгодно. І вважалося б, що треба мати власну голову та критерій.

У тебе тут є дуже цікаві коментарі. Гарний твій журнал, і добре, що ти вже повернувся. Мені подобається, коли людина переходить на нові етапи життя, передивляється себе минулого, та стає колоритнішою та менш ортодоксальною так впевнено, у гарному сенсі.

Цікаво також помітити, що кожний коментує про щось своє. Гарний приклад того, наскілько відмінно люди читають та розуміють один і той же текст. )

[chita-i.livejournal.com]

"Тут тільки залізобетонне обличчя та захисне хамство. А якщо десь людина все ж таки розкривається, то її несе в разнос від незвичних емоцій."

Цікаве спостереження.