Zaśpiewajmy jeszcze raz

[kerbasi]

Влітку 1978-го я надибав батьківську касету з записом фіналу фестивалю Сопот-77. Мені було тоді десять років. Батько писав з телевізора на касетник Весна-306. Це, мабуть, остання новинка технічного прогресу, що досягла нашої родини, бо наступний магнітофон, як і перший кольоровий телевізор з’явилися вже у 90-ті. Але я не про це…

Друге місце на тому фестивалі зайняв польський гурт «Czerwone gitary» з піснею «Nie spoczniemy». Співав Северин Краєвський. (Не плутати з письменником Мареком Краєвським)! Про цього співака достатньо інформації в інтернеті, зокрема в українській Вікіпедії. Є навіть розлога стаття, написана з великою симпатією російським автором.

Шарм чудової мелодії та голосу Северина Краєвського справив на мене неабияке враження. З пісні я не зрозумів жодного слова, але добряче заїздив нещасну касету та вуха сусідів. Нещодавно я згадав цю пісню і відшукав її на Ют’юбі. Легко знаходяться слова пісні та різні спроби перекладу російською мовою. У ЖЖ також можна знайти обговорення цієї пісні.

Текст пісні є стандартним інтелігентським набором романтичних образів, типових для 70-х років минулого століття. Є там і безкінечна дорога (за синьою далиною – нова далина, за лютим холодом – новий холод), і імператив не зупинятися (не перепочиваймо, поки не дійдемо) , а по досягненні метафоричної мети (сьомий ліс) потрібно заспівати пісню. Є там і картярські образи: королі, тузи. Також типовий для інтелігентської слов’янської души стан вічної безпорадності та недоконаності : нерозважна туга, невгамований голод, невтамований біль, невідтанцьований бал, який вже відбринів, невтішний час, що минає. Все це можна знайти й у совєцьких жанрах тодішньої пісенної культури від романсів і аж до напівпідпільного року. Дивно, як тоді співпали сентиментальні настрої поляків і жителів СРСР! Здається, що цей напрямок не отримав продовження на польській естраді, але в нас публіка ще продовжує плекати сентиментальність, тільки смаки впали, тому й сентиментальність або попсово-дешева або брутально-кримінальна.

Хай там як, але мені по тридцяти трьох роках від першого прослухання повторне відкриття Краєвського принесло приємні емоції. А рядки з останнього куплету власне могли б стати гаслом щоденнику. Хіба тільки не тепер, а коли вже дійсно прийде час підбивати фінальні підсумки:

Czy warto było kochać nas?
Może warto, lecz tą kartą źle grał czas.

Переклад літерально десь такий: «Чи варто було любити нас? Може, варто, але ту карту погано розіграв час».
Ці слова можуть слугувати гаслом всього мого покоління. Принаймні, людей мого штибу.
 

 

Comments

[tin-tina.livejournal.com]

Я чомусь досі думала, що світова скорбота - то більше німецьке. А то ще є англійський сплін, в боротьбі з яким певний англійський джентльмен пішки дістався від Дувру до Петропавловська Камчатського та ще й одружився з дочкою місцевого паламаря. Так воно, принаймні, записано в Щоденнику Шевченка - вочевидь, як тодішній анекдот

[o-teren.livejournal.com]

"Недуг, которого причину
Давно бы отыскать пора,
Подобный английскому сплину,
Короче: русская хандра..."
Тут питання, наскільки "сплін" = "хандра"? :)

> Я чомусь досі думала, що світова скорбота - то більше німецьке.
Ні, німці на скорботу не здатні. Тобто, тільки занадто задумаються над недосконалістю світу, так підуть, і відразу застреляться. Без усяких довгих жур та туг. :) так принаймні стверджує Чхартішвілі-Акунін, посилаючись на Гете, його Вертера та купу німецьких "похмурих геніїв". :)

[tin-tina.livejournal.com]

Та ну :-) Вертер скільки часу нудив світом, доки зважився..., а Гете то й взагалі прожив ще довгі роки. А був ще такий вираз: "Зубний біль в серці, який добре лікується свинцевими пломбами і порошком доктора Шварца". Але це, здається, Гейне, отож німецько=єврейське.
Чогось мені спало на думку, що практично вся світова література 19 століття має лейтмотивом боротьбу з різними видами смутку. І фольклор вже заодно, тоді, мабуть, і позабували про всі веселі мелодії :-)
Думаю, що сплін і хандра - нетотожні. Сплін все-таки більше продуктивний: через нього не в селі закопуються, а пішки марширують через всю Євразію. Або от ще один оригінал, теж описаний Шевченком: певний англієць, що забрався в глушину Російської імперії і там найняв місцевого дячка, який би його навчив російської мови. Той, однак, чи задля жарту чи ще чого викладав учневі церковнослов"янську, а потім "мілорд" десь вже на світському рауті в Петербурзі почав відпускати "бяше" і "паки"... цікаво, мабуть, вийшло.

[o-teren.livejournal.com]

> а Гете то й взагалі прожив ще довгі роки
Ну, за тим же джерелом, Гете саме написанням роману про самогубцю врятувався від власних суіцидальних думок. І певні докази цього наведені. Однак як там насправді було, Бог його зна. :)

> Чогось мені спало на думку, що практично вся світова література 19 століття має лейтмотивом боротьбу з різними видами смутку.
Не настільки обізнаний, але здається саме європейська. От цікаво, чи було щось таке, наприклад, в американський? З ходу не пригадується. (Окрім "готичного" По, але то щось інше, імхо. :)) А в європейський так, якийсь злам відбувся. Імхо, або наслідок просвітництва або черговий історичний виток - "экклезиастна" епоха. Або й те й інше. :)

> Думаю, що сплін і хандра - нетотожні. Сплін все-таки більше продуктивний: через нього не в селі закопуються, а пішки марширують через всю Євразію.
Так може оце воно й є: журба одна, а реакції різних народів різні? :)

[tin-tina.livejournal.com]

Ну так... Едгар По - єдиний відомий і мені виняток, але вже він у своїй журбі (яке є спеціальне "американське" слово для цього?) досяг свого роду вершин.
А в китайців теж щось подібне було. "Щоб смутком розійшлася душа моя, мій спів".