kerbasi | Про писання у порожнечу

Цей допис – продовження вчорашнього.

Я в інтернеті з 1998-го року. Перші два роки – виключно в англомовному. Потім ще протягом трьох років – наполовину в англомовному і наполовину у російському. Потім взяв паузу від активної інтернет діяльності, і повернувся вже до українського та російського інтернету з 2006-го, з 2007-го полишив російський сегмент і зосередився виключно на українському, з 2008-го – виключно українською мовою. Така моя історія.

Тепер деякі порівняння. В англомовному інтернеті здебільшого я спілкувався на форумах філософської тематики з ухилом до сходознавства, трохи мовознавства. Публіка була змішана, здебільшого світська та релігійна, американська та з інших країн , неакадемічна та академічна. Увійти до тих спільнот мені вдавалося дуже легко. З перших дописів отримував коментарі. Одразу ж бесіди переходили у листування. Мене запрошували на інші ресурси. Зрештою в мене було чимало чудових знайомих, з якими відбувався плідний обмін.

Російські форуми подібної тематики давали такий самий результат за винятком того, що культура спілкування була нижчою та доводилося відбиватися від тролей (тоді щоправда такого слова не вживали). Форуми були не виключно російськими – там були присутні й учасники з України. Що цікаво, до мене приїжджали люди з Санкт-Петербургу, Москви, Курську, ми розвіртуалювалися ,мали прекрасні зустрічі. Жодного разу моя персона не зацікавила нікого з України, зокрема з Києва. Випадковість?

Тепер переходимо до ЖЖ, де я пишу без малого три роки, а присутній у коментарях – вже більше трьох років. У мене практично немає френдів чисто російськомовних, тобто людей з РФ або інших країн, які не володіють українською. Крім одного-двох винятків. А на перших порах було більше. От уявіть собі ситуацію: я коментую у російського юзера з чисельністю френдів 500-1000, з середньою кількістю коментарів під дописом – більше сотні. Одразу я у статистиці бачу, що мій ЖЖ переглянули принаймні два десятки учасників. Їм немає чого робити в україномовному ЖЖ, тому, звісно, зафрендів не слідувало, але, принаймні, була цікавість: а хто такий? З українським блогом, аналогічним за чисельністю френдів та коментарів ситуація сумніша в рази: у кращому разі два-три відвідувачі. Так само й коли хтось з моїх френдів робив спроби піарити мій щоденник, це генерувало максимум аж 5-6 додаткових відвідувачів. Є різниця? Є!

Тепер трохи про професійне спілкування (або про хобі, деякі з яких в мене на професійному рівні). Я вже писав вище, як складалися відносини на американських та російських ресурсах. Що ж в українському ЖЖ? ЖЖ не зовсім пристосований для серйозної тематики, втім, деяку кількість користувачів зі спільними зі мною сферами професійних (або кваліфікованих аматорських) інтересів я знаходив. Який результат? Ніякого! Млявий обмін сухими коментарями. У половині випадків навіть не було ознак, що передивлялися мій щоденник. Жодного випадку взаємного френдження, при чому бували доволі інтенсивні дискусії на нейтральній території (у чужих ЖЖ), з яких видно, хто є хто.

Я вже не кажу про приблизно дві третини випадків дивних переляків, коли людина намагається приховати факт відвідування мого ЖЖ, нелогіниться, але зовнішній лічильник її ідентифікує або коли починаються якісь дивні діалоги з іншими френдами, мовляв, ай-ай-ай я чужі на борту... Блін, з закордонними вченими зі світовим ім'ям в їхніх сферах мені вдавалося встановити контакт, а з українськими локальними самородками - це складніше за завдання розвідника заприятелювати з головою терористичної організації! Отже, в американських та російських юзерів є цікавість до собі подібних, а в українських – ноль.

Тепер про головне. Справа зовсім не в мені. Я отримав свою долю визнання серед закордонної публіки саме тоді, коли в силу життєвого етапу цього найбільше потребував. Але з моїх спостережень так само українська публіка ігнорує будь-яке інтелектуальне і творче явище. Спостерігається якийсь дивний брак природної допитливості в української публіки.

На велику країну з інтернетізованим десятком мільйонів не знайдеться кілька десятків прихильників письменника, який видав кілька книжок, щоб підтримувати постійний мінімальний «двіжняк» в його блозі? Письменницький дует видає бестселер, який за короткий термін розходиться, отримує замовлення на продовження сіквелу – і пустота в їхніх блогах? Так само і в музикантів, і в художників...

А скільки тут викладачів вишів? Що не політична тема - всі неймовірні соціологи, а подивишся у блог соціолога-науковця - порожнеча й тиша! Немає, про що запитати, порадитися?

В українському сегменті ЖЖ, який у період релігійно-народних свят цунамі накриває традиціоналістсько-фольклорних дописів, ЖЖ людини, що на власному ентузіазмі збирає по Україні останні зразки фольклорного мистецтва, що ще залишилися, дотепер не в топі? Нормально?!

Це все перелічене нормально для 46-мільйонної нації? Тільки не кажіть, що нормально. Не нормально! Це інтернетна реалізація того самого явища, через яке українці досягають визнання в Україні тільки, коли їх спочатку визнають за кордоном.

І знов-таки, справа не у моєму ego, і не в ego того чи іншого блогера. При такому повному браку цікавості людьми за межами свого вузького кола просто й мови не може бути про якесь впровадження у суспільний простір різних ідей, їх конкуренції, гуртування навколо них. В такому ні в чому не зацікавленому суспільстві можливі тільки маніпулятивні технології, які зловживають несвідомими реакціями людей.