Трава-мурава

Thursday, 26 May 2011 10:00 am
kerbasi: (Default)
У травні 1983 року я закінчував 8-й клас і брав участь у загальносоюзній великій кампанії з вирішення питання забезпечення совєцького народу харчовими продуктами. У той час на вулицях міста можна було побачити незвичайну картину: дівчата та хлопці повзають рачки по газонах з ножицями, ріжуть траву та збирають її у торби. В якомусь совєцькому фільмі про фашистів був такий епізод, коли людей труїли газом, і вони потім втрачали все людське, починали повзати по землі та жувати травичку. Але у нашому випадку труїли не школярів. Мабуть, отруїлося високе партійне та педагогічне керівництво. Норму треба було здати не таку вже й малу як для міста, десь кілограмів з 28. Достеменно я вже не пам'ятаю. Зібрану травичку треба було приносити до школи і здавати під підпис завгоспу. За невиконання плану лякали комсомольськими доганами, поганими характеристиками, що тоді означало фактично позбавлення можливості вступу до пристойного вишу. Навіть такий улюблений вислів був серед вчителів у нашій школі: "Ти таку характеристику отримаєш, паскуднику, що тебе навіть до в'язниці не візьмуть"!

Отже, великі боси тоді вирішили, що для забезпечення народу харчами потрібна худоба, а худоба їсть травичку, а школярі мають досить вільного часу - і почалося!

Щоб прискорити процес, нас централізовано повели на схили Флотського бульвару (Миколаїв - місто корабелів). Але там вже, мабуть, якась орда пройшлася до нас, бо за дві академічні години ми зібрали ледве по 4-5 кілограмів на кожного. Звісно ж, потім стільки крику було у школі. Класна керівничка кричала там, що аж шибки дрижали, мовляв, дівчата, не рожайте від таких нездар, що на бульварі не можуть ножицями трави настригти.

Перевагу мали ті, хто мав родичів у селі. Вони одразу попали у взірцеві комсомольці. А ще класно було тим, в кого батьки мали авто, бо могли десь за містом рослин насмикати. Дещо хтось зміг настригти по дачах. У моєї бабусі був приватний будинок з садом, але сад використовувався по повній програмі, отже, з усіма будяками мені пощастило насапати кілограмів дванадцять, тобто все одно далеко від норми. Воно так здається, що нібито трави купи, а як зважиш, та ще й лежалу та посохлу, то виходить, що ще повзати й повзати.

А потім вийшла стаття у "Комсомольській правді", що трава з міських газонів та з узбіч доріг не годиться, бо містить усі забруднювачі з вихлопів машин, а потім це все у молоко йде, якщо корову таким нагодувати.

Зрештою, все було вирішено централізовано. Виявилося, що  славетній миколаївській кінно-спортивній школі, котра виховувала переможців олімпійських ігор, не вистачає робітників, щоб траву з тракторних причепів розвантажувати, тому нас туди відрядили, ми поперегортали там той силос, і нам було зараховано виконання норми.

От кажуть про люстрацію, колишніх стукачів, а мене, наприклад, стукачі не цікавлять абсолютно. Навіть ті, що на мене стучали. І досьє на мене не цікавить. А ось авторам деяких совєцьких кампаній та винаходів я б хотів плюнути подивитися у вічі.

Disclaimer: для тих, хто такого не пам'ятає, не бачив або запитав маму й татка і мама й татко казали, що такого не було і бути не могло: подякуйте своїм батькам, керівникам ваших шкіл або батькам та керівникам їхніх шкіл, що якимось чином спромоглися уберегти вас або ваших батьків від цього ідіотизму.

День радіо

Saturday, 7 May 2011 02:21 pm
kerbasi: (Default)

Сьогодні День радіо колишнього СРСР. Це чи не єдине з совєцьких свят, що я згадую, хоча для мене це скорішсвято «від протилежного».

Радіо є відміткою відстані на стовбовому тракті цивілізації. Колишнє вікно у світ для допитливих, колишня арена ідеологічних воєн та пропагандистських кампаній - радіо поступилося місцем інтернету.  На наших очах величезний пласт культури, від культури технічної до культури масової стає історією. Коли я писав у тексті про «первомай», що Mayday це міжнародний сигнал біди, подумав, що мабуть, якщо його радіотелеграфний еквівалент, SOS  теперішнім школярам наспівати морзянкою: - ті-ті-ті-ТАА-ТАА-ТАА-ті-ті-ті, – вони впізнають хіба рінгтон для повідомлення про надходження СМСки. А колись ці три літери масово вживалися в літературі всіх жанрів, за основним значенням і метафорично, співалися у піснях (згадаємо відому пісню гурту АББА) та в повсякденних розмовах про різні ситуації фіаско, дуже далекі від морських катастроф. Утім, минуло лише дванадцять років, як цей сигнал було замінено на автоматичний сигнал GMDSS.

Минуть ще десять років і текст з новели Антона Санченка  [info]barcaroly  «Композитор Морзе»:

«Мені дісталися три метеозведення на найближчу радіостанцію світу, Могадішо, Джибуті чи Антананаріву або будь-який інший радіоцентр. Один нічний циркуляр з Києва. Дванадцять «трафік-лістів». І навігаційні попередження о третій тридцять за Москвою. Ось, власне, і все, якщо не рахувати прийому факсимільної газети «Рибалка Півдня», карт погоди… І дванадцять годин пильнування на визивних каналах», 

потребуватиме більше пояснень, ніж текст асирійської договірно-правової таблички:

«1 талант 6 мін олова за мірою ваги міського управління у Бел-каррада, сина Урад-кубе, Апапе, син Іннабу позичив. Протягом 7 місяців основну суму олова він повинен відважити. Коли термін мине, олово піде у зріст. Олово закріплено за заможним і надійним. Як застава – поле, сини та дім його. Пред’явнику таблички – олово. Белет екаллім, 6-й, Ашшур-мушетриш».

Коли я написав замітку про Чорнобиль, чи не у половині коментарів пішло обговорення не стільки самої теми, скільки забутих старшими або невідомих молодим реалій того часу, хоча часова відстань – лише тільки 25 років.

Ми вже дожили до того часу, коли 80-ті роки та й навіть 90-ті потребують фіксації як історія. Нещодавно ще в когось з літературних критиків прочитав докір сучукрлітівським авторам, що вони, мовляв, пишуть про себе, свої спогади, а не творчо досліджують певну тему. Я розумію бажання українських культур-трегерів витягнути українську культуру у річище авангардних світових трендів, але, на мою думку, найважливіше – це коли культура відповідає потребам країни. А потреба  - у коректній історизації недавно пережитого, бо вже почався тренд, коли 20-30 річні заперечують пусті полиці і черги у совєцьких магазинах, посилаючись на світлини з «Книги о вкусной и здоровой пище».  

PS:  Зі святом, Антоне! А також усіх, кого це стосується.

PPS: Сучасний аналог цього свята, Міжнародний день телекомунікацій, святкуватиметься 17-го травня.

Чорнобиль

Tuesday, 26 April 2011 07:55 am
kerbasi: (Default)

Спробую згадати ці давні події.

Нічого драматичного за мною не сталося, бо жив я тоді у Миколаєві, що від Києва кілометрів 480 на південь. Втім, дещо й нас сягнуло. Пам’ятаю, що напередодні був чудовий вечір. Нарешті потеплішало, вже майже по-літньому. У мене в той вечір було тренування з дзю-до. Ось десь близько десятої йду я до дому з двома приятелями з спортклубу. Така собі навколо мила, по-міщанському затишна краса району, де стикаються совєцький жилмасив з сектором приватної забудови. Щось квітне, все зеленіє, трамваї по рейках так романтично стукають. Чогось захотілося до Яхт-клубу проїхати, а це вдвічі далі, ніж мені додому. Прокотилися. Пройшлися набережною, кімоно з містків прополоскали. Такі дрібниці пам’ятаю! А все тому, що мені тоді вже повістку воєнкомат видав, от вже два місяця залишалося, тому я старався кожну мить відчувати.

Мабуть, і у містечку енергетиків був такий самий чудовий вечір.

Наступного дня нібито нічого значущого не сталося, а у неділю пішли повідомлення по іноземних радіостанціях, що у Швеції на атомній станції зафіксували підвищення радіаційного фону. Спочатку злякалися, що в них, а потім вияснили, що з боку СРСР вітер доносить. У той час іноземне радіо у мене постійно якесь віщало, як у совєцьких людей радіоточка. А у мене – короткохвильове радіо. Увечері я послухав передачу зі Стокгольма, і підтвердилося. Втім, я до шведських новин скептично ставився, бо притаманна їм була совєтофобська параноя. Пару разів помічали їхні сили берегової оборони совєцькі підводні човни, один навіть там на мілину сів, але ці інциденти були розкручені їхніми політиками та пропагандистами аж до істерії, що чи не у кожному випуску новин згадували, що бачили щось подібне до підводного човна чи навпаки – не побачили. Хто знає, може, човни вже не достатньо збуджують, так от радіацію вигадали?

А зранку у випуску новин навіть українське радіо згадало, що на Чорнобильській атомній станції стався інцидент, ситуація повністю під контролем, нічого страшного і т.д. Дикторка промовила з наголосом на «и», на «чорнобИльській». Ну стався інцидент і стався, якось я також не зреагував.

А першою парою в нас була лабораторна з загальної фізики. Вчився я тоді на першому курсі. І яке співпадіння: лабораторна була з радіації, там треба було вимірювати фон. Так от той прилад, лічильник Гейгера-Гюйгенса якось так неприродно клацав, що лаборант сказав, що він напевно зіпсувався, отож от вам, студенти, правильні цифри, підставте до формули та й отримайте результат. Також ніхто не придав цьому значення: ну зіпсувався прилад, у нас практично все, що могло бути зіпсованим в лабораторіях, було зіпсоване, тому що все було старезне, ще моя мама на тому обладнанні вчилася.

А на перерві перед другою парою прийшли люди з КГБ і опечатали лабораторію. От тут вже всі зрозуміли, що тепер не до жартів. А тут ще студенти з Києва та області, що поспішили до залізничних кас, бо, либонь, більше за нас знали, повернулися з розповідями, що не продають квитки. Ні на потяги, ні на автобуси. Про літаки не пам’ятаю, щоб хтось згадував. Це тепер совки згадують, які дешеві були літаки, що ними нібито пива попити літали, але це, може, десь не в наших краях водилися такі мажори, не пам’ятаю, щоб хтось з однокурсників літав.

На перше травня нас, як і киян, погнали на демонстрацію. Переодягли усіх в спортивну форму, і ми мали демонструвати масовість спортивного студентського руху. У Києві то було небезпечно для людей, але український керівник Щербицький розпорядився вдавати, що все гаразд. Не знаю, чи було чисто у нас на той час. Офіційно попередили, що радіоактивні вітри дійдуть до Миколаєва 9-го травня, заборонили вуличну торгівлю, інструктували людей зачиняти вікна, пилососити одяг. Отже, мабуть, на тій демонстрації ми нічого не нахапалися. На дев’яте травня нас напрочуд вже нікуди не гнали, ми самі з приятелем пішли десь вештатися. Пам’ятаю, йдемо вулицею, і починає крапати дощик. А мій приятель починає співати: «Дощик! Дощик! Радиоактивний дощик»! Ми ржемо як придурки, а перехожі з перекошеними пиками від нас сахаються.

Було у трагічному й трохи кумедного. На заводі «61 комунара» стояли на ремонті кораблі ЧФ. Звісно, на них була служби хімічного та радіаційного захисту, служби вели вахтовий журнал, де відмічали рівень радіації, котрий завжди дорівнював природному. Ось так, за звичкою чергові зміни, коли ще не знали про катастрофу, без жодних вимірювань написали собі цифру природного рівня, і все. А тут така засада! Потім кагебешники перевірили і кілька офіцерів були звільнені з флоту.

Ось і весь мій Чорнобиль. До війська я потрапив далеко від Чорнобиля, ніякого стосунку до нього, ніяких ліквідацій наслідків, отже, можна казати, пощастило двічі: оминули мене і Афганістан, і Чорнобиль. Коли нас, новобранців привезли, офіцер хімічного захисту всіх переміряв. Про результати, щоправда, казав досить неконкретно, на зразок: «Та все гаразд, пацани. У всіх вас з України трохи більше «фоніт» за інших, але все в нормі». Цивільний одяг не знищували, хто хотів, міг відправити додому. От і все.            
 

kerbasi: (Default)

На першому році української незалежності я ще був студентом і з далекосяжними цілями отримати постійну роботу співробітничав з однією фірмою, котра намагалася залучити японських бізнесменів до створення спільних підприємств у регіоні. На диво, японці, на відміну від представників інших розвинених країн, на таку ініціативу містечкової еліти відгукалися залюбки, вели листування, завалювали матеріалами від японської організації сприяння експорту Джетро та регулярно приїжджали делегаціями.

От що одразу кидалося в око, що вони кожний мали кишенькові дозиметри, і використовували їх частіше, ніж пересічний українець-курець використовує цигарку. Перекладачки з обуренням розповідали, що японські мандрівники у свої звіти вносять кожний прийом їжі, щоб отримати відшкодування за втрату здоров’я  через вжиток місцевих продуктів. Це дійсно дратувало, і часом по молодості викликало бажання замість гречних слів просто зарядити добряче в японську пику.

Втім, місіонери японського бізнесу та політики знали, чим полестити місцевим, і полюбляли розповідати, як вони почуваються у небезпеці у тотально забрудненому радіацією Києві, тому залюбки перенесли б дипломатичні та торгівельні представництва до іншого міста, наприклад, до вашого, шановні співрозмовники. Звісно, ж місцеві князьки та їхня челядь після цього починала стрибати від радості, і їм бачилися перспективи величезного свята життя на японські ієни, чимало з котрих ллються безпосередньо до їхніх кишень. Коли ж хтось з менш схильних до цуценячого оптимізму презирливо кривився, дивлячись на японські щохвилинні ігри з дозиметрами, вони у своїй японській манері покірливо посміхалися та казали: «Так, ми нація нуклеофобів. Розумієте ж, Хіросіма, Нагасакі… Це тепер в наших генах».

От тепер постає питання, як ядерне лобі Японії спромоглося так замулити очі нуклеофобній (чи радіофобній – якщо вам більше подобається таке слово) нації, що по всій сейсмонебезпечній Японії були набудовані десятки реакторів, безпека яких під час не те що ймовірних, а просто гарантованих землетрусів мала б викликати чимало сумнівів.


kerbasi: (Default)

Прочитав пост під замком, тому не посилаюся, про те, як на першовересневих лінійках чимало дітей непритомніли від стояння.

У нас у школі учні непритомніли десь наприкінці другої години читання якихось партійних матеріалів на загальношкільній лінійці. І таких слабких було зазвичай небагато, один-два не більше. Наша школа була засланням для жінок з педагогічною освітою, котрих через якісь причини прибирали з партійних та комсомольських органів,звідти й такий екстрім з лінійками та компартійною пропагандою. При тому в народі школа мала непогану репутацію і вважалася однією з найкращих, хоча насправді все, чому я навчився, я навчився сам і поза школою. Хоча до армії підготували непогано: мене там ніяке самодурство, ніякий довбоє#ізм після такої школи не дивували. 

Якось проводили лінійку на площі Леніна. Не памятаю, з якої нагоди. А я був у класі 8-му чи 9-му. Десь вже на другій годині впала дівчина з класу на рік мене молодше. Завучка доручила мені і кільком іншим хлопцям дівчинку відтягли до проходної обкому партії, і попросити викликати швидку. Мєнт на вході до обкому нас спочатку, взагалі, слухати не хотів, а потім, коли на нього наїхала піонервожата з нашої школи, котра пішла за нами слідом,  дозволив з сонця занести постраждалу до вестибюлю. А тут якийсь хрін у костюмі спускався східцями та як почав кричати: "Це що таке! Сюди не можна"! - і на мєнта: "Як ти посмів допутити сюди етіх"! Вожата на цей раз промовчала, але ми почали голосно матюкатися та обурюватись "білодомівцями" (так тоді в народі називали різних начальників від "білий дім" - будинок владного органу або управління заводу). Чоловік не став нагнітати та просто пішов собі. Дівчина тим часом прийшла до тями і залишилась напівлежати на стільцях, що стояли вздовж стін вестибюлю, поки не приїхала швидка. А нас мєнт виштовхав на вулицю.  Ось це був мій перший урок антикомунізму.

Для тих, хто не в курсі: обком - обласний комітет комуністичної партії, найвищий орган обласної влади у СРСР, облвиконком (по-сучасному обладміністрація) жодного рішення не міг прийняти без узгодження з обкомом партії.
kerbasi: (ναυτής)
Можливо, молоді люди не знають, що за часів СРСР була така практика відправляти жителів міст, тобто дармоїдів, що собі продукти до столу не вирощують (либонь на дачах, але ж то куркулі ганебні, що на себе, а не на дуржаву працюють), а особливо найбільших дармоїдів – інтелігенцію, тобто тих, "хто работать нє хочєт, а в тєплє сідіт і жизні нє знаєт", до села збирати врожай, бо сільські чомусь не встигали.

Останній раз я був на таких роботах у жовтні 1985-го року. Це було у радгоспі «Червона українка», що вирощував виноград. Десь кілометрів за 20 від Коблева.

Поселили нас у гуртожитку, двоповерховій будівлі приблизно сотні на дві койко-місць. В гуртожитку взагалі не було передбачено туалету і навіть умивальнику. Туалет був неподалік на вулиці. А вмиватись треба було ходити взагалі метрів триста до якоїсь конструкції, що нагадує відомі киянам бювети. За сільськими мірками це було неподалік, там взагалі інше сприйняття простору: хтось встає о 5-й ранку і півтори години пішки йде до роботи – і це близенько, бо сусіда на електричці їздить – а то далеко. Ну звісно ж, що ми, зіпсовані урбаністичним життям студенти, від такої школи життя від радості не підстрибували.

Щоб підняти наш моральний дух, приїхав директор радгоспу, місцевий партійний клерк та заступник нашого проректора. Директор радгоспу виступив з промовою про нас, молодих, що можуть БАМ будувати, в космос літати, ля-ля-ля-ля... Але підводив він до того, що для дівчат якусь помивку вони все ж таки зорганізують, а хлопцям яка проблема - можна без води, як казав голова, «поки хробаки не заведуться». Рішення для дівчат виявилось таким: хтось привіз великий кип’ятильник, та в приміщенні, де зберігався інвентар для очистки взимку території від снігу, починили розетку та встановили якесь корито.

Можна сперечатися, що було в СРСР добре, кому там непогано жилося, які були ціни на ковбасу. Смішно було, коли на одному форумі мурманчанин не вірив мені, що в магазинах мого міста взагалі ніколи не було у вільному продажу твердого сиру, «сгущонки», майонезу, гречки, замість м'яса продавали кістки під назвою «рагу». Звісно, ж звідки йому знати, коли Мурманськ належав до найвищої категорії забезпечення, я це добре пам’ятаю, бо служив в Мурманську строкову службу. Втім, матеріальні цінності мають значення, але це не все для людини. Хтось був щасливий в відведених для себе категоріях забезпечення. Але мені важко уявити, ким треба бути, щоб ностальгувати за системою, котра наприкінці 20-го сторіччя будувала гуртожитки без туалетів і водопостачання, де жінкам поблажливо дозволяли кип’ятили воду у кориті в будівлi в ста метрах від помешкань, а чоловікам пропонували терпіти до хробаків – і це було нормально, ніхто за таке не бив по пиці, не плював в обличчя, а заступник проректора не скомандував всім пакуватись, по автобусах та повертатись до дому.


"Глосарій": Радгосп (радянське господарство) - державна форма сільсько-господарського підприємства (альтернатива - колгосп, колективне підприємство). Працювало як будь-яке інше підприємство: з зарплатою, нормами т.т.і. Система радгоспів повинна була забезпечити остаточне усунення відмінностей між містом та селом, тобто перетворити селян на простих найманих робітників, що працюють за фіксовану зарплатню та премії. Керівник радгоспу називався - директор, у колгоспі - голова. Робітники радгоспу були просто найманими, в колгоспах працівники хоча б теоретично були учасниками, що мали також лише теоретичне право власності на результати своєї праці (звідси й вираховувалася грошова та натуральна винагорода - по так званих трудоднях). Вважалося, що в СРСР існує кілька форм власності, але всі вони позбавлені експлуатації та збагачення окремих осіб. Отже, радгосп - державна власність, колгосп - колгоспно-кооперативна. За часів Хрущова вважалося, що у майбутньому всі колгоспи стануть радгоспами, але останні виявились ще менш ефективними за колгоспи, тому за часів Брежнєва вже розмови про перехід до радгоспів вщухли.

Категорії забезпечення - в СРСР міста розподіляли по категоріях. В найвищій звісно була Москва, Ленінград, заполярні райони, десь також відносно високо - столиці союзних республік. Моє місто відносилось до так званої другої категорії, що було в принципі непогано, хоча й не дуже жирно. На мої розповіді молоді кияни часто реагують так: "А мені мама з татком нічого подібного про СРСР не розповідали. Ну а чергові по наших форумах тролі з півночі, ті хто родом з міст та місць з вищих категорій, взагалі не вірять та кажуть, що я жив і якоїсь іншій країні, котру сам собі вигадав.

Профіль

kerbasi: (Default)
Pro Nihilo

March 2022

S M T W T F S
  12345
6789101112
13141516171819
20 212223242526
2728293031  

Потоки

RSS Atom

Популярні теги

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Friday, 4 July 2025 04:10 am
Powered by Dreamwidth Studios