Що дратує в полонофілах

[kerbasi]

 Десять років тому ми шукали працівника і дали оголошення у пресу. В результаті, як і очікували, отримали великий стос, десь може під дві сотні  сі-ві. От з тих сі-ві мене вразили на все життя два. Прислали молоді люди, які стажувалися в далеких англомовних країнах. Між собою вони не були пов’язані ніяк: різні міста народження (хоча й західний регіон, але на чималій відстані), проживання, навчальні заклади, як українські, так і закордонні. Обидва мали типові українські прізвища, що закінчувалися на –енко. Обидва мали розповсюджені імена: Андрій та Володимир. Дуже незвичайним було, як вони передали свої імена в англомовному сі-ві.

Зазвичай, коли люди хочуть переписати свої імена латинкою, то можливі три шляхи: переписати з української (Андрій, Володимир), переписати з російської (Андрей Владимир), знайти «західний» еквівалент своїм іменам (Ендрю, Вальдемар). При всіх трьох варіантах можна наробити помилок, тому кількість отриманих латинізованих читань стає практично безкінечною. Але ці два випадки відрізнялися: хлопці знайшли четвертий шлях. Вони назвалися Andrzej і Włodzimierz.

Таке написання ніяк не допомагає англомовній людині краще відтворити слов’янські імена, українські Andriy,Volodymyr та російські Andrey, Vladimir були б легшими у читанні. На мою думку, справа зовсім в іншому. Ми вже втомилися стібатися з хохлів-малоросів, які іноземцям відрекомендовуються як росіяни,  бо так простіше, не треба пояснювати, що це Україна, де це, чому не Росія тощо. У даному випадку маємо таке ж саме явище, тільки з іншою географічною орієнтацією: під час навчання у далеких країнах ці два юнаки  напевно відрекомендовувалися як поляки, або українці, але це те ж саме, що поляки.   Така собі заміна «все мы русские» на  «wszyscy jesteśmy Polakami».

У дописі «Чудна полонофонія» я написав про подібний феномен: «Існував і ще один аспект тодішньої полонофілії серед російськомовних українців. Оскільки здавалося, що українська мова вже приречена залишитися мовою базару та жлобських передмість, польська відчувалася як «майже те ж саме», не російське, але близьке і цілком придатне для збереження своєї відмінності від "новай істарічєскай общнасті - совєтскава народа".

Але це відбувалося на рубежі 70-х та 80-х у «чіста рускам горадє флотскай слави». Чому подібний хід думок зберігається дотепер, при тому навіть в українців з найменш русифікованих теренів?

Вчора у коментарях шановний френд je_suis_la_vie зауважив:

«А зараз що заважає вчити українську? Теж знаю дєфачєк з Харкова, українська їм не таке, писки кривлять, а польська - кул... Як на мене, - типово хахляцьке святенництво благородних б…дєй»... Його думка знайшла підтримку ще в кількох френдів.

В цілому я погоджуюся, але хочу розкласти це явище на складові.

По-перше, частина сучасних полонофілів це просто інтелігентщина штибу: «Ах, Франція, нєт ф свєтє лучше края»… - тільки у сучасному українському середовищі.

По-друге, в декого може бути позиція «українське – це зіпсоване польське». Скоріш за все, це саме й має місце у тих харківських «дєфачєк». Вони, мабуть, достатньо вестернізовані, що не приймати позицію «українське – це зіпсоване російське» і «виправляти» себе до росіян, але  української ідентичності не мають, тому дивляться західніше.

По-третє, в тих молодих людей, з кого я почав ці міркування, можливо, є бажання  долучитися до більш потужної ідентичності. Російська – неприваблива, тоді – польська. На відміну від харківських «дєфачєк» вони напевно мають українську ідентичність, тільки не бачать для себе сенсу її просувати і захищати.

На відміну від описаної мною ситуації тридцятирічної давнини, коли в тодішніх полонофілів Польща була символічною, вигаданою, тепер ми маємо цілком реальну, відкриту і доступну Польщу, яка ще не завдає українцям асиміляційного тиску, але вже випромінює асиміляційні впливи. От власне підозрювана підатливість цим впливам і дратує в сучасних полонофілах. 

Disclaimer: цей допис не стосується позитивних, раціональних, естетичних причин вчити польську мову, як то культурні, ділові, родинні з*язки з Польщею, естетичні уподобання у польській культурі тощо. У цьому дописі йдеться виключно про некритичну мотивацію (Ах Польща - пуп Землі!) або про наслідки послабленої ідентичності (не хочу бути москалем - буду ляхом).

Comments

[todash-tahken.livejournal.com]

да просто решила спросить, один мой френд дал на Вас ссылку, зашла, прочитала ...

для поддержания разговора, скажем так

Вы правы, не знаю такого тренда, вернее, что это приобрело такой масштаб, что стало напрягать

ну обращаются и фиг с ними, самоидентификация она на то и есть САМО- (одна из областей моих интересов, кстати)

второе почитаю на досуге, спасибо

[kerbasi.livejournal.com]

В нормальных условиях не было б никаких вопросов, что кто-то чем-то страдает. Я работаю в международной среде и общаюсь с людьми такого круга разных стран, с которыми филологи обычно не общаются, даже живя в этих странах. Я много чего наслушался за полтора десятка лет. Например, чехов, которые для наших националистов служат образцом возрождения нации, что плохо, что не онемечились, кому нужна эта "чештина" в глобальном мире. Однако, Чехия состаявшееся государство, и культура, и общность. То, что кто-то из мидл-клес, проведший большую часть жизни на обучении за рубежом, хочет быть немцем - никому и ничему не угрожает. А в Украине все так драматично, потому что старая модель Украины, унаследованная от младонационалистоа 18-19 вв, подрихтованная идеологами УССР и шароварными этно-романтиками из Руха 90-х явно свое отжила. А нового ничего не предлагается и не предвидится предложения. А вызовов современности, в том числе и региональных никто не отменял.

[todash-tahken.livejournal.com]

меня поразило однажды, как они к покойному Йоргу Хайдеру примазывались и его партии, позабавило даже, можно сказать, учитывая то, кого больше всего "троллил" Хайдер в своей каринтийской вотчине

я не чистый филолог, если что, и это тоже отчасти, но больше тяготею к языковой политике, социолингвистике, идентичности и прочим подобным вещам

[kerbasi.livejournal.com]

У нас есть подразделение в Австрии, и там были сторонники Хайдера. Забавно было общаться. Однака, сблизи Хайдер и его партия не были так уж страшны.

Я тоже не филолог. Вообще, я много чего и ничего конкретно:
http://kerbasi.livejournal.com/109596.html
Однако, это прикольно, хотя и страшновато бывает иногда без навыков, которые всегда при любом строе, любой власти, в любой стране пригодятся.

[todash-tahken.livejournal.com]

да не в страшны дело, я скорее с другой стороны на ситуацию смотрю (в свете словенского, автохтонного, замечу меньшинства в австрийской Каринтии, которое Австрия пообещала холить и лелеять минимум дважды, в 1920 во время плебисцита, и в своём государственном договоре 1955 года, ок, кое-кто считает, что 7 статью бедной и несчастной Австрии "впарили" победители, но это отдельная тема тоже)

и забавно наблюдать, как меняется нынешняя австрийская и в частности каринтийская политика политика (ну или хочет казаться таковой), всего-то 90 лет прошло, подумаешь

это отдельная и очень обширная тема, чтобы её так в пару строк вместить

просто если отбросить прочие партийные ценности, именно борьба с словенским меньшинством была красной нитью хайдеровской политики, но видимо националистов что-то ещё зацепило, кто ж их знает

спасибо за ссылку, посмотрю