Про веселого скрипаля і понурого техніка

[kerbasi]

Вчора по справах спостерігав за суто виробничими випадками, коли нібито класний майстер своєї справи, а впадає в якийсь дивний ступор, коли стикається з елементарною проблемою. Один медитує на електричний різак, котрий не так, як треба ріже. В другого вже півроку нормально не працює верстат, і він замість однієї операції мусить виконувати кілька. А рішення ж лише тільки доповісти власнику фірми, взяти грошей під звіт та піти купити запчастину або додатковий інструмент. А то й взагалі ремонтника з фірми постачальника обладнання по гарантії викликати.

Для мене це явище – те ж саме, що понурі обличчя у наших людей у громадських місцях. Не люблять люди своєї роботи, свого міста. Зрештою, свого життя не люблять. Тому й про якусь навіть дрібну ініціативу не йдеться. Навіть покращити своє життя просто тут і цієї миті на своєму робочому місті їм не хочеться.

А з протилежного боку згадався мені далекий двотисячний рік, Україна тільки-но починає вилазити зі злиднів, але це ще ледве помітно. Принаймні, бюджетна сфера та творчі люди все ще жебракують. І от йду я «трубою», тобто переходом під Майданом Незалежності, а там кілька музик грають теми з мого улюбленого польського фільму «Ва Банк». А потім ще щось з популярного. І грають не просто як якісь лабухи з районного культпросвітвчилища, а професійно. І інструменти в них доброї якості та доглянутості, обличчя - ну, дуже-дуже рафіновано інтелігентні, вдягнені досить таки бідно, але охайно. Тобто, мабуть, шановне панство не менш, як з консерваторії вийшло назбирати собі на бутерброд з ковбасою на сніданок. І от що цікаво: стоять вони зі своїми духовими та струнними, грають – напружені такі, очі від перехожий ховають… Соромно їм, що вони у такому безгрошів’ї перебувають. Словом, ясно, що не типові вуличні музики. А один грає на скрипці, посміхається, підморгує перехожим – та взагалі прикольний дядечко років під п’ятдесят. І здається, що йому в принципі все одно, де грати: хоч на міжнародному конкурсі, хоч перед студентами консерваторії , хоч у «трубі». Він просто такий собі щасливий у музиці і серед людей. Люди радіють – і він щасливий. Він радіє – і люди щасливі.

Здогадайтеся з одного разу, які «расові» ознаки мали обличчя того гармонійного дядька та тих понурих, переляканих, затурканих музикантів. Звісно, той дядько мав типовий гебрейський профіль, а ті страждальці були бездоганними слов’янами! От у такі моменти я шкодую, що я не гебрей, і я навряд чи вмію бути таким. Нам треба багато чого вчитися в цього великого народу! (Націонал-бовдури, вбийте себе об стіну)!

Ясно, що це чергове з моїх некоректних та надмірно далекосяжних узагальнень, але з мого життєвого досвіду я значно частіше зустрічаю позитивних людей саме з неслов’янських родин. Совок, звісно, по всіх проїхався, але у слов’янських родинах, мабуть, совкові виховальні методи сприймали занадто серйозно, замість того, щоб стряхнути з вух та жити собі простіше.

Comments

[ferike.livejournal.com]

Маю враження, що в багатьох українців наче ампутували почуття гумору, а в декого взагалі алергія на прояви цього почуття :) У нас вважається добрим тоном тяжко переживати з будь-якого приводу, а якщо людина без депресивних і невротичних тенденцій - отже, "нема в неї нічого святого" і взагалі вона "несерйозна".

А я від батька вспадкувала легше ставлення до життя: якщо проблему не можна розв"язати - варто тільки посміятись над нею і перейти до наступного пункту.

[chita-i.livejournal.com]

Во-во. Саме так.

[kerbasi.livejournal.com]

Я з родини, де якщо десь бракувало депресивних та невротичних тенденцій, то їх вигадували та імітували, щоб боліти душою, не бути байдужим або щоб увесь світ помітив їхню велику депресію і в усіх навколо прокинулася совість. От щойно проїхався столичним експресом від Харкова до Києва, там фільм показували аж пять серій втиснули якісь Свати-3 чи щось таке. Всі п'ять годин артисти зображали якихось невротиків та дуже-дуже голосно кричали замість нормальних розмов, все гіперемоційними виверженнями. І цю фігню піввагона дивиться, шиї витягує та ще сміється. Сеанс колективного психозу, тільки на відміну від СРСР без політики.

[chita-i.livejournal.com]

Тому і хронічно не можу дивитись мильних опер більше двох хвилин, чи знаходитись у приміщення взагалі. Навіть без звуку. Там люди говорять такими істеричними голосами, роблять такі театральні жести, що не розумію, я к можна втикати в цей жах та ще дивитись пів мілйона "серій". Це треба щоб пів мозку перегоріло, мабуть, от тоді можна посвятити себе дивитися таку дурню.

А в маршрутках в Україні мене донімало радіо з своїми "жартами". Такий несмак та деградація сіються!