Що дратує в полонофілах

[kerbasi]

 Десять років тому ми шукали працівника і дали оголошення у пресу. В результаті, як і очікували, отримали великий стос, десь може під дві сотні  сі-ві. От з тих сі-ві мене вразили на все життя два. Прислали молоді люди, які стажувалися в далеких англомовних країнах. Між собою вони не були пов’язані ніяк: різні міста народження (хоча й західний регіон, але на чималій відстані), проживання, навчальні заклади, як українські, так і закордонні. Обидва мали типові українські прізвища, що закінчувалися на –енко. Обидва мали розповсюджені імена: Андрій та Володимир. Дуже незвичайним було, як вони передали свої імена в англомовному сі-ві.

Зазвичай, коли люди хочуть переписати свої імена латинкою, то можливі три шляхи: переписати з української (Андрій, Володимир), переписати з російської (Андрей Владимир), знайти «західний» еквівалент своїм іменам (Ендрю, Вальдемар). При всіх трьох варіантах можна наробити помилок, тому кількість отриманих латинізованих читань стає практично безкінечною. Але ці два випадки відрізнялися: хлопці знайшли четвертий шлях. Вони назвалися Andrzej і Włodzimierz.

Таке написання ніяк не допомагає англомовній людині краще відтворити слов’янські імена, українські Andriy,Volodymyr та російські Andrey, Vladimir були б легшими у читанні. На мою думку, справа зовсім в іншому. Ми вже втомилися стібатися з хохлів-малоросів, які іноземцям відрекомендовуються як росіяни,  бо так простіше, не треба пояснювати, що це Україна, де це, чому не Росія тощо. У даному випадку маємо таке ж саме явище, тільки з іншою географічною орієнтацією: під час навчання у далеких країнах ці два юнаки  напевно відрекомендовувалися як поляки, або українці, але це те ж саме, що поляки.   Така собі заміна «все мы русские» на  «wszyscy jesteśmy Polakami».

У дописі «Чудна полонофонія» я написав про подібний феномен: «Існував і ще один аспект тодішньої полонофілії серед російськомовних українців. Оскільки здавалося, що українська мова вже приречена залишитися мовою базару та жлобських передмість, польська відчувалася як «майже те ж саме», не російське, але близьке і цілком придатне для збереження своєї відмінності від "новай істарічєскай общнасті - совєтскава народа".

Але це відбувалося на рубежі 70-х та 80-х у «чіста рускам горадє флотскай слави». Чому подібний хід думок зберігається дотепер, при тому навіть в українців з найменш русифікованих теренів?

Вчора у коментарях шановний френд je_suis_la_vie зауважив:

«А зараз що заважає вчити українську? Теж знаю дєфачєк з Харкова, українська їм не таке, писки кривлять, а польська - кул... Як на мене, - типово хахляцьке святенництво благородних б…дєй»... Його думка знайшла підтримку ще в кількох френдів.

В цілому я погоджуюся, але хочу розкласти це явище на складові.

По-перше, частина сучасних полонофілів це просто інтелігентщина штибу: «Ах, Франція, нєт ф свєтє лучше края»… - тільки у сучасному українському середовищі.

По-друге, в декого може бути позиція «українське – це зіпсоване польське». Скоріш за все, це саме й має місце у тих харківських «дєфачєк». Вони, мабуть, достатньо вестернізовані, що не приймати позицію «українське – це зіпсоване російське» і «виправляти» себе до росіян, але  української ідентичності не мають, тому дивляться західніше.

По-третє, в тих молодих людей, з кого я почав ці міркування, можливо, є бажання  долучитися до більш потужної ідентичності. Російська – неприваблива, тоді – польська. На відміну від харківських «дєфачєк» вони напевно мають українську ідентичність, тільки не бачать для себе сенсу її просувати і захищати.

На відміну від описаної мною ситуації тридцятирічної давнини, коли в тодішніх полонофілів Польща була символічною, вигаданою, тепер ми маємо цілком реальну, відкриту і доступну Польщу, яка ще не завдає українцям асиміляційного тиску, але вже випромінює асиміляційні впливи. От власне підозрювана підатливість цим впливам і дратує в сучасних полонофілах. 

Disclaimer: цей допис не стосується позитивних, раціональних, естетичних причин вчити польську мову, як то культурні, ділові, родинні з*язки з Польщею, естетичні уподобання у польській культурі тощо. У цьому дописі йдеться виключно про некритичну мотивацію (Ах Польща - пуп Землі!) або про наслідки послабленої ідентичності (не хочу бути москалем - буду ляхом).

Comments

[kerbasi.livejournal.com]

Причини-наслідки можна виводити аж до Адама або Паньгу, але для аналізу системи слід окреслити її межі. От я, коли розглядаю неуспіхи України, відмовляюся розглядати якісь давні речі, як то, що щось не те склалося з Трипільською цивілізацією, хан Батий - всьо прапала, жиди по неділях ключів від церкви не давали, німкеня цариця розігналі Січ, жидо-більшовики голодом морили. Двадцять років це достатній термін, щоб переломити хід історії, яким би він не був. Отже, історія України почалася 1991-го. Крапка. Все інше - від поганого танцора.

[henyk.livejournal.com]

Нуууу... правило двох поколінь ще ніхто не скасовував :(

[kerbasi.livejournal.com]

Для того, щоб позбавитися меншовартості та зкріпитися у самоідентифікації, може, й три покоління знадобиться. Але ж українці не здатні дати собі ради навіть у суто технократичних питаннях. А це вже наслідок власної інертності, тупості, які можна було переломити за 20 років.

[henyk.livejournal.com]

Інертні і тупі в нас не українці а "поросятофіли" ("порося", як ти розумієш, узагальнюючий евфемізм)

[kerbasi.livejournal.com]

Це художні тропи. Я ж маю справу з реальними людськими ресурсами, тому в мене погляд жорсткіший і не схильний до адвокатства.

[henyk.livejournal.com]

Тут аж ніяк не адвокатство... тут, навпаки, якщо поміняти одну літерку у відомій цитаті "бітійо опрєдєляєт сознаніє".