Давно не писав нічого мемуарного. Щось нічого з глибин пам’яті не спливало. Нарешті, дещо з’явилося. Занотую.
У січні 1983-го мені довелося провести тиждень у лікарні. Нічого страшного в мене не було, отже, там просто змушений був гаяти час, заповнюючи відрізок часу з підйому до відбою читанням. Батьки не знайшли нічого краще, ніж передати мені «Кюхлю» Тинянова та якийсь совєцький роман 50-х років про героїчне освоєння Сибіру ще перед війною. На диво, обидві книжки я прочитав повністю. До «Кюхлі» Тинянов залучив ледве не всіх авторів першого та не першого ешелонів русскої класики декабристського періоду, тому після цієї книжки можна вже більше нічого російського і не читати. Якби курс російської літератури у школі замінили на вивчення «Кюхлі», то заощадили б чимало бюджетних коштів, нервових клітин школярів та вчителів, і найголовніше – часу, академічного та індивідуального життєвого.
Совецький роман я, на диво, також подолав. Як він називався і автора я не пам’ятаю, але це можна встановити, коли поїду до мами, бо в неї всі ті книжки стоять на полицях. Нічого не викинуто, не здано на макулатуру навіть у злиденні 90-ті. Пам’ятаю,що головний герой був лікарем, котрого прислали за партійною путівкою до якогось селища. Він не надто легко звикав до клімату. Звісно ж, його оточували чудові місцеві і такі ж приїжджі як він люди. Зрештою він закохався у молоду жінку, яка, на жаль, була заміжня. Логіка роману, навіть совєцького потребувала якоїсь інтрижки, але ж треба було авторові думати про виховальну роль літератури. Отже, жінка наприкінці твору вмирає від невиліковної хвороби, і лікар нічим допомогти коханій не зміг. Втім, він залишився з чистою совістю, з усіма відкритими великими шляхами будівельника комунізму і без плям аморалки у біографії. Взагалі, той лікар був фігурою роковою. Його кохана була не єдиною померлою в романі. Здається, там помирали геть усі хороші люди, з ким цей лікар перетинався. Незважаючи на все це, мені чомусь тоді книжка сподобалася, написана була гладенько, місцями зворушливо, місцями з пригодами – отже, пішла на «ура».
Але головним було не читання, а спілкування. Зі мною в палаті лежав хлопець старший за мене на рік. Він жив в одному з жлобсько-наркоманських приміських селищ, а у Миколаєві навчався в морській школі ДОСААФ. ДОСААФ – це з російської Добровільне товариство сприяння армії, авіації, флоту. Наш обласний ДОСААФ мав курси водіїв, телемайстрів, а також морську школу радистів. Якщо водіїв та телемайстрів навчали без відриву він роботи, у вечірній час, то радистів навчали повний день, а потім вони автоматично потрапляли до військово-морського флоту. Хлопця звали Сергій, і він мав морське прізвище, тобто його прізвище було співзвучним з назвою одного плавзасобу. Назвемо його Сергієм Баркасом. Я вже не пам’ятаю деталей наших розмов, але в цілому він, більш досвідчений, ніж я тоді у вуличних розборках зі шпаною, якось зарядив мене новою хвилею бойового духу. Але найбільш запам’яталося інше.
Треба пояснити читачеві, що власне тоді щойно прийшов до влади замість померлого керманича Брежнєва шеф КГБ Юрій Владімірович Андропов. Він одразу почав закручувати гайки. У нашому місці це проявлялося у вуличних рейдах, коли хапали геть усіх відвідувачів та кінотеатрів та перукарень, і відбирали пояснення, як вони там опинилися у робочий час. Коли я вже виписувався з лікарні, медсестра інструктувала мене, щоб якщо я натраплю на рейд дорогою додому, щоб здогадався показати довідку, що мене виписали з лікарні. Так от, ще виявилося, що батьки мені не забули передати книжку, але не подумали дати бодай кілька копійок на транспорт. Лікарня знаходилася дуже далеко, спочатку треба було їхати автобусом (можна й пішки), а потім ледве не годину трамваєм. Ось я й понишпоривши по всіх кишенях, не знайшовши там бодай трьох копійок на трамвай, дещо засмутився перспективі їхати нелегально, як якийсь підпільник,виглядаючи в салоні та на зупинках можливих контролерів та вигадуючи різні байки. А, ще треба нагадати, що проїзд тоді був платний навіть для школярів, і штраф за безквитковий проїзд щойно підвищили з рубля до трьох. Закінчилося все тим, що Сергійко, котрого виписали за день до мене, вже після того, як ми розпрощалися, і він пішов, раптом постукав у вікно, і вкинув у кватирку монетку в п’ять копійок. «Ледве не забув! Тримай, щоб тебе не оштрафували»!
Додому я доїхав все ж таки «зайцем», бо дуже хотілося зберегти монетку від людини, котра чи не єдина за все моє тодішнє 14-річне життя до мене дійсно щиро поставилася і чимось підтримала. У тому віці це було дуже важливо. Сергійка я потім ще раз зустрів, коли йому до призову на флот залишалося кілька місяців. Більше після цього я про нього не чув.
Монетка зберігалася в мене довго і десь зникла, поки я служив у війську.
В мене ніколи не було людини, котру б я міг назвати своїм вчителем життя, провідником у життя. Але мені зустрічались люди, котрі впливали на мене в якихось окремих аспектах, часто навіть дуже незначних на перший погляд. І цим людям я завдячую багатьма моїми сильними рисами, хоча мої випадкові вчителі про це не здогадуються і ніколи не дізнаються, бо вже давно загубилися для мене, а я для них на роздоріжжях життя. Навколо мене завжди було чимало різних людей, що з південним темпераментом роздирали на собі сорочку заради мого і не тільки мого блага, вкладали в мене та інших душу, а насправді не треба було так багато вкладати, як цілу душу, могло б і п'яти копійок вистачити, щоб запам'ятатися на все життя.
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
![[livejournal.com profile]](https://www.dreamwidth.org/img/external/lj-userinfo.gif){kind=small}
