Що дратує в полонофілах

[kerbasi]

 Десять років тому ми шукали працівника і дали оголошення у пресу. В результаті, як і очікували, отримали великий стос, десь може під дві сотні  сі-ві. От з тих сі-ві мене вразили на все життя два. Прислали молоді люди, які стажувалися в далеких англомовних країнах. Між собою вони не були пов’язані ніяк: різні міста народження (хоча й західний регіон, але на чималій відстані), проживання, навчальні заклади, як українські, так і закордонні. Обидва мали типові українські прізвища, що закінчувалися на –енко. Обидва мали розповсюджені імена: Андрій та Володимир. Дуже незвичайним було, як вони передали свої імена в англомовному сі-ві.

Зазвичай, коли люди хочуть переписати свої імена латинкою, то можливі три шляхи: переписати з української (Андрій, Володимир), переписати з російської (Андрей Владимир), знайти «західний» еквівалент своїм іменам (Ендрю, Вальдемар). При всіх трьох варіантах можна наробити помилок, тому кількість отриманих латинізованих читань стає практично безкінечною. Але ці два випадки відрізнялися: хлопці знайшли четвертий шлях. Вони назвалися Andrzej і Włodzimierz.

Таке написання ніяк не допомагає англомовній людині краще відтворити слов’янські імена, українські Andriy,Volodymyr та російські Andrey, Vladimir були б легшими у читанні. На мою думку, справа зовсім в іншому. Ми вже втомилися стібатися з хохлів-малоросів, які іноземцям відрекомендовуються як росіяни,  бо так простіше, не треба пояснювати, що це Україна, де це, чому не Росія тощо. У даному випадку маємо таке ж саме явище, тільки з іншою географічною орієнтацією: під час навчання у далеких країнах ці два юнаки  напевно відрекомендовувалися як поляки, або українці, але це те ж саме, що поляки.   Така собі заміна «все мы русские» на  «wszyscy jesteśmy Polakami».

У дописі «Чудна полонофонія» я написав про подібний феномен: «Існував і ще один аспект тодішньої полонофілії серед російськомовних українців. Оскільки здавалося, що українська мова вже приречена залишитися мовою базару та жлобських передмість, польська відчувалася як «майже те ж саме», не російське, але близьке і цілком придатне для збереження своєї відмінності від "новай істарічєскай общнасті - совєтскава народа".

Але це відбувалося на рубежі 70-х та 80-х у «чіста рускам горадє флотскай слави». Чому подібний хід думок зберігається дотепер, при тому навіть в українців з найменш русифікованих теренів?

Вчора у коментарях шановний френд je_suis_la_vie зауважив:

«А зараз що заважає вчити українську? Теж знаю дєфачєк з Харкова, українська їм не таке, писки кривлять, а польська - кул... Як на мене, - типово хахляцьке святенництво благородних б…дєй»... Його думка знайшла підтримку ще в кількох френдів.

В цілому я погоджуюся, але хочу розкласти це явище на складові.

По-перше, частина сучасних полонофілів це просто інтелігентщина штибу: «Ах, Франція, нєт ф свєтє лучше края»… - тільки у сучасному українському середовищі.

По-друге, в декого може бути позиція «українське – це зіпсоване польське». Скоріш за все, це саме й має місце у тих харківських «дєфачєк». Вони, мабуть, достатньо вестернізовані, що не приймати позицію «українське – це зіпсоване російське» і «виправляти» себе до росіян, але  української ідентичності не мають, тому дивляться західніше.

По-третє, в тих молодих людей, з кого я почав ці міркування, можливо, є бажання  долучитися до більш потужної ідентичності. Російська – неприваблива, тоді – польська. На відміну від харківських «дєфачєк» вони напевно мають українську ідентичність, тільки не бачать для себе сенсу її просувати і захищати.

На відміну від описаної мною ситуації тридцятирічної давнини, коли в тодішніх полонофілів Польща була символічною, вигаданою, тепер ми маємо цілком реальну, відкриту і доступну Польщу, яка ще не завдає українцям асиміляційного тиску, але вже випромінює асиміляційні впливи. От власне підозрювана підатливість цим впливам і дратує в сучасних полонофілах. 

Disclaimer: цей допис не стосується позитивних, раціональних, естетичних причин вчити польську мову, як то культурні, ділові, родинні з*язки з Польщею, естетичні уподобання у польській культурі тощо. У цьому дописі йдеться виключно про некритичну мотивацію (Ах Польща - пуп Землі!) або про наслідки послабленої ідентичності (не хочу бути москалем - буду ляхом).

Comments

[kerbasi.livejournal.com]

В нормальных условиях не было б никаких вопросов, что кто-то чем-то страдает. Я работаю в международной среде и общаюсь с людьми такого круга разных стран, с которыми филологи обычно не общаются, даже живя в этих странах. Я много чего наслушался за полтора десятка лет. Например, чехов, которые для наших националистов служат образцом возрождения нации, что плохо, что не онемечились, кому нужна эта "чештина" в глобальном мире. Однако, Чехия состаявшееся государство, и культура, и общность. То, что кто-то из мидл-клес, проведший большую часть жизни на обучении за рубежом, хочет быть немцем - никому и ничему не угрожает. А в Украине все так драматично, потому что старая модель Украины, унаследованная от младонационалистоа 18-19 вв, подрихтованная идеологами УССР и шароварными этно-романтиками из Руха 90-х явно свое отжила. А нового ничего не предлагается и не предвидится предложения. А вызовов современности, в том числе и региональных никто не отменял.

[todash-tahken.livejournal.com]

меня поразило однажды, как они к покойному Йоргу Хайдеру примазывались и его партии, позабавило даже, можно сказать, учитывая то, кого больше всего "троллил" Хайдер в своей каринтийской вотчине

я не чистый филолог, если что, и это тоже отчасти, но больше тяготею к языковой политике, социолингвистике, идентичности и прочим подобным вещам

[kerbasi.livejournal.com]

У нас есть подразделение в Австрии, и там были сторонники Хайдера. Забавно было общаться. Однака, сблизи Хайдер и его партия не были так уж страшны.

Я тоже не филолог. Вообще, я много чего и ничего конкретно:
http://kerbasi.livejournal.com/109596.html
Однако, это прикольно, хотя и страшновато бывает иногда без навыков, которые всегда при любом строе, любой власти, в любой стране пригодятся.

[todash-tahken.livejournal.com]

да не в страшны дело, я скорее с другой стороны на ситуацию смотрю (в свете словенского, автохтонного, замечу меньшинства в австрийской Каринтии, которое Австрия пообещала холить и лелеять минимум дважды, в 1920 во время плебисцита, и в своём государственном договоре 1955 года, ок, кое-кто считает, что 7 статью бедной и несчастной Австрии "впарили" победители, но это отдельная тема тоже)

и забавно наблюдать, как меняется нынешняя австрийская и в частности каринтийская политика политика (ну или хочет казаться таковой), всего-то 90 лет прошло, подумаешь

это отдельная и очень обширная тема, чтобы её так в пару строк вместить

просто если отбросить прочие партийные ценности, именно борьба с словенским меньшинством была красной нитью хайдеровской политики, но видимо националистов что-то ещё зацепило, кто ж их знает

спасибо за ссылку, посмотрю